Політичне лідерство в історичному дискурсі: теорія, практика і виклики сучасної доби

Британський письменник, історик та філософ шотландського походження Томас Карлейль однозначно стверджував, що «історія світу — ...це біографія великих людей». Згодом Гілберт Кіт Честертон — англійський письменник і християнський мислитель запропонував значно ширше бачення цієї теми: «Ми розуміємо першу заповідь демократії: всі люди цікаві». А французький письменник та критик Франсуа Леметр взагалі обстоював думку, що всі люди беруть участь у творенні історії, отже, кожен із нас, хоча б самою незначною часткою, зобов’язаний сприяти її красі і не давати їй бути занадто потворною.

Уже наведені твердження, які подавалися як аксіоми, на наш погляд, були не лише демонстрацією світоглядних установок їх авторів, а й віддзеркалювали зміст історичної доби, загальну еволюцію поглядів на проблему, віднесену, за одностайними оцінками дослідників, до категорії вічних (Л. Є. Гринін). Тим більше що у науковому і практичному вимірах інтерес до неї зазнавав змін у залежності від характеру епохи, історичних законів і правил, усвідомлених потреб поточного моменту та перспектив майбутнього.

Історичні обставини та виклики визначали риси і характер дій особистості. Щонайперше епохи на своєму зламі виштовхували, навіть несподівано, на авансцену осіб, які брали на себе місію лідерства, зміни правил суспільних відносин та прориву в історичному поступі. Якраз до таких можна віднести оцінки В. Вернадського щодо людей «з сильною волею і ясною свідомістю», яких «кількість і якість вирішує долю держави».

Таким чином, питання ролі лідерства є надзвичайно актуальним. Однак дати вичерпну відповідь щодо міри впливовості особистості складно і навіть неможливо. Зокрема, американський політолог Джозеф Най, автор книги про місце лідерів у поворотні моменти створення «Американської епохи» у минулому столітті, наводить такий факт: вчені, які намагалися виміряти вплив лідерства, інколи приходили до цифр у діапазоні 10% чи 15% в залежності від контексту. Але це дуже структуровані ситуації, коли зміни часто лінійні. Проте у неструктуровані періоди та під час зовнішніх криз лідерство набуває величезного значення, виходить далеко за межі 10—15% і може призвести до значних розходжень у результатах. Як приклад Джозеф Най наводить діяльність Нельсона Мандели. Разом з тим і створювані особистими якостями й рисами лідера ризики можуть бути несиметричними його позитивному впливу на державні справи та міжнародну політику.

* * *

Дослідники фактично одностайні у тому, що за постійного інтересу до теми ролі особистості в історії говорити про неї як про самостійну проблему можна хіба що з середини ХVIII ст. Правда, історична біографія розглядається невід’ємною складовою європейської історіографії з часів Плутарха. Але до цього швидше мали місце спроби описати і зафіксувати діяння окремих правителів. Причому на основі постулату, що доля людини перебуває в руках вищих сил і визначена наперед, що є обрані і решта всіх інших людей, що діє Божий промисел. Принаймні так було в античні часи і середні віки.

Відродження позначається судженнями про земні причини сходження вождів, впливу їх особистих якостей на перебіг подій і результати діянь. Виразного самостійного значення набуває бібліографічний жанр. Істотний вплив на питання про роль особистості мала концепція Н. Макіавеллі в його знаменитій роботі «Государь» (або «Князь»): успіх політики і багато в чому навіть хід історії залежить від волі правителя, його спроможності задіяти арсенал можливостей та засобів аж до аморальних.
За загальним визнанням на теперішній час це чи не найкращі практичні настанови з утримання влади. Вони цікаві й багато в чому повчальні для політичних лідерів якраз через їх незавуальований жорсткий та навіть жорстокий реалізм. Хоча про владу написано немало блискучих робіт, проте їх автори головним чином розповідають про те, як система повинна діяти, а не про те, як вона функціонує на практиці. У цьому плані видається цікавою й повчальною книга британського дипломата Джонатана Пауелла — з 1997 р. і протягом непростого десятиліття керівника адміністрації Тоні Блера. В ній містяться «уроки практичного макіавеллізму» для тих, хто має намір вижити і досягти успіху в коридорах влади.

