ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 219 (6724) ТА 220 (6725) ЗА 24 ТА 25 ЛИСТОПАДА
Зауважимо, що таку цікавість, як і завісу таємничості у питаннях здоров’я «кремлівських небожителів», тепер можуть частково вдовольнити спогади Є. Чазова. Йому випало двадцять років (з 1967-го по 1986-й) очолювати 4-те Головне управління при Міністерстві охорони здоров’я СРСР, яке обслуговувало вищих керівників Радянського Союзу. Відтак безпосередньо перебувати у вирі політичних подій, знати потаємні сторони незвичайних і непередбачуваних доль провідних радянських (і не лише радянських, оскільки Є. Чазову довелося консультувати і лікувати багатьох зарубіжних керівників — переважно союзників СРСР) діячів, переродження здорових політиків у немічних старців. Інколи не через хвороби, а пороки та інші шкідливі звички.
Тоді як пострадянські лідери вже самі почали демонструвати світу свою «відкритість» та «масштаби» своїх характерів і рівень культури. Скажімо, Б. Єльцин у 1994 р. не вийшов з літака до прем’єра Ірландії Рейнольдса, хоча мала відбутися їх офіційна зустріч. Він же продемонстрував уміння керувати військовим оркестром у Німеччині. Той же Єльцин на прийомі у короля Швеції заходився одружувати Бориса Нємцова на шведській принцесі, вимагав, щоб вони танцювали і цілувалися. А заодно записав Швецію до союзників Гітлера. Доповнила цей його «актив» публічна обіцянка на прес-конференції повернути японцям острови.
А що вже говорити про жарти В. Путіна — про бабусю, яка була б дідусем; обрізання журналістам; першу шлюбну ніч, де важливий процес, а не результат; що Берлусконі не зазнавав би переслідувань, якби любив не дівчат, а юнаків; що засуджений президент Ізраїлю молодець — сім жінок зґвалтував, справжній чоловік, від нього такого не очікували, й усі йому заздрять.
Належить констатувати, що й вихований Захід переходить на риторику далеко не кращого ґатунку: канадський прем’єр протягує руку Путіну зі словами «вимітайтесь з України». Міністр закордонних справ Австралії, країни-господарки «двадцятки», через газети розмірковує — «приймати чи ні Путіна як учасника цієї «двадцятки». Зустрічати його відряджають чиновників третього рівня. Поселяють в готелі, гіршому, ніж в інших учасників саміту. Таким чином, закони й правила політичної поведінки та дипломатичного етикету фактично відміняються. Стриманість, як норма поведінки політиків, схоже, все більше розглядається як рудимент минулого.
Один із друзів З. Бжезинського Оуен Харріс якось пожартував: якщо хочеш стати проникливим спостерігачем міжнародної політики, то непогано почати з того, щоб не народитися американцем і не бути молодим, маючи на увазі інтелектуальні недоліки тих, хто народився в культурі, яка з різних історичних причин виявилась одномовною, обмежено-ізольованою й гоноровою внаслідок самопроголошеної винятковості, маніхейською за своїм релігійним настроєм, схильною надто вірити «великим», але, як не парадоксально, вузьким теоріям на противагу осмисленому досвіду і, відповідно, не випадково нетерпеливою та, до того ж, історично неосвіченою.
Крім того, за його спостереженнями, особливість американців полягає у тому, що в них відсутнє інстинктивне відчуття небезпеки й очікування трагедії, які в інших з’являються ледь не з народження. Американці досить тривалий час жили без зовнішньої загрози з необладнаними кордонами, без вторгнень і нападів, в умовах постійного зростання свого впливу, якому не було рівних. Відповідно, як вважає Харріс, вони набули настільки міцну впевненість у собі та оптимізм, що їм складно сприймати світ як небезпечне й дуже неоднорідне місце, до якого належить ставитися з обережністю і стриманістю.
Властивості і поведінка радянських еліт були прямо протилежними. Постійні страхи за свою долю (і навіть за життя у період Сталіна), необхідність показового дотримання ідеологічних постулатів, хоча й було розуміння їх нежиттєвості, демонстрації лояльності вождю — ці та інші умови виступали обов’язковими критеріями для того, що потрапити в номенклатуру та утриматися на ієрархічній драбині. Більшовики, що прийшли до влади, сповідували ідеологію відмирання держави, але на практиці радянський режим тримався на витонченій бюрократичній системі. Основу її складали «цар», він же перший чи генеральний секретар, і його «двір» у вигляді секретаріату чи політбюро компартії. Все інше було пасивним фоном, технічним виконавцем постанов і директив центру. Ініціатива могла мати лише місцевий рівень і бути у межах генеральної лінії партії.
