Кращі зразки сучасного суспільства, як і всі їх попередники з часів занепаду родоплемінних відносин, мають у своїй основі штучну модель «пастуха» й «отари», яка відтворюється тисячоліттями. Відповідно до цієї моделі, «овець» (простий народ) непокоїть лише їжа й безпека, вони не хочуть або не можуть ухвалювати рішення навіть щодо власної долі. «Пастух» (каста можновладців) виступає в ролі опікуна «отари», а його «собаки» (інституції, які стоять на варті закону) виконують за «пастуха» всю брудну роботу — тримають у покорі й страху «овець», захищають хазяїна і його власність від «вовків», тобто людей, які відкрито вважають суспільство своєю кормовою базою, як, наприклад, криміналітет.
Очевидно, що навіть люблячий «пастух», будучи вищою ланкою в ланцюзі харчування, просто не здатен мислити тими ж категоріями, що і його «вівці». Він живе за рахунок своєї «отари» (паразитує на ній) — стриже й доїть, продає й купує «овець» і нарешті ріже їх і їсть. Усвідомлення ним саме цієї відмінності й піднімає в його очах «еліту» суспільства й апріорі виправдує будь-які її дії, а тому суперечки про кращого з «пастухів» — це лише суперечки про те, ким приємніше бути постриженим і під якими гаслами варто бути з’їденим.
Згадана модель також визначає ролі людей на всіх рівнях політико-економічних відносин у державі, побудованій на її основі. Будь-який керівник виступає, з одного боку, в ролі «пастуха» (або «вовка») щодо свого підлеглого, а з другого боку, в ролі «вівці» щодо особи, яка вища за рангом. Така ієрархічна будова суспільства, підкріплена стереотипом про «природність» існуючої світобудови (хоча давно відомо, що до інтересів «овець» така модель не має жодного відношення, понад те, вона лише призводить до їх деградації), є причиною унікальної живучості такої організації суспільних відносин.
Майнове розшарування людей, яке поглиблюється дедалі більше (не тільки всередині певної держави, а й на міждержавному рівні), призводить до загострення протиріч між вищеописаною «кастовістю» суспільства й декларованими майже кожною сучасною владою рівними для всіх правами людини.
Ідеологи комунізму запропонували, без іронії зазначу, ідеальну модель суспільних відносин, яка виключає саму причину розподілу на класи. Однак ця модель передбачає зовсім інший рівень розвитку продуктивних сил і духовного світу людини. Що ж робити, якщо до висот самовдосконалення ми не піднялися, а модель «пастух» і «отара» ідеально вписується в наші пороки — з одного боку, небажання думати й брати на себе відповідальність за власні рішення, а з другого боку, прагнення необмеженої влади й матеріальних благ?
Нагадаємо, коли на певному етапі розвитку суспільних відносин виникли протиріччя між інтересами «пастухів» (для тіл) і «пастирів» (для душ), то це призвело до відходу церкви від світської влади й у результаті — до свободи вибору віросповідання. Нині настала, і не лише в нашій країні, аналогічна криза, яка потребує мінімізації втручання влади в життя соціуму.
За якої ж суспільної формації зникне потреба в «пастухові»? Відповідь варто шукати в самій природі. Очевидно, що тварини в природних умовах живуть без «пастухів». При цьому гострі роги — не звичайна прикраса, а вожак — не той, хто стриже череду й ховається від зовнішньої або внутрішньої загрози за спинами іншими. Зазначу, що заміна «пастуха» на «вожака», по суті, відповідає церковним догмам, де алегорія про «пастуха» і «овець» є лише синонімічним описом відносин батько-діти (проте відмінність у значенні істотна — батько не живе за рахунок своїх дітей, а допомагає їм до самопожертви).
Як же наблизитися до природного принципу формування соціуму? Відповідь на це запитання намагалися знайти й у древніх Афінах, практикуючи для захисту демократії остракізм, і в Спарті, дотримуючись законів Лікурга, які робили рівними всіх спартанців, і в сучасній Швейцарії, реалізуючи елементи прямої демократії.