З часів Макіавеллі історію починають розглядати як сферу, у якій діють свої закони, тобто як об’єктивний процес, де роль Бога все ще не заперечується, але певною мірою обмежується. Це у свою чергу призвело до утвердження у наступні періоди визначення великої ролі видатних діячів у суспільних перетвореннях та історії загалом. Так, у ХVIII ст. з’явилися ідеї переоблаштування суспільства на розумних засадах. У ХIХ ст. нові теоретичні концепції розглядали роль особистості у контексті відповідного історичного середовища, а також приділяли особливу увагу «народному духу» в різні епохи і різних виявах. Л. Толстой у філософських відступах в романі «Війна і мир» писав: «Чим вище стоїть людина на суспільному щаблі, чим з більшими людьми вона пов’язана, тим більше влади вона має на інших людей, тим очевидніші визначеність та неминучість кожного її вчинку». Значення великих людей уявне, на його думку, насправді вони лише «раби історії», яка у свою чергу відбувається за волею Провидіння.

Відповідно домінантою стає намагання узгодити визнання ролі історичних діячів з процесами історичного розвитку: особистість має бути вписана в історичну добу і характер народу, її діяльність має відповідати суспільним запитам і спрямовуватися на їх реалізацію. А, отже, жодна з них не спроможна сама творити великі епохи, якщо для них не сформовані передумови.

Достатньо цілісно ця концепція була окреслена марксистською ідеологією, згідно з якою основу історичного процесу становили матеріальні чинники. У найбільш узагальнюючій формі вона знайшла своє пояснення у праці Г. В. Плеханова «До питання ролі особистості в історії». Лейтмотив книги — особистість може накладати відбиток на неминучі історичні процеси, але вона жодним чином не спроможна внести зміни у запрограмовану ходу історії. Роль особистості та межі її діяльності, наголошує Г. В. Плеханов, визначаються організацією суспільства, співвідношенням його сил і «характер особистості є «фактором» суспільного розвитку лише там, лише тоді і лише оскільки, де, коли та оскільки їй дозволяють це суспільні відносини».

Принагідно слід зазначити, що вчені допускали й третє можливе вирішення проблеми історичного значення особистості, як комбінацію чи примирення суб’єктивної та об’єктивної точок зору на особистість, як на причину, так і на продукт історичного розвитку. Утім, практика показала, що утриматися на компромісній позиції виявилося складним завданням. Зокрема, через те, що вона не спроможна пояснити ряд проблем. Серед них й таку: «коли й чому особистість може чинити вирішальний вплив на події, а коли ні». Згідно з теорією Г. В. Плеханова, для цього потрібне дотримання двох умов: «По-перше, її талант повинен зробити її більш за інших відповідною суспільним потребам даної епохи... По-друге, існуючий суспільний устрій не повинен загороджувати дорогу особистості, що має таку особливість, потрібну й корисну якраз у цей час».

Наприкінці ХIХ — початку ХХ ст. у науковому та літературному середовищі популярними стали ідеї особистості-індивіда, які внаслідок свого характеру спроможні на неординарні та навіть виняткові дії, результатом яких могла стати зміна історії. Це не обов’язково визначні особистості, а особи, що у певні моменти і навіть волею випадку зуміли очолити суспільні настрої чи використати їх, щоб опинитися на чолі або просто попереду натовпу.

Яскраво підтверджувала цю тезу історія першої половини ХХ ст., коли проблема взаємовідносин «героїв та мас» набула центрального звучання. Саме цей період позначений як злетами людської думки та досягнень, а водночас державними переворотами й революціями, двома світовими війнами й масовими злочинами, які примусили світ здригнутися. Утвердження двох політичних систем обумовило необхідність щонайперше прискіпливого аналізу ролі особистості в історії, особливо теорії «вожді і маси», пошуку нових підходів до вирішення цієї теми. Це стосується насамперед політичних практик, вироблення жорстких правил та правових орієнтирів і коридорів для політичних діячів, рівно ж як державних інститутів та держав загалом.

Європейські країни насамперед доклали великих зусиль, щоб унеможливити вияви агресії й вождизму (обмеження влади перших осіб, впровадження системи стримування і противаг між інститутами та гілками влади, вироблення комплексу заходів суспільного контролю за нею). До цього жодного разу не приділялось стільки уваги створенню норм для інститутів влади, правил і відносин, які протягом повоєнного періоду регулювали дії лідерів та політиків. Вони могли реалізовувати свої ініціативи переважно у визначеному полі існуючих правових можливостей. Зазнали змін історичні реалії. Вони стали менш персоніфікованими і менш самостійним фактором на відміну від попереднього періоду.

