Сьогодні — День пам’яті жертв Голодомору


У Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору» відбулася зустріч школярів з свідками найбільшого злочину за всю історію людської цивілізації — Голодомору 1932—1933 рр. Зіновій Масло, Тамара Бедренко та Микола Онищенко (на знімку), яким тоді було по сім—десять років, добре пам’ятають, як Сталін помстився українцям за їхній спротив радянській диктатурі й колективізації. Проти московських окупантів і тих порядків, які вони несли на своїх штиках, по всій країні прокотилася хвиля повстань. Як зазначають в Українському інституті національної пам’яті, в 1930 році в Україні відбулось понад чотири тисячі масових протестних виступів, у яких взяли участь, за оцінками дослідників, майже 1,2 млн осіб.
 


 

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА. 

За перші сім місяців 1932 року органи ҐПУ зафіксували в УССР понад 900 виступів, що становило 56% усіх антивладних виступів у СРСР. Тоді ж із колгоспів в Україні вийшли 41 200 селянських господарств, майже 500 сільських рад відмовлялись приймати нереальні плани хлібозаготівель.


Уперше в Україні терор голодом московський уряд запровадив у 1921—1922 рр. У 1930-х штучно організований голод забрав життя, за даними науковців, від семи до десяти мільйонів людей.


Микола Павлович Онищенко народився у селі Нововасилівка, поблизу Бердянська. Коли почався голод, йому виповнилося сім років. До 1930-х у його діда, що мав три сини і дві доньки, була своя земля. Велика родина хоч тяжко і працювала, але «при совєтах» жила дуже бідно.


— Влада хотіла, щоб селянин працював на державу, а не на себе. Усіх заганяли у колгосп, а туди добровільно ніхто не хотів іти, — пригадує чоловік. — Тоді в «єдинолічніков» почали відбирати худобу, реманент. У діда забрали двоє коней, корову. Восени 1932-го люди почули, що будуть відбирати збіжжя. Почалася «експропріація куркульського хліба» з великих сіл, а наше село було маленьким. Та і в нас поселився страх. Ми, діти, теж це відчули, коли селом поїхали підводи «продотрядов». По п’ять-шість чоловік заходили в хати і забирали все їстівне. В нашій хаті не було нічого, крім клуночка кукурудзяного зерна. Мати й сховала його в діжці з огірками. «Продотрядовець» накинувся на неї: «Де хліб?» «Який хліб, ми в СОЗі». «Де хліб, я тебе питаю!

Шукайте», — дає команду помічникам. Ті з крючками кинулись до комори, прощупувати стріху. А головний стоїть, та й дивиться на огірки, що піднялися гіркою. «А чого це в тебе огірки сухі?» — засовує брудні руки у діжку й, щасливий, дістає останній клуночок зерна. Мати в сльози, на вулиці біля підвід люди кричать, навіть собаки зі страху поховалися.


Навесні Миколці батьки заборонили виходити з двору.


— Мені казали: не виходь, бо тебе з’їдять, — продовжує Микола Павлович. — У селі вже були випадки людоїдства. Пам’ятаю, як повз нашу хати йшли вмираючі люди. Йшов пухлий від голоду чоловік, по його обличчю текли сльози, на ногах, замість взуття, намотані ганчірки. З тих ганчірок виглядали пальці в грязюці, а чоловік плівся по снігу, що танув, і, певно, не відчував холоду. Він ще трохи пройшов і зовсім знесилений упав на дорозі.


Таких у Нововасилівці були сотні.


В родині Онищенків, яка вижила тільки тому, що батько працював у порту, де на пайку видавали іржаву хамсу, про голод довго не говорили, боялися репресій, але в селі популярною була пісня — «нема хліба, нема сала, бо совєтська власть забрала».


Своя історія у Тамари Михайлівни Бедренко з Фастівського району, що на Київщині. Народилася вона 1928 року. Батько, як і всі чоловіки в сім’ї, був ковалем і тяжкою працею утримував родину. Після того, як комсомольці приїхали і забрали все з кузні, чоловік пішов у колгосп. А там нічого не платили, «на трудодні одні палички в зошиті».


— Щоб вижити, ми збирали жолуді, калачики, із черв’яків варили суп, — розповідає Тамара Михайлівна. — Якось мати десь роздобула трохи борошна і наліпила галушок, підсушила їх, склала в торбинку і поклала її на грубі. А ми, діти, цілий день лежимо на печі, бо сил не було рухатися, і голодними очима дивимося на ті галушки. Під вечір до хати прийшли здорові хлопці й почали шукати харчі. Один із них натрапив на клуночок і стягнув його з грубки. Ми, діти, втрьох накинулися на хлопця і так вчепилися в торбинку, що розірвали її. Галушки розсипалися по долівці, а ми почали їх хапати й їсти. Мати з роботи прийшла холодна і голодна, ми їй розказуємо про те, що сталося. Вона в плач, заливається слізьми і крізь сльози співає про голодних дітей. Ту пісню я добре пам’ятаю. А вечеряла мати галушками, що закотилися під стіл.


Тамара Бедренко пригадує, як голодні підлітки вкрали колгоспного коня і зарізали його просто на дорозі.


— Кінь лежав у грязюці, навколо нього позбиралися люди в надії поживитися, — продовжує жінка. — Але представники влади м’яса нікому не дали. Нам кинули тільки кишки. Ото було свято! Ми зварили з них суп і добре понаїдалися. А підлітків тих засудили.


Тамара Михайлівна розповідає, що жили вони біля станції. Багато людей приходило до станції, намагаючись кудись поїхати в пошуках їжі, але «падали, падали, падали на дорозі», каже вона.


— Тіла не прикопували, їх розтягували ворони, собак в селі вже не було, їх давно поїли, — додає жінка.


Ще один учасник зустрічі, Зіновій Іванович Масло з Фастівського району, наголошує, що голод в українських селах був штучно створений. Каже: організували його, щоб підкорити українське селянство політиці Кремля. Батько Зіновія Масла «до колгоспу» мав три гектари землі і господарство.


— З них можна було б жити, але держава постійно збільшувала податки, і треба було здавати жито, пшеницю, горох, яйця, молоко. Здав ці продукти, а тут приносять нову повістку, знову здавай жито, пшеницю, горох, — каже Зіновій Іванович.
У голод йому було десять років, тож він добре пам’ятає, як батько казав, що тільки за один день у селі померло 14 душ.


— Найбільше людей померло у травні, червні, липні 1933-го, коли в хатах не залишилося й різочки, — каже він. — Після зими з’явилася зелень, і ми їли пшінку, медунку, потім білу і червону лободу. Її так пооб’їдали, що вона не дала насіння і начисто зникла з городів. У нас на горищі висіло шість овечих шкур. Батько їх побрив, і ми їх варили. Виручали й гриби. Якось пішли з батьком у ліс по гриби. Проходили мимо кладовища, то я бачив могили, в які кидали по кілька тіл, їх погано прикопували, і з могили виднілися чиїсь коліна. Кладовищу в нашому селі сто років. Його п’яту частину займають могили померлих у 1932—1933 роках. Вдумайтеся, п’яту частину заповнили за два роки!

ФАКТ

Під час Голодомору процвітав радянський експорт продуктів харчування. Відома журналістка та історик Енн Епплбаум (Anne Аpplebaum) нещодавно презентувала у Києві свою нову книгу «Червоний голод. Війна Сталіна з Україною». У ній дослідниця наводить такі цифри: в 1932 році СРСР експортував 1,73 мільйона тонн зерна, понад 3500 тонн масла, 586 тонн шинки. У 1933 році ці цифри зросли: 5433 тонни масла і 1037 тонн шинки. У розпал голоду широко експортувалися також м’ясні та рибні консерви, яйця, куряче м’ясо, фрукти й овочі.