Засилля політичних діячів з поважним віком обернулося погіршенням якості радянського керівництва і, таким чином, перспектив для очолюваної ними держави (Й. Сталін знаходився у владі майже 30 років, М. Хрущов керував СРСР 11, Л. Брежнєв — понад 18 років. До відома: В. Путін у цьому плані перевершив Л. Брежнєва. Тоді як за час його правління змінилися чотири американські президенти і два прем’єр-міністри Німеччини). Відомий американський дослідник російської мови і суспільно-політичного дискурсу радянського періоду та перших пострадянських десятиліть Майкл Горем у роботі про мову культури та політики в Росії від Горбачова до Путіна (2014 р.) констатує: «Однією з очевидних причин пострадянської стриманості відносно західних понять політкоректності є те, що радянська епоха виступала в якості державної форми політкоректності, яка була і повсюдною, і гіпертрофованою. Широко відома шаблонна дерев’яна мова офіційних промов, документів і газет передбачала таку ступінь домінування, що в горбачовську епоху протестів проти цієї системи він став символом всього поганого у цій системі».
По праву класичною вважається праця М. Восленського про номенклатурну політичну систему СРСР. Власне події 1917 р. витворили в рамках більшовицької партії монополістичний прошарок суспільства, відповідний відбір кадрів, ієрархічний режим радянської партійної бюрократії та пов’язаних і залежних від неї бюрократій. З самого початку вона засвоїла зверхність щодо інших соціальних груп власного суспільства та ворожість до зовнішнього світу, до будь-яких інших систем. Отже, тим самим прирекла себе на змовницьке мислення і постійний страх за своє існування. Звичайно, основна мета номенклатурної системи — влада й панування — не означала, що радянська влада не дбала про країну. Питання в іншому — якою ціною? А вона є добре відомою. У зовнішній політиці Радянський Союз був орієнтований на формування системи імперських відносин та залежності.
Усвідомлюючи свою економічну неефективність і слабку конкурентоспроможність системи, радянські боси, як зазначає Мілован Джилас у передмові до згаданої праці М. Восленського, могли «подолати цю організаційну слабкість лише одним шляхом: військовим пануванням, а точніше — експлуатацією розвинених регіонів з допомогою воєнної сили. ...Радянська система не володіє жодними скільки-небудь значними чи обнадійливими внутрішніми спроможностями цієї системи, а відсталість і корупція невблаганно штовхає її до експансії».
Диктатура номенклатури зазнала історичного краху. Характерно, що цей процес, обумовлений об’єктивними законами розкладання системи домінування і неминучості демократизації суспільства, відбувся з вражаючою легкістю. Наприкінці ХХ ст. структурні сили глобальних економічних та політичних змін, зовнішні впливи привели до розвалу соціалістичного табору, ослаблення радянської наддержави. Спроби М. Горбачова провести реформу економічної та політичної системи лише пришвидшили розпад Радянського Союзу.
Америка довела свої переваги і в питаннях успішності її формули лідерства. Разом з тим, рішення керівництва США справили відчутний вплив на терміни й зміст такої переваги. При цьому слід констатувати, що розбіжності та навіть розкол між Сходом і Заходом у питаннях лідерства і політичних еліт за минулі роки не зникли, залишаються відчутними. Пострадянські і східноєвропейські країни, які протягом тривалого часу жили при комунізмі, а Східна Європа ще й до 1945 р. була у менш вигідному становищі, ніж Західна, як і раніше приречені нести «хрест» власної історії та попередньої кадрової політики.
У науково-експертному середовищі схематично виокреслені такі змістовні лінії цього поділу: Європейський Захід — це ліберальна демократія, мультикультуралізм, постхристиянство і соціальний розвиток. Схід — це неліберальна демократія, культурна однорідність, традиціоналізм та все ще сильне християнство. Далеко не завжди враховується, скажімо, та обставина, що населення Східної Європи протягом тривалого періоду було позбавлене права на релігійну свободу, а сьогодні значно поважніше ставиться до цього права. Павло Укельський — віце-президент Польського інституту національної пам’яті та історик Польської академії наук стверджує: «Європейська ідентичність не може визначатися виключно через ідентичність Західної Європи». На його погляд, така позиція — «одна з найбільших загроз для європейського проекту: якщо досвід Центральної Європи не є частиною спільної ідентичності, Захід і Схід почергово не будуть розуміти один одного, що стане ризиком для існування всього Європейського Союзу».