Домінуючим стало усвідомлення того, що надмірна концентрація влади призводить до соціальних загроз та політичних потрясінь й катаклізмів. На перший план висувалися такі її функції, як організація цивілізованого життя громад, суспільств і світу. За Г. Кіссінджером такий рівень порядку базується на двох компонентах — «сукупності загальноприйнятих правил, що визначають межі допустимих дій, і на балансі сил, необхідного для стримування в умовах порушення правил, що не дозволяє одній політичній одиниці підпорядкувати собі всі інші. Консенсус... не виключає повністю суперництва чи конфронтації, але допомагає гарантувати, що конкуренція буде набувати лише форми коригування існуючого порядку, не обернеться фундаментальним викликом цьому порядку. Баланс сил... може обмежити масштаби й частоту фундаментальних протиріч та не допустить їх перетворення в глобальну катастрофу».

* * *

У 1990-х рр. значного поширення набула думка, що глобалізація, змінюючи світ, виводить на сцену недержавних акторів, підтверджує марксистські надії на відмирання держав. Слід зауважити, що ідея перетворення політиків в «нічного сторожа» отримала новий імпульс після зникнення біполярної системи і утвердження однополюсного світу. З’явилися нові розуміння та нові визначення державного суверенітету. Більше того, поняття «десуверенізація» набуло чи не найпопулярнішого поширення в науковому середовищі, яке визначало процеси не лише в Євразії. Вчені, серед іншого, констатували, що відбувається «виродження сучасних європейських держав у «держави-корпорації» з всесиллям адміністрації, позбавленої відповідальності за ввірене її опікуванню населення, і які не дотягували до «суперсуверенітету» імперського типу при «зменшенні» суверенітетів кожного з членів ЄС (їх суверенітет «втрачається десь дорогою»)». У «розм’якшенні суверенітету» почали навіть вбачати злиття світів зовнішніх і внутрішніх політик до «єдиного світового політичного простору». Звісно, що це обумовило розмивання ролі та зменшення впливу головних дійових осіб і влади загалом щодо питань внутрішньої та зовнішньої політики держав.

Додаймо до цього й такі обставини, як формування й усталення з другої половини ХХ ст. міжнародного права, в якому демократичні принципи вивершувалися над національними інтересами, прийняття Хельсінкського акта 1975 року, за яким права людини та гуманітарна сфера загалом перестали розглядатися як внутрішня справа окремо взятих держав. Помітний вплив на ці процеси справили майже чвертьстолітнє домінування США після розпаду двополюсної системи, що здебільшого визначали критерії демократії та лідерства, насамперед для новопосталих країн (кількість суверенних держав з 1940-х років зросла вчетверо), нова регіоналізація, багаточисельні ТНК та неурядові організації, у тому числі глобального виміру. Все це обумовило тотальну і складну трансформацію влади, розмивання кордонів, що визначали ідеологічну сутність політиків і політики, уніфікацію критеріїв лідерства. Узагальненим підтвердженням такої констатації може слугувати такий промовистий факт: у 1977 році загалом 98 країн були під управлінням автократів, а до 2011 року це число скоротилося до 22. Відтоді далеко не кожен державний діяч міг проводити політику лише на основі власних (і, звичайно, суб’єктивних) думок і планів, не рахуючись з позицією міжнародної спільноти.

Взагалі міжнародна ситуація із середини 1970-х р., пов’язана з політикою розрядки, справила значний вплив на внутрішню політику ключових гравців конкуруючих блоків. Зокрема, Москва швидко усвідомила, що з підписанням Заключного акта наради в Гельсінкі «нитка», якою вона розраховувала зшити європейську територіальну конструкцію, ризикує зруйнувати всю радянську систему». Саме тому Гельсінські угоди викликали жорсткі дискусії у Кремлі та столицях Східної Європи. Глава КДБ Ю. Андропов погоджувався, що «принцип непорушності кордонів — це, звичайно, добре, дуже добре», але його турбувало, що кордони повинні стати прозорими внаслідок «потоку інформації» і «розширення контактів». Справді, відтоді інформація про внутрішню ситуацію та настрої в країнах Східного блоку все частіше ставала доступною світовій громадськості. А відтак, «зараза свободи», про яку писав Уолден, справді поступово почала розповсюджуватись.

Зрозуміло, що це уможливило ослаблення політичних систем, знецінення впливу й престижу традиційних політичних партій, які слугували кар’єрним ліфтом для своїх членів. По-перше, їх значення, цінність та престиж у суспільному сприйнятті почали знижуватися. По-друге, виборчі платформи стали втрачати своє призначення, поступаючись особистим якостям претендентів на посади. У свою чергу останні зробили ставку на виборчі технології, ЗМІ і, зрозуміло, гроші. Звідси — витоки постійних скандалів, що супроводжують політичні кампанії і, як наслідок, репутаційні удари по партіях. По-третє, відбулося вивищення суспільних рухів та неурядових організацій, довіра до яких зростає пропорційно втраті підтримки політичних партій. Молоді та вмотивовані активісти саме через ці структури дедалі частіше формують нову когорту лідерів. Адже саме таким чином виборці повніше відчувають свою причетність та вплив на вирішення справді резонансних суспільних проблем.

Загалом влада у її класичному розумінні почала втрачати свою цінність через те, що ставала дедалі слабшою, швидкоплинною (тимчасовою) і обмеженою. Збільшився розрив між можливостями її носіїв та суспільними очікуваннями щодо результатів їх лідерства. «За іронією долі, — пише Г. Кіссінджер, — Європа, яка придумала концепцію балансу влади, тепер свідомо й істотно обмежує владу своїх нових інститутів».

Загальнооціночно про окремі аспекти цієї проблеми з 2000-х років масово почали говорити вчені й політики. На такому фоні найбільш повно її виклад виглядає в роботі політика зі світовим ім’ям, журналіста та економіста Мойсеса Наїма (зауважимо — за змістом, а не за довгою назвою): «Занепад влади: Від владних кабінетів до полів битви й церков, а потім і до держави, або чому сьогодні бути при владі означає зовсім інше, ніж колись» (2017). Центральну думку цього дослідження автор зафіксував ще у 2006 р.: «тенденція до накопичення гравцями величезної влади, успішних зазіхань з боку новачків на владу традиційних мегагравців, до ефемерності влади — коли її стає все важче здійснювати, — проявляється в кожному аспекті людського життя. Фактично ще одна з визначальних і все ще не до кінця осмислених характеристик нашого часу».

Спробуємо виокремити найбільш істотні аспекти, що вказували на глибину мутацій у питаннях влади, а отже — лідерства, та змушують до пошуку нових підходів щодо розгляду проблеми «особистість в історії». Аксіома — точно сприймається твердження, що епоха великих особистостей, які переважно одноосібно або з групою своїх соратників визначали зміст і характер існування держав та справляли вирішальний вплив на формування й процеси у міжнародній політиці, відійшла у минуле.

Принаймні це так сприймалося наприкінці минулого століття. Лише великі події виводять на сцену великих людей. Гігантів духу, енергії, розуму і справи. У звичайні мирні періоди життя героїчні лідери не з’являються. Якраз у контекст таких періодів вписується фраза, яка нині сприймається за аксіому: були культи особистостей, але були й особистості!

У зв’язку з цим не такими вже й нереалістичними виглядали твердження, що «нам більше не доведеться терпіти лідерів, які керуються глибокими знаннями, досвідом та прихильністю загальним інтересам», що «настав час політичних клоунів». З точки розуму вони неможливі, але виходить, що політично-реальні. Тому, мовляв, потрібно нагадати і пам’ятати фразу, придуману відомим французьким сценаристом Мішелем Одіаром ще у 1960-х рр.: «дурні пробуватимуть домогтися свого будь-якими засобами — саме так ми й зрозуміємо, що вони дурні». Отже, мав рацію К. Каутський, попереджаючи у свій час, що під «видатними особистостями не обов’язково треба мати на увазі великих геніїв. Й посередності, та навіть ті, що стоять нижче середнього рівня, а також діти й ідіоти можуть стати історичними особистостями, якщо їм потрапить до рук велика влада».

Причини цього явища відомий дослідник Л. Шевцова, зокрема, бачить у тому, що «...Захід почав втрачати драйв після перемоги над своїм ворогом і опонентом — СРСР і комунізмом. Епоха безтурботності та відмови від ідеології, віри у прагматизм й автоматизм прогресу деморалізували західну еліту і породили покоління лідерів-операторів, здатних натискувати кнопки та грати в ситуативну політику. Але не готових до нових викликів, а тим більше до управління у період кризи. Епоха Аденауера і де Голля, Тетчер, Міттерана і Рейгана змінилась епохою сірих мишей. І якщо хто й згадає Камерона, Саркозі та Олланда, то як приклад антилідерства. А хто згадає лідерів ЄС, які підбираються за принципом відсутності лідерських якостей? На полі залишилась одна Меркель, котра на своїх плечах тримає Європу...».

Ще більш категоричний у своїх висновках колишній президент Франції Валері Жискар д’Естен, стверджуючи, що в Європі немає харизматичних лідерів з великої літери, що їх покоління відходить з політичної арени, що в суспільстві споживання «політичні керівники забули про вирішення масштабних завдань та зайнялися задоволенням особистих потреб, втягнулись у виборчу боротьбу». А відтак, «керівники, яким притаманні виняткові якості, зникли».

Володимир ЛИТВИН, доктор історичних наук, професор, академік НАН України.

ДАЛІ БУДЕ.