ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У № 219 (6724) ЗА 24 ЛИСТОПАДА

 

Тогочасні політичні реалії давали підстави для висновку, що в історію відходить період, коли вузьке коло політиків і навіть лише перші особи мали вирішальне слово у формуванні та здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики, укладанні союзів та розподілі сфер впливу на міжнародній арені. Усе це зазнало руйнувань, коли лідери зіткнулися з обмеженнями, які були вироблені й утверджені у процесі демократичних перетворень. Зокрема, йдеться про терміни повноважень, свободу преси, громадянське суспільство, незалежність законодавчої влади, позицію й настрої електорату або будь-які інші стримування і противаги, вбудовані в конституції країн. Щоправда, такі зміни — процес складний і тривалий. Стереотипи та попередні уявлення про владу й можливості її носіїв виявилися надто живучими.
Як свідчення цього можна навести такий приклад: у 2005 р. під час саміту з тодішнім президентом Джорджем Бушем-молодшим В. Путін відмовився повірити, що у верховного головнокомандувача США немає повноважень на те, щоб змусити мовчати американських журналістів. Як згадує Буш, президент РФ тоді сказав: «Не треба мені розповідати про свободу преси. Особливо зараз, після того, як увільнив цього репортера».
Буш спершу не зрозумів, що Путін мав на увазі. «Володимире, ти говориш про Дене Разере?» — запитав він. За декілька місяців до цього журналіст — ветеран Разер був вимушений вибачитися і піти у відставку з посади ведучого вечірніх новин на каналі СВS, але не за розпорядженням Білого дому, а через некоректний репортаж про службу Буша в національній гвардії. На думку В. Путіна, цей інцидент показав, що заяви Америки про свободу ЗМІ — це суцільний фарс. Буш спробував внести ясність та переконати його. Він згадує, що сказав тоді російському президенту: «Я наполегливо рекомендую тобі не говорити про це публічно. Інакше американці подумають, що ти не розумієш суті нашої системи».
Не менш промовистою у цьому плані була розмова М. Хрущова з Ейзенхауером ще у вересні 1959 року в Кемп-Девиді:
«На запитання: «Чи не задумується президент про третій термін?» Ейзенхауер просто здивувався.
— Конституція не дозволяє, — лаконічно відповів він.
— Я розумію, — не заспокоювався батько, — але вас люблять в країні. Я сам у цьому переконався за час візиту. Ви робите багато корисного, і у вас обширні, ще не реалізовані плани. Жаль, якщо наступник все згубить. А Конституція? Конституцію можна й підправити. Гадаю, Конгрес стане на вашу сторону.
— Ні. Конституцію міняти не можна, — Ейзенхауер дивувався: як це його співрозмовник не розуміє простих речей. — Почнеш безкінечно «підправляти» основний закон, і від країни швидко нічого не залишиться. Тому він і основний, що незмінний».
Загальне місце в оцінках зайняли твердження, що відтепер лідери стали слабкішими й менш масштабними, що в них «не вистачає підготовки, розуму і навіть терпіння, щоб набути елементарних базових знань про ту чи іншу сферу внутрішньої чи зовнішньої політики», що «за фактом — це ті ж самі політики старого зразка, тільки з більш високим рівнем некомпетентності», що «питання компетентності залишається одним із головних». Автор цього «діагнозу» — Джон Ллойд, британський редактор Financial Times та засновник FT Magazine, старший науковий співробітник Інституту Penters при Оксфордському університеті, ставить запитання з одночасною відповіддю на нього: чи може новий керівник без особливого досвіду бути успішним у ролі, яка вимагає компетентності найвищого рівня? Це було б майже дивом, але це якраз те, чого так потребує Західний Світ.
