«Якщо хочеш модернізувати країну, розпочинай з освіти», — переконаний очільник Національної академії педагогічних наук, доктор філософських наук, професор, академік НАНУ і НАПН Василь Кремень.
Сьогодні академія відзначає 25-річчя. Після проголошення незалежності України її фахівці працювали над визначенням змісту, методів і стандартів національної системи освіти, створювали нові шкільні підручники і навчальні посібники, формували відповідну законодавчу базу. Нині академічні інститути забезпечують науковий супровід розпочатої в країні освітньої реформи. Про те, як виховати інноваційну людину, вирішити дражливе мовне питання та примирити молодшого бакалавра з молодшим спеціалістом, Василь Кремень розповів в інтерв’ю «Голосу України».
— Василю Григоровичу, з усіх статей нового Закону «Про освіту» найчастіше обговорюють мовну. МОН стверджує, що в школах з угорською та румунською мовами викладання більш як половина випускників не можуть скласти ЗНО з української навіть на мінімальний бал. Як побудувати навчальний процес, щоб діти добре знали принаймні дві мови — рідну і державну?
— Василю Григоровичу, з усіх статей нового Закону «Про освіту» найчастіше обговорюють мовну. МОН стверджує, що в школах з угорською та румунською мовами викладання більш як половина випускників не можуть скласти ЗНО з української навіть на мінімальний бал. Як побудувати навчальний процес, щоб діти добре знали принаймні дві мови — рідну і державну?
— Треба подивитися, як це роблять в інших країнах. У Канаді, приміром, поширені дві мови — англійська і французька. У школах, які мені довелося відвідати, частина предметів вивчалася англійською, частина — французькою. Понад те: діти, які рік чи два певну кількість дисциплін вивчали французькою, потім починали вивчати ці самі предмети англійською. Оскільки там чимало вихідців з України, то за потреби у школах запроваджували ще й вивчення української.
Я пам’ятаю, як на початку 2000-х років ми переводили на українську мову шкільну освіту. Тоді без будь-якого скандалу за 5 років ми збільшили частку дітей, котрі навчаються у школі українською мовою, з 62 до 75 відсотків. Траплялося так, що в одному закладі частина класів були україномовними, частина — російськомовними. Все залежало від бажання батьків. Тоді нас критикували: мовляв, за такої системи виникне плутанина, в дитячих головах усе змішається й учні не знатимуть до пуття жодної з мов. А я наводив тоді приклад Фінляндії, де діти вчать по кілька мов одночасно і ніхто нічого не плутає.
Коли я очолював міністерство, ми перенесли вивчення іноземної мови з 5-го у 2-й клас. Теж чули на свою адресу критику. А тепер уже навіть важко уявити ситуацію, коли діти підходили б до вивчення англійської лише в 5-му класі. Її вчать уже з 1-го класу. Тож якщо англійську можна вивчати з 1-го класу, то українську — тим паче.
Безумовно, суспільні процеси інерційні. Тож зміни потрібно здійснювати поступово. На цьому етапі — рухатися в напрямку запровадження у національних школах навчання двома мовами. Українською і мовою меншини. В якому співвідношенні і які саме предмети викладатимуть кожною з мов? Це може бути предметом розгляду на рівні місцевої громади.
— Чи можливий такий підхід: один урок математики проводять мовою меншини, другий — українською?
— У принципі можливий. Це дасть змогу дітям засвоїти понятійний апарат — україномовний і своєї національної мови. І щодо математики, я гадаю, тут особливих проблем не буде, тому що в математиці більше значення має цифрове відображення, аніж словесне пояснення. Тому математика — саме такий предмет, що цілком може викладатися двома мовами по черзі.
— Можливо, вчителям української треба доплачувати, як у Радянському Союзі доплачували викладачам російської, а зараз коштом Угорщини доплачують вчителям угорської?
— Нагадаю, як у СРСР обґрунтовували розширення викладання російської і запровадження таких заохочень. Мовляв, хлопці з Середньої Азії, Закавказзя, якщо не знатимуть російської, не зможуть ефективно служити в армії, не розрізнятимуть команд.
Нині частина вчителів української мови в наших школах — це колишні викладачі російської, які після здобуття Україною незалежності і посилення позицій державної мови були змушені перекваліфікуватися. Далеко не всі з них є органічно україномовними.
А це дуже впливає на процес викладання.
Нам варто вивчити досвід пострадянських країн Балтії. В контексті швидкого переходу на викладання латвійською, литовською, естонською мовами. Там проблема була гострішою, ніж у нас. Але через те, що там значно підвищився рівень життя, невдоволені освітніми законами не виїхали за кордон, а критикують їх вдома. Успіх будь-якої реформи в гуманітарній сфері залежатиме від економічного успіху країни. Ми повинні особливу увагу зосередити на створенні кращих умов для бізнесу, на сприянні економічному розвитку, на запровадженні інновацій та залученні інвестицій. Створити у себе такі умови, щоб гроші бігли сюди звідусіль.
— Коли ці гроші «бігтимуть» в освіту?
— Це не популярна думка, але насправді українська держава виділяє чималі кошти на освітню галузь. Інша річ — як вони розподіляються. На рік на освіту передбачають 6,5—6,7 відсотка ВВП. Це рівень найрозвиненіших країн Європи і світу. Водночас в Україні є значний дисбаланс у розподілі грошей між різними ланками освіти. Десь на третину недофінансована середня і так само перефінансована вища, якщо це співвідношення брати порівняно з практикою європейських країн. Нам варто використовувати освітянський бюджет ефективніше.
У нас в невеликому обласному центрі з населенням під 300 тисяч на двох сусідніх вулицях співіснують кілька дрібних монопрофільних університетів. Я знаю аграрні виші, до яких щороку на бюджет вступає по 50—60 осіб. А там треба платити зарплату ректору, п’яти проректорам, працівникам технічних служб... У таких ВНЗ маленькі кафедри, кожен викладач читає по п’ять дисциплін. На місці кількох слабких місцевих вишів варто створити один великий регіональний університет, національний за значенням. Не втративши жодної спеціальності, жодного студента. Тоді ми матимемо, скажімо, не п’ять кафедр хімії (чи фізики), для яких треба збудувати п’ять лабораторій, а одну потужну кафедру. Де буде достатньо викладачів, де буде наука, а не її імітація. Ще один плюс такого об’єднання — можливість оперативно реагувати на потреби ринку, коригувати регіональне замовлення. Нині є перевиробництво фахівців за окремими спеціальностями.
Інша ланка, яка потребує реформування, — технікуми, коледжі, професійно-технічні навчальні заклади. І перші, й другі належать до професійної освіти. Хоча коледж — вищий її рівень, профтехзаклад — нижчий. Але знову-таки ці заклади можна об’єднати за територіальним принципом, щоб підвищити рівень підготовки фахівців та оперативніше відгукуватися на вимоги ринку праці. Я бачив, як працює така система у Фінляндії, Шотландії, де, скажімо, в одному великому навчальному закладі (10—15 тисяч учнів) готують різних фахівців: від медсестри до електрослюсаря.
— Школа відповідно до нового закону теж має зазнати структурних змін. Старші класи, як правило, розташовуватимуться окремо. Де знайдуть стільки приміщень?
— У селі це буде проблематично. Початкова школа згідно з концепцією МОН має працювати в тому населеному пункті, де мешкає дитина. Якщо дітей у школі мало, то з 5-го класу їх мають підвозити до іншого закладу, опорного. В районі, де багато малих навчальних закладів, можна створити низку дев’ятирічних шкіл, а решту перетворити на профільні ліцеї, де діти навчатимуться з 10-го по 12-й клас. Але тут буде великий спротив з боку директорів закладів, яким загрожує перехід у статус дев’ятирічки. У школі, де є випускні класи, працювати комфортніше.
— Є можливість підзаробити на «подарунках» та репетиторстві?
— Не без того. Треба переконувати батьків. Не варто «стояти на смерть», захищаючи від закриття кожну, навіть найгіршу школу. Вона потрібна не для села, а для дитини. Яка користь з того, що учень у 9-му класі ходить на уроки за 300 метрів від дому, а після закінчення школи не може скласти ЗНО і вступити до училища чи вишу? Нехай дитина проїде шкільним автобусом 10—15 кілометрів до кращої школи. Причому не до сусіднього села, де школа нічим особливо не відрізняється, окрім кількості учнів, а до райцентру. Де є профільна старша школа, кращі вчителі і сама атмосфера спонукає до успішного навчання. У світі такий підхід застосовують давно. Коли я був міністром, ми вперше в Україні прийняли програму «Шкільний автобус».
У 2004 році придбали 450 автобусів за рахунок держави. Спочатку цю програму критикували, а потім вона стала популярною.