У цьому одна з ключових причин нескінченних спроб, переважно у країнах молодої демократії, перегляду конституційних засад у частині повноважень, масштабних і навіть згубних конфліктів, революцій та переворотів (які, утім, також починають кваліфікувати як революції у разі їх успіху). В останньому випадку, зокрема, має місце підтримка (прямо чи опосередковано) «зрілих демократій», щоб привести до влади «правильну» і «демократичну» когорту політиків. Мета ж, як правило, переслідується подвійна: забезпечити зручних союзників, розширити сфери впливу, отримати контроль над стратегічно-важливими територіями — у безпековому та економічному вимірах; подати урок тим країнам та елітам, які намагаються жити за власними правилами. В усьому цьому Україна може служити за класичний приклад.
Оскільки це тема для окремого дослідження, зазначимо лише, що системний підхід до її осмислення запропонував американський журналіст, ветеран New York Times Стівен Кінцер у книжці «Перевороты. Как США свергают неугодные режимы». Розділяючи історію переворотів під керівництвом Америки на три етапи (повалення режимів більш-менш відкрито, таємні перевороти, масштабні та значущі в історичному плані дії, які вкидали в хаос цілі регіони, створювали вогнища напруження, що в свою чергу породжували непрогнозовані загрози), автор констатує: «В американців є блискуча історія успіху, якою вони готові поділитися зі світом, і світ, незважаючи на зростаючу ненависть до США, ще прагне її почути». Але в американців немає «терпіння, бажання йти на компроміс й визнання, що у кожної держави є свої інтереси». А після закінчення холодної війни вони вирішили, що їм більше нікому розповідати про свій спосіб життя. ...По-перше, вони вирішили, що з падінням комунізму весь світ погодився, буцімто американська політична модель є для всіх найкращою. По-друге, вони уявили, що переважна воєнна міць дозволить їм знищити будь-яку країну, що мислить інакше».
Разом з тим, слід констатувати, що посткомуністичні трансформації виступили основним драйвером змін політичного, соціального, економічного і багато в чому міжнародного порядків. Відповідно ще належить осмислити роль «старих» партійно-номенклатурних лідерів і політиків нового призову, які «зійшли» в процесі революцій та демонтажу старого, не лише в тому, що відбувся крах СРСР, марксизму-ленінізму, розпад соціалістичної системи, а й переведенні країн на демократичні рейки, формуванні основ нової реальної державності.
Звісно, важливе значення має аналіз взаємовпливу, взаємодії та взаємопоборювання представників «старого» і «нового» режимів на цьому етапі. Проте слід сподіватися, мало хто заперечуватиме, що в радикальних змінах, як у Східній Європі, так і на пострадянському просторі, якраз представники попередньої влади зіграли помітну роль, хоча межі їх свободи і коридор можливостей були різко звужені, в тому числі й суспільними настроями та вимогами. Насамперед у питаннях внутрішнього облаштування країн, реагування на тодішні першочергові суспільні та людські запити.
Глибшого дослідження вимагають проблеми факторів зовнішньополітичного впливу на лідерство в них, рекрутування і підтримки просування нових лідерів. Особливо з урахуванням того, що в умовах трансформації суспільства природність національної організації держав і ззовні, і зсередини нерідко ставиться під сумнів, а також доводиться мати справу з ускладненням механізмів управління, кризою власної легітимності та ослабленням єдності народу. За таких умов очевидним є лише те, що «стара-молода» влада вимушена виходити не тільки з внутрішньополітичного набору можливостей, а значною мірою орієнтуватися на зовнішні чинники та обмеження, особливо у стратегічних рішеннях.
Водночас важливо мати на увазі, що «здорожчання» й ускладнення вирішення міжнародних проблем силовою компонентою «привело до збільшення ролі середніх та малих держав у системі міжнародних відносин. Їх лідери отримали більше опцій». У вигляді, скажімо, права вето у міжнародних організаціях та іншого набору можливостей для заганяння в глухий кут «великих гравців». Не маючи можливостей самостійно визначати свою лінію у міжнародних питаннях на регіональних, не кажучи вже про глобальний рівні, вони вимушені підлаштовуватися під домінуючі тренди і шукати особливі методи впливу. Наприклад, деякі пострадянські країни вбачають зростання своїх важливостей на фоні ускладнень стосунків Росії з ЄС, напружень між РФ та США.
Вкажемо ще на таку важливу тему, яка потребує комплексного дослідження, — відносини між лідерами США і європейських країн. Відомо, що з моменту закінчення Другої світової війни, відновивши економіку Західної Європи відповідно до плану Маршалла, американські президенти незмінно сподівалися на лояльність від своїх партнерів. Однак нерідко їх очікували розчарування. Зокрема, найгострішим питанням залишалася «проблема Німеччини» (аж до її возз’єднання), проти того, щоб вона стала єдиною, особливо заперечували президент Франції Міттеран та прем’єр-міністр Великобританії Тетчер. Та все ж «більшість президентів з тріумфом протискували американську лінію, коли інтереси різних гравців розходилися. Навіть у часи холодної війни спільних цінностей не вистачало для того, щоб досягнути згоди. Серед європейців часто виникав страх опинитися в зовнішньополітичному відношенні маріонетковими державами, хоча вони й не соромились бігти за допомогою до США, коли починало пахнути смаженим».
* * *
Ускладнення і пришвидшення розвитку світу, посилення взаємопов’язаності та взаємозалежності міжнародних й внутрідержавних проблем дедалі більше вимагають від політиків, особливо тих, які претендують на стратегічні ролі, не лише знань, досвіду і політичної школи, а також уміння співвідносити внутрішні й зовнішні процеси, витримувати баланс між потребами, можливостями та викликами, формувати цілісну картину реальностей і на цій основі проводити адекватну політику. Йдеться про необхідність тримати у полі зору «велику картину», що поєднує внутрішнє і зовнішнє, враховувати стрімкі політичні, соціальні й культурні зміни, які дедалі частіше виходять за межі буденного світосприйняття діалектики розвитку людської спільноти. У цьому плані, як зауважують політичні метри, «недостатньо прочитати конспект історії; необхідно знати історію в справжньому сенсі цього слова: нас цікавить не тільки те, що й коли відбулося, але і те, що ці події говорять нам про людську природу, особливо в тому, що стосується політичних і соціальних конфліктів між народами та всередині країн».
Очевидно, що така ґрунтовність мислення і стратегічного аналізу, володіння відчуттям історії приходять лише з досвідом та спроможністю його застосовувати в процесі тривалої політичної діяльності. Інакше кажучи, за умов стабільно-передбачуваного лідерства, яке до того ж озброєне досвідом своїх попередників. Правда, якщо він не позначений такими явищами, як кадровий застій і геронтократія, кругова порука «небожителів», з блокуванням входження у владу нових поколінь — явищами, які особливо були характерними для СРСР і країн соціалістичного табору.
Із 60—70-х рр. ХХ ст. світова політика почала динамічно омолоджуватися. На зміну важковаговикам, династіям і традиціям стали приходити покоління, яким, внаслідок усталення демократичних процедур, швидких суспільних перемін настроїв, уподобань і парадигм розвитку, визначені значно коротші політичні дистанції. Це нове покоління з об’єктивних причин має вкорочену історичну пам’ять та демонструє інструментальний підхід до політики, не обтяжене традиціями, неписаними правилами і зв’язками, інакше сприймає усе те, що пов’язане з відповідальністю за результати своєї діяльності. У нього навіть фізично не вистачає часу, щоб зрозуміти ціну досвіду на виправлення помилок, удосконалення себе інтелектуально й практично. Проте, на жаль, у нових політичних поколінь краще виходить з виконанням завдань прориву, руйнуванням попередніх устоїв і старих систем, ніж з утвердженням якісно нового.
Можливо, саме це мав на увазі англійський філософ середини ХХ ст. Майкл Оукшот, коли в роботі «Раціоналізм в політиці» так критично доводив, що політика не підходить молоді: «Молоді роки кожного з нас — це мрії, чудові безумства, п’янкий соліпсизм. Ніщо в молодості не є сталим — ні образи, ні цінності; світ сповнений приголомшливих можливостей, і ми безтурботно живемо в кредит. Коли ти молодий, тобі немає потреби дотримуватися якихось зобов’язань, вести рахунок чому б то не було. Ніщо не обдумується заздалегідь, ніщо не піддається скрупульозній оцінці. Світ — це дзеркало, в якому ми шукаємо відображення власних бажань. Неможливо протистояти натиску шалених емоцій. В молодості ми не налаштовані робити будь-які поступки зовнішньому світу... Адже якщо життя прирівняне до мрії, то політика — стверджують молоді, дотримуючись зрозумілої, але помилкової логіки, — є зіткненням різних бачень, і наше завдання нав’язати їй своє власне.
...У цьому світі, крім нас самих, живуть й інші люди, до яких неможливо ставитися як до простих відображень наших емоцій. Так ось: саме це усвідомлення власного місця у цьому банальному світі і є свідченням нашої зрілості (свідