Нині наша країна через цілу низку загальновідомих причин опинилася в надзвичайно складній кризовій ситуації. Тому і науковці, і посадові особи органів влади різних рівнів, і народні депутати, і представники громадських організацій намагаються знайти шляхи кардинальної зміни економічної політики держави, які б могли забезпечити якнайшвидший вихід із цієї кризи.
Але дуже часто ці пропозиції містять, по суті, традиційний перелік заходів, які роками влада намагається реалізовувати, однак це, насправді, не приводить до реальних позитивних зрушень. Очевидно, нам слід звернутися до тривалого світового досвіду і, як сказано у відомій аксіомі, повчитися на чужих помилках, а не весь час страждати від своїх прорахунків.

Усі проблеми нашого суспільства (а не тільки економіки) з’являються через те, що природа української держави ніяк не може змінитися у напрямку суттєвого підвищення ринкових важелів в управлінні. У нас роль держави в економіці досі залишається надзвичайно високою. За розрахунками фахівців, вона становить майже 41 відсоток, а для створення умов зростання її слід зменшити до 20—25 відсотків. Саме у такий спосіб забезпечувалися стійкі темпи зростання в Кореї, Сінгапурі, Гонконзі, Тайвані, де держави не побоялися передати бізнесу частину своїх владних повноважень. А у нас влада власноруч намагається керувати більшістю соціально-економічних процесів. Причому, як правило, на користь окремих впливових осіб. Саме тому постійно зростає рівень монополізації економіки, навіть за умов антимонопольного контролю за процесами концентрації при здійсненні інвестицій. Крім того, з року в рік невпинно розростається і кількість чиновників, функції яких постійно збільшуються.
Головним завданням кардинальної зміни економічної політики держави нині є створення сучасної ліберальної економіки. Ми маємо не планувати конкретні показники господарської діяльності, тобто не визначати пільги окремим бізнесменам, встановлювати структуру, обсяги, темпи виробництва та інші деталі підприємницької діяльності та створювати дедалі нові регулюючі органи, а передусім формувати механізми саморегулювання економіки, за яких бізнес сам визначає все це. Тобто основним завданням влади є встановлення чітких правил гри та жорсткий контроль за їх виконанням, як це має місце в розвинених країнах.
Цивілізована конкуренція і є головною ознакою ліберальної держави. Правила конкуренції — це правила демократії і в економіці, і в інших процесах розвитку суспільства. Тому одним із найважливіших завдань влади має бути створення і справжній захист конкуренції у всіх сферах суспільного життя. А потім конкуренція дасть потужний поштовх для розв’язання всіх інших проблем країни. Це має стати основною складовою стратегії влади. Керівництво країни має ставити перед собою лише стратегічні завдання, завдання першої черги, створювати такі умови, коли підприємництво розвивається безперешкодно, коли ніхто не втручається в бізнес. Саме таким завданням першої черги і є налагодження справді ефективної, цивілізованої конкурентної політики.
Якщо парламент розглядатиме питання зміни економічної політики, то лише за умови внесення таких завдань першої черги реформування державного управління, які сприятимуть лібералізації держави, зокрема, лібералізації економіки. Тобто створювати механізми саморегулювання суспільно-економічних процесів. За умови вирішення саме цих першочергових проблем країна могла б не тільки подолати масову бідність і підвищити рівень життя своїх громадян, а й назавжди вийти з того жахливого кризового стану, в якому нині перебуває.

Зоя БОРИСЕНКО,
колишній перший заступник голови
Антимонопольного комітету України (1993—2001 рр.),
д. е. н., професор.