— Новим Законом «Про освіту» не передбачено такого закладу, як навчально-виховний комплекс (школа плюс садок). НВК почали реорганізовувати. Де-факто діти ходять на уроки до старих приміщень, а де-юре їх «приписують» до сусідніх шкіл...
— Я не проти, щоб дошкільні заклади і початкова школа працювали в одному комплексі. А от зводити в приміщенні першачків і 11-класників не варто. І через різні фізіологічно-вікові особливості, і з інших міркувань. Згідно із Законом «Про освіту» структура середньої освіти буде такою: початкова школа — гімназія — ліцей. На мою думку, гімназія і, безумовно, ліцей (старша школа) мають існувати окремо. Ідея така: дитина провчилася 9 класів і закінчує школу, отримує відповідний документ. Далі все залежатиме від її бажань і результатів тестування. Я вітаю передбачене законом запровадження ЗНО після 9-го класу. За результатами якого далі учень піде або в професійний ліцей (нині це ПТУ), або в коледж, або в профільний ліцей (це старші класи — з 10-го до 12-го). Останній готуватиме дитину до вступу до університету за певним профілем: скажімо, фізико-математичним, гуманітарним чи природничо-науковим.
Після 9-го класу буде профільне навчання: предмети, які відповідають здібностям дитини, вивчатимуться глибше, ніж решта. Тому що нинішня практика викладати усім однаково і вимагати, щоб школяр знав усе «на відмінно», шкідлива. Ті науки, з якими дитина хоче пов’язати своє життя, їй легко даються. Тож вона просто їх не вчить. А левову частку часу витрачає на зубріння того, що їй нецікаво і часто не потрібно.
Профільна старша школа наблизить навчання до здібностей і бажань дитини. Я це називаю дитиноцентризмом. Зрештою, від того виграє й держава. Бо профільне навчання сприятиме вдалому вибору професії. Улюблена робота значною мірою робить людину щасливою. А якщо в нашій країні мільйони людей займатимуться улюбленою справою, то це і буде країна щасливих людей, які забезпечать їй динамічний розвиток.
— Яких фахівців готуватимуть технікуми й коледжі, віднедавна віднесені до фахової передвищої освіти? Закон не дає відповіді на це запитання...
— На мою думку, вони мають готувати молодших спеціалістів. Я критично ставлюся до формулювання «молодший бакалавр». Наша економіка і ринок праці не надто сприймають і бакалавра як такого. А тут ще й молодший бакалавр на підході!
Крім того, хто піде навчатися на молодшого бакалавра, якщо за новим законом йому доведеться вступати на підставі результатів ЗНО, та ще й після отримання повної середньої освіти, як і звичайному бакалавру?
Технікуми і коледжі мають випускати молодших спеціалістів, які вже не завжди сприйматимуться суто як керівники якихось первинних структур на виробництві (начальники цеху тощо). Вони здебільшого працюватимуть на простих робітничих місцях, але на новітньому обладнанні, яке потребує високої кваліфікації.
Первинна ланка фахової передвищої освіти випускатиме кваліфікованого робітника. А якщо ми наважимося довести реформу до завершення й об’єднати коледжі та профтехучилища, то створимо потужні професійні навчальні заклади, де готуватимуть і кваліфікованих робітників, і молодших спеціалістів.
Такі великі освітні центри зможуть надавати послуги з перенавчання або підвищення кваліфікації, тобто йдеться вже про «освіту дорослих». Така гнучка система має бути і в університетах. Кого у нас готує університет? Бакалавра, магістра, кандидата і доктора наук, або за новим законом — доктора філософії. А Гарвардський університет, який я свого часу мав можливість відвідати, мав понад 400 різних програм підготовки — починаючи з триденних курсів.
— Нині молодший бакалавр і молодший спеціаліст існують паралельно?
— Молодшого бакалавра віднесено до вищої освіти, але на практиці його фактично ніхто не готує. А за молодшого спеціаліста точилася велика боротьба. Зокрема й під час підготовки проекту нового Закону «Про освіту». Була думка, що їх варто об’єднати, щоб ці освітньо-кваліфікаційні рівні були в одній групі з професійною освітою, яка матиме два рівні. Але працівники коледжів і технікумів не хотіли, щоб їх прирівняли до «петеушників». У результаті тривалих дискусій з’явилося нове для нас поняття фахової передвищої освіти. Таке формулювання є в окремих країнах. Але тут річ не в назві, а в тому, що за своєю природою і характером діяльності ці навчальні заклади — рідні брати.
Коли я був міністром, то дозволив у найкращих професійно-технічних закладах готувати ще й молодших спеціалістів. Найкращі випускники, які отримали диплом кваліфікованого робітника, згодом отримували ще й молодшого спеціаліста. Причому ці молодші спеціалісти могли дати фори деяким інженерам, адже детально знали усі нюанси виробничого процесу й уміли все, що вміє кваліфікований робітник.
— НАПН має здійснювати науковий супровід освітньої реформи. Які тут пріоритети?
— Академія динамічно переорієнтовується на потреби, які виникають з огляду на процес імплементації нового Закону «Про освіту». Програми 12-річної школи ми ще 10 років тому розробляли, створювали під них підручники. У 2004-му, коли я був міністром, ми випустили 21 мільйон підручників! Ні до, ні після того в Україні не друкували й половини від тієї кількості... Тепер ми не просто повернемося до старих розробок, а використаємо здобутий досвід на іншому рівні. Щоб втілити сучасне бачення нової української школи.
Вона має готувати патріота своєї країни, але людину глобалістську, інноваційну, здатну швидко реагувати на виклики сучасного світу. Умови життя постійно змінюються. Тому мусимо «навчити дитину вчитися» і застосовувати знання на практиці, а не нафаршировувати її формулами і цитатами із класики. Особливу увагу треба приділяти медіа-грамотності. Маємо навчити дитину критично підходити до сприйняття різних джерел інформації і захищати своє особисте життя від стороннього втручання. Зокрема, і через соцмережі.
Нещодавно ми заслухали звіт Інституту педагогіки НАПН, який є базовим з точки зору супроводу шкільної реформи. Без його фахівців і наукових лабораторій неможливо уявити системне оновлення програм, навчальних планів, підручників. Книжку можуть написати й вчителі. Їх треба залучати, вислуховувати, але кожен з них — патріот своєї дисципліни. А наші фахівці мають збалансувати викладання усього спектру предметів. Вони вивчали, які предмети якого змісту і в якій послідовності викладаються в школах Німеччини, Великобританії, США, тож знають, як закордонний досвід можна використати в нашому контексті.
— Які актуальні теми нашою педагогічною наукою не охоплено?
— Їх чимало. Скажімо, треба вивчати сутнісні зміни дитини під впливом сучасної цивілізації. У нас є Інститут психології, який займається цією темою, але для ґрунтовних досліджень потрібен великий спектр сучасних приладів. А ми через обмежене фінансування не можемо нічого придбати. Ще одна «біла сторінка» — освіта дорослих. Нещодавно ми провели тематичну конференцію. В структурі академії є Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих. Окреме відділення веде цю тему. Але практика, на жаль, відстає. Нині в нашій країні немає усвідомлення важливості освіти дорослих, нерозвинені інститути освіти дорослих, особливо неформальні.
Надзвичайно болісна тема — це педагогічна підготовка батьків. Як наші мами і тата виховують дітей? На основі власного, не завжди позитивного досвіду. Мовляв, «мене тато ременем виховував, і я так буду». А це значною мірою формує характер і особистість дитини. Ми негативний досвід передаємо з покоління в покоління. Наша педагогіка багато в чому авторитарна. І сімейна, і шкільна. Потрібні зміни і в підготовці вчителя відповідно до сучасних вимог.
— Нині усі скаржаться на брак фінансування. Чи вистачає коштів НАПН?
— На тлі дуже важких років — 2015-го і 2016-го, коли ми були змушені на 37 відсотків скоротити колектив, цей рік принаймні не позначився подальшим скороченням — збільшилося фінансування, за що ми вдячні уряду Володимира Гройсмана. А загалом, якщо я хвалив державу за фінансування освіти на рівні 6,5 відсотка, то за фінансування науки треба критикувати. У 2016 році бюджет усієї української науки сягнув «аж» 0,16 відсотка ВВП. Ізраїль дає 3 відсотки на науку, інші держави — щонайменше відсоток, півтора чи два. Щоправда, 2017 рік став кращим, і це вселяє надію.
Не можна різко зменшити увагу до науковців і вимагати, щоб вони терміново здобули Нобелівську премію! От дорікають нам, що погано працює механізм впровадження результатів наукових досліджень у практику. Я спілкувався з ізраїльським міністром науки — держава там щороку фінансує майже 300 проектів і лише 10 відсотків з них впроваджуються. Але ці 10 відсотків забезпечують динамічне зростання ізраїльської економіки!
Розмовляла Анна ЛУКАНСЬКА.