Таку ситуацію, яка у свою чергу «вносить величезну невизначеність як у внутрішню, так і в міжнародну політику», запропоновано характеризувати як «кризу керівників». Автор цієї формули-концепції подає й своє бачення її причин: «криза керівників тісно пов’язана із західною демократією і, по суті, є прямим її наслідком». Що мається на увазі? Власне демократична система, яка передбачає, що вибори виявляють найдостойнішого кандидата на посаду глави держави. Проте у багатьох випадках їх складно називати «видатними». Якщо йти за цією логікою, таким же чином можна оцінювати ситуацію з виборами на усіх рівнях формування влади і загалом народного представництва. Як приклад і очевидний доказ збільшення безвідповідальності політиків вказується на факт дедалі частішого звернення до референдумів. З цього відповідно робиться висновок: референдумна демократія є джерелом становлення «демократії без лідерства».
Практика сприйняття виборів в дусі «конкурсу краси» обертається концентрацією уваги в передвиборних кампаніях на таких тривіальностях, як особистість кандидата. І це при тому, що навіть серед фахівців (вчених, політологів, експертів, журналістів) немає узгодженого бачення щодо якостей, які роблять лідерів великими. Для прикладу наведемо визначення двома з них головних елементів, необхідних для лідерства:
1. Серце, мізки, м’язи, нерви, душа.
2. Співпереживання, проникливість, сміливість, вміння знаходити таланти та розуміти складні речі.
Очевидно, що особистість і власне характер кандидатів у деяких сенсах може мати значно більше значення, ніж їх політична програма. За умови, що під «характером» мається на увазі «спроможність швидко аналізувати проблеми, приймати рішення та вміти з цими рішеннями жити далі, а також притримуватися принципів (на противагу політичній програмі), через які не можна переступати, і мати холоднокровну волю, щоб виконати свій обов’язок перед обличчям цих принципів». Але правда демократії полягає у тому, що «суб’єктивні очікування того, що відбудеться в майбутньому, і об’єктивна реальність, у якій ми живемо у даний момент, постійно конфліктують». Мабуть, саме через це ознакою нашого часу, як точно підмітив Жискар д’Естен, є те, що результати вибору людей багато в чому визначають ЗМІ: «...Виборець робить вибір, виходячи насамперед із аудіовізуальної оцінки, а не з оцінки навичок, необхідних для виконання обов’язків, що покладатимуться».
Колишній керівник виборчого штабу Маргарет Тетчер і він же автор бестселера «Картковий будинок» М. Доббс безкомпромісно заявляє: жоден із попередніх гігантів не пройшов би через сучасні ЗМІ. «Натомість світ, — за його твердженнями, — полишили на пігмеїв, людей малої статури та ще менших амбіцій, яких обрали не за їхню винятковість, а тому, що вони нічого не порушували й дотримувалися правил, замість створювати власні...».
Критичну роль, яку дедалі більше відіграють інформаційні технології, особливо соціальні медіа, у тих змінах, що відбуваються, ще належить осмислити. Як і дати відповідь на ряд непростих питань: якими мають бути лідери нового типу? Як гарантувати входження до влади найдостойніших? Як уберегтися від сірих посередностей? Як попередити зловживання владою? Яким має бути механізм стримувань лідерів і якою повинна бути представницька демократія?
Влада — предмет устремлінь, який завжди мотивував тих, хто прагнув її здобути чи навіть долучитися до неї. Тривалий період існували великі бар’єри, внаслідок чого забезпечувалось домінування обмеженого кола традиційних лідерів. Зайняття політикою було справою аристократії, а якщо за Марксом — класу капіталістів. Вони мали можливість отримати гарну освіту і не потребували засобів для життя.
Масова демократія обернулася, по-перше, тим, що участь у владі та політиці перетворилася просто на роботу, за рахунок якої їх представники мають забезпечувати існування себе й своїх сімей. По-друге, на цій роботі вони зіштовхуються з все більшими правилами та обмеженнями, які мінімізують можливості для «маневрів» на власний розсуд. Відтак, справді талановиті люди, які знають собі ціну, почали надавати перевагу іншим сферам, щоб реалізувати себе сповна. За такої ситуації відкрилися додаткові можливості для масового виходу на політично-адміністративну й представницьку арену посередностей.
Власне й політика набула масового характеру, виник новий тип влади — мікровлади, шанси якої на вагомість та успіх раніше були незначними. Бар’єри щодо тих, хто прагне потрапити у владу, значно впали. У тому числі з причин демографічних та соціальних трансформацій, міграційних процесів, вибуху інформаційних технологій, глибинних змін у цінностях, культурних і соціальних норм, ламання традицій. А також зміни масштабів, стану і потенціалу людських життів, зламу умовностей та правил, які раніше відгороджували хрестоматійних носіїв влади від потенційних конкурентів.
Слід констатувати, що витісненню традиційних політичних постатей відносними новачками сприяла тенденція вивищення активістів неурядових формувань та громадських рухів, які у свою чергу нерідко спираються на підтримку, у тому числі фінансову, країн—глобальних гравців, формуючи у такий спосіб нову когорту демократичних лідерів. Хоча, на думку окремих спостерігачів, для осіб, які виходять з них, характерні такі особливості, як дії всупереч законам, нормам і правилам. І попереджають, що «порушення правил» — «особливість популізму», а отже, «сходження політиків такого нового типу несе в собі велику невизначеність і у багатьох випадках руйнування та дестабілізацію».
Масовий характер влади, розосередження її між усе більшою кількістю меншого калібру гравців, різного і навіть несподіваного походження, створили умови й можливості як для продемократичних активістів, так і для осіб та політичних структур з радикальним і навіть екстремістсько-націоналістичним світоглядом. Одночасно спостерігається зниження розуміння того, що призначення лідерства полягає не просто в домінуванні, а в організації країни, суспільства, громад. А в сукупності — світу.
Падіння довіри до посад, політиків, влади загалом і публічних інститутів — одна із ознак сучасності. Можна навіть стверджувати, що влада втрачається як цінність — в очах людей і навіть її носіїв. Соціологічні опитування засвідчують втому людей від надмірної присутності влади, використання нею насилля, навіть в інтересах захисту громадян і стабільності в державі. І, по суті справи, в останній період вони не стільки підтримували нових лідерів, скільки демонстрували помсту їх попередникам, вимагаючи відвертої розмови і реальних позитивних змін (щоправда, після чергових виборів вони знову відчували себе ошуканими). Вже як про типову ситуацію йдеться в одній із публікацій в «Le Figaro»: виборці «думали, що обирають людину, яка дозволить їм впоратися з труднощами (безпека, освіта, міграційна криза, інтеграція, безробіття, купівельна спроможність і т. д.), але неминуче виявляється знову, що віддали перевагу тому, кого в першу чергу турбує власний імідж та «слід» в історії».
Залишається відкритим питання, а чи можуть теперішні лідери запропонувати курс і погляд у майбутнє, стати символом єдності й долі країни, демонструвати приклад моралі й духу, ставити суспільний інтерес вище іміджевих міркувань? І не лише через професійні та особисті якості тих, хто бере на себе місію провідництва. При демократичній системі і відкритому суспільстві, коли відбувається відчайдушна боротьба за владу і здобути її стає дедалі складніше, але дуже легко втратити, переможці отримують можливість побачити й відчути відмінності між уявленнями та реальними можливостями своїх повноважень, зіткнутися з розбіжністю між тим, що вони очікували отримати відповідно до посади, — і тим, чим вони володіють насправді у плані можливостей.
Розрив між уявленнями та реальностями полягає у тому, що сучасні дійові особи та виконавці стають дедалі більше обмеженими у способах здійснення влади у правовому, часовому та ціннісному вимірах. Це пояснюється суспільним контролем за її носіями і власне зростаючою прозорістю самої влади.
Горизонти можливостей звузилися й через те, що сама влада стала доступнішою, розконцентрованішою і, знову ж таки, масовою. Нині владу має значно більша кількість людей. Ті, хто її так прагнув, починають дедалі повніше усвідомлювати, що свобода рішень та дій обмежена, а ефективність їх знижується неочікувано для них. І вони ніяк не можуть змиритися з тим, що попередники цього не переживали.

* * *

Існуючі реалії обернулися розривом зв’язків та втратою наступності у політичному середовищі, розмиванням здавалося б усталених підходів до проблеми політичних еліт. Однак, не вдаючись до аналізу політико-філософських джерел теорії еліт та її практичного втілення, оскільки ця тема має досить значну бібліографію (лише в Україні її різним складовим уже за роки цього століття присвячено понад десяток дисертацій), зупинимося на окремих аспектах теми, пов’язаних з питаннями лідерства повоєнного періоду. Заодно зауважимо, що політична еліта, за оцінками американського соціолога Джона Хіглі — це декілька тисяч осіб у кожній із країн: США і Росії — по 10, Франції чи Німеччині — у межах 5, Данії і Норвегії — приблизно по 2 тисячі політиків.
Структурна біполярність США і СРСР після 1945 р. визначила рамки холодної війни. Лідери США вбачали основний виклик для себе у розповсюдженні комунізму, посиленні національно-визвольних рухів в Азії, Африці та Латинській Америці, як, за їх оцінками, єдиного наступального плану Радянського Союзу. Дослідники так характеризують тодішні настрої в Америці: «У сприйнятті багатьох американців радянський комунізм зайняв місце нацизму — фанатичної ідеології, яка безжально прагнула до влади над світом. В американській свідомості не менш яскраво закарбувалася політика потурання агресору, яку вели європейські лідери у тридцяті роки, щоб уникнути конфлікту з нацистами. Ця політика дала підступному ворогу час на підготовку до загарбницької війни. Подібна помилка переконала американців того покоління, що з ворогами потрібно вести безжальну боротьбу».
Відповідно їх бачення світу зводилося до імперативу: холодна війна — це протистояння Москви й Вашингтона. І лише згодом прийде розуміння, яке З. Бжезинський вклав у формулу: «Недостатньо просто вигукувати антирадянські гасла. Треба мати політику». Вона ж традиційно, але вже у підсиленій формі, переслідувала подвійну мету: утримувати стратегічну перевагу, насаджувати і відстоювати свою ідеологію.
У цьому зв’язку належить нагадати, що з 1823 р. політика США у Західній півкулі спиралась на доктрину Монро — односторонню заяву про те, що Штати не потерплять спроб втручання Європи в перебіг подій на Американському континенті. У 1904 р. президент Рузвельт пішов далі й оголосив поправку до цієї доктрини, згідно з якою США отримали право втручатися у політику будь-якої держави Західної півкулі, якщо вважатимуть це необхідним. Він став першим президентом, чиє уявлення про американську владу набрало справді світового масштабу. Не випадково його ще називають «одним із засновників американського імперіалізму».
Утвердившись у повоєнний період в думці про власне «призначення», Вашингтон почав вибудовувати зовнішню політику на тому, що їх вплив у світі може бути лише позитивним, а хто цього не сприймає — опонент, якщо не ворог. Інакше кажучи, саме вони покликані правити світом, нести свою місіонерську місію, рятувати пригнічені народи від тиранії, навертати їх до цивілізації.
Така атмосфера і політика визначила групове мислення у представників двох систем, розгортання конкуренції їх парадигм у науково-філософській сфері. Кожна з них водночас намагалася нав’язати свою систему приписів для розвитку країн «третього світу». Соціалістичні держави та інші країни, що обрали марксизм-ленінізм, на практиці втілювали установки на організацію правлячого класу в формі високоцентралізованої «однопартійної держави» з опорою на класову теорію. Інтелектуальний потенціал СРСР та його союзників орієнтувався на аналіз західної еліти з позицій марксизму-ленінізму, з обмеженим, подекуди, введенням у науковий обіг низки понять світової політичної науки.
З останньої чверті ХХ ст. між ними активізувався процес зближення/притирання і формування «союзу». Це було пов’язано зі спробами демократизації комуністичної системи, власне кризою демократії на Заході та зростанням протестних настроїв, переорієнтацією соціалістичних держав на демократичний розвиток, а відтак, їх дрейфу до орбіти західного впливу. Ще раніше, у 1964 р., у книжці «Політична влада: США/СРСР», написаній З. Бжезинським у співавторстві з С. Хантингтоном, обґрунтовувалася теза, що за «недраматичних сценаріїв» у майбутньому можлива «еволюція двох систем», але не їх злиття.
Тривалий час дослідження радянських еліт західною наукою зосереджувалось переважно в установах радянології. Першочергово аналізувався керівний склад СРСР, природа його формування й розподілу впливу. На цій основі вироблялися прогнози щодо можливих дій тих чи інших діячів у межах суворої їх підпорядкованості першій особі. «У часи Сталіна, — пише Андерс Ослунд, — світ дізнавався про звільнення двічі на рік із репортажів, які знімалися біля мавзолею Леніна 7 листопада і 1 травня. Радянські газети публікували фотографії всієї партійної верхівки на офіційних заходах, зображення представляли собою найдетальніше документування їх ієрархії. Значення надавалося тому, хто присутній на зустрічах і в якому порядку вони розташовуються».
Цікаву інформацію щодо вивчення динаміки «рейтингів» у радянському керівництві та прихованих механізмів функціонування сталінської влади містить дослідження В. Нєвєжіна про 47 однотипних подій — урочисті прийоми (банкети), що відбувалися в Кремлі за участю Сталіна і його найближчого оточення в середині 1930—1940-х років. Подібні роботи дозволяють краще відчути і повніше зрозуміти функціонування механізму радянського «колективного» керівництва.
Через непрозорість і закритість радянської політики ключовим аналітичним інструментом західних дослідників було переважно мистецтво спостерігати і на основі цього робити висновки й пропозиції щодо того, які процеси насправді відбуваються в самоізольованому суспільстві. Інші можливості отримати необхідну інформацію оцінювалися як величезна вдача. Наприклад, член команди президента Джеральда Форда на нараді в Гельсінкі у 1975 р. Ян Лодел описує такий епізод: «Я не зводив очей з Брежнєва і записував, з ким він говорив та що робив. У якийсь момент я помітив, що він заліз до кишені і витягнув звідти якісь пігулки. Наші розвідувальні служби підозрювали, що в Брежнєва серйозні проблеми із серцем — він дуже багато курив і виглядав слабким. Таким чином, я записав, що він зробив з упаковкою цих пігулок — він поклав її в попільничку. Якщо ми зможемо встановити ліки за цією упаковкою, то ми, вірогідно, отримаємо можливість встановити і його захворювання. ...Моїй зацікавленості не було межі. І коли засідання закінчилося, я спеціально не став поспішати і зайнявся розбиранням паперів на моєму маленькому столику, а в цей час члени радянської делегації, один за одним, вийшли із зали. Найпряміший шлях до дверей проходив якраз повз того місця, де вони сиділи, що й дало мені можливість пересипати вміст попільнички Брежнєва до моєї кишені. В готелі я передав упаковку від ліків відповідному члену нашої команди (виявилось, що на ній не було жодної інформації)».

 

Володимир ЛИТВИН,
доктор історичних наук, 
професор, академік НАН України.

 

ДАЛІ БУДЕ.