Показовим прикладом є й Ісландія, де 2013 року було прийнято конституцію, вперше написану (в дусі загальної рівності) самим народом, за допомогою Інтернету.
Одним з можливих варіантів зведення до мінімуму конфлікту інтересів різних соціальних груп може бути також «краплинна» модель держави, яка базується на тому, що підпорядкування інтересів особистості будь-яким абстрактним поняттям, які зміщають акцент з людини на державу, економіку або релігію, не виправдане з точки зору інтересів самої особистості. Держава має бути не міцним резервуаром для народу, а, швидше, краплею ртуті, якій не дає розпастися взаємне притягнення молекул-людей і яка з виникненням загрози (зниженням внутрішньо- чи зовнішньополітичної температури) моментально перетворюється на монолітний кристал.
Взаємне ж притягнення між людьми може виникнути й підтримуватися надзвичайно довго лише тоді, коли воно є соціально й економічно необхідним абсолютній більшості громадян. Досягти цього можна, обмеживши максимально можливий розрив у незалежному від влади рівні доходів населення, звівши тим самим вплив окремих осіб (і їх груп) на суспільство до їхнього особистого авторитету, а не до обійманої посади чи капіталу, а також припинивши акцентувати увагу на історії, мові, національності й вірі.
Нові закони, як і попередні, мають гарантувати недоторканність приватної власності, незалежність судів і преси, але механізми повинні бути інші. Крім загальних декларацій, хочу запропонувати кілька можливих напрямків переорієнтації державного устрою на інтереси особистості.
Кожному громадянинові необхідно забезпечити економічну незалежність від влади. Кожен має одержати право розпоряджатися результатом власної праці. Для цього чистий прибуток будь-якої компанії має ділитися між засновником і трудовим колективом відповідно до часток (засновник має одержувати прибуток, який відповідає його затратам, а потім його частка має зменшитися й стати пропорційною його праці). Необхідні ефективні податки, які обмежують максимальний дохід окремої особи та її витрати на розкіш. Гроші мають стати засобом для самореалізації, а не важелем впливу на оточуючих.
Необхідна державна монополія на видобуток та експлуатацію всіх природних ресурсів. Захист навколишнього середовища також має стати пріоритетним завданням держави. На внутрішньому фінансовому ринку банки і їх вкладники повинні отримувати прибуток, який лише покриває операційні витрати й інфляцію, а процентні ставки за кредитами мають бути мінімальними. Рішення про наявні і майбутні державні позики і способи їх виплат повинні ухвалюватися на технічних референдумах. Держава не повинна відповідати за борги приватних осіб і їх компаній. Треба мінімізувати кількість і розмір податків, зробивши правила їх нарахування простими і прозорими, а також забезпечити податкові пільги пріоритетним напрямкам економічної діяльності, стимулюючи виробництво наукоємної продукції.
Варто дати можливість заробляти й розвиватися науці, у тому числі за рахунок недержавних інвестицій в інноваційні компанії, які не сплачуватимуть податки і які засновані академічними або вишівськими науковими підрозділами, і тим самим вирішити питання витоку мізків. Необхідно негайно відмовитися від нинішньої політики «отуплювання» населення, розрахованої на формування класичного суспільства споживачів.
Надзвичайно важливо організувати роботу держустанов в електронній мережі, максимально формалізувавши процес ухвалення рішень, щоб він не залежав від волі й особистих інтересів чиновника (оподатковування, продаж і купівля власності, тендери на держзамовлення тощо). Чиновник повинен бути фахівцем, який стежить за безпечним функціонуванням системи й поліпшує її на прохання населення. Для зменшення вірогідності відновлення старої системи суспільних відносин не варто забувати про люстрацію керівників верхніх ешелонів влади.
Необхідно змінити процес формування бюджетів, віддавши право розпоряджатися левовою часткою зароблених коштів на місця. Бажано відмовитися від поста президента й мінімізувати кількість депутатів двох рівнів — місцевого й загальнодержавного. До парламенту й уряду не мають входити люди, у який є прямий або непрямий інтерес у тій чи іншій сфері бізнесу. Політик повинен виступати в ролі найманого народом чиновника-керівника, якого можна швидко позбавити всіх або деяких повноважень рішенням місцевого самоврядування. Йому можна нараховувати досить велику зарплату шляхом прямих відрахувань з боку його виборців.
Кожен громадянин повинен сам відправляти віртуальні кошти (які видаються державою населенню для обов’язкової щомісячної передачі виборним чиновникам) або на зарплату політикові, якщо вважає його роботу задовільною, або в накопичувальний фонд — у протилежному випадку.
Якщо певний час рівень підтримки залишається нижчим за заздалегідь встановлену межу, то має автоматично оголошуватися відкритий конкурс на посаду політика, а колишній політик звільнятися. Вибір нової кандидатури може відбуватися шляхом електронного голосування за відкритими послужними списками претендентів. Програма політика має формуватися рейтинговим голосуванням за внесені обома сторонами (виборцями й політиком) пропозиції. Має бути відкритий доступ до показників депутатської активності й декларації про доходи і самих політиків, і членів їхніх сімей (а можливо, і всіх громадян). Необхідно передбачити для громадян можливість через Інтернет подавати проекти законів і зміни до них.
Судова система повинна ґрунтуватися на тому ж принципі виборності окружних суддів, що й з політиками, при цьому мають бути створені суди присяжних. До уряду не мають входити політики. Обраний у парламенті прем’єр-міністр самостійно повинен формувати склад уряду, який затверджуватимуть парламентарії. Останні (а через них і їхні виборці) повинні мати можливість у будь-який час відхилити кандидатуру або відкликати будь-якого міністра, у тому числі, прем’єр-міністра. Партії не мають відігравати роль інструмента боротьби за владу, оскільки вся влада вже належить народу. Четверта влада повинна бути обмежена лише вимогами про невтручання в особисте життя громадян і про недопущення перекручування або фальсифікації інформації.
Можливо, для нової суспільної формації виявиться оптимальним інший принцип побудови армії, коли кожен психічно здоровий громадянин призовного віку будь-якої статі буде добре навченим, постійно готовим до бою військовослужбовцем (всі спецзасоби й зброя мають зберігатися у військовослужбовця вдома). Це дасть змогу поступово звести до мінімуму чисельність внутрішніх військ.
Міліція як народне ополчення може формуватися безпосередньо з військовослужбовців, які мешкають на певній території і підпорядковуються в певних ситуаціях «шерифові», посада якого також має бути виборною.
Військовослужбовці повинні поділятися на професійних солдатів і призовників, які регулярно (раз на рік на 2—3 тижні) призиваються в армію. Така організація військової служби (без зайвої муштри й за гарного матеріального забезпечення) дасть змогу вселити в людей упевненість у власних силах і підвищити рівень їх відповідальності за себе й за суспільство в цілому.
Варто щороку призначати сто випадкових громадян в органи, які контролюють діяльність політиків, суддів і «шерифів» у кожному окрузі. Аналогічний орган загальнодержавного рівня повинен також контролювати дотримання основного принципу функціонування влади — максимальну відкритість для суспільства всіх державних структур.
Завдяки технічному прогресу деякі норми законів, які ще вчора здавалися сполукою мови, наприклад, «народ — єдине джерело будь-якої влади», сьогодні одержали ефективні механізми своєї реалізації. Якщо раніше елементи прямого народовладдя могли функціонувати лише в маленьких державах, як Швейцарія, то сьогодні вони стають реальністю й для великих країн. Наслідуючи приклад Ісландії, можна швидко й надовго зняти політичну напруженість у суспільстві. Для законної зміни існуючої моделі державного устрою на більш природну модель єдиних людських цінностей і можливостей треба (разом з іншими заходами, які зменшують напруженість у суспільстві) уже сьогодні обрати людей з народу, які могли б почати формувати нову конституцію за умови інтерактивного коригування їхньої роботи всіма громадянами України й інтернет-спільнотою зокрема.
Євген ЛЕНЬ, доктор фізико-математичних наук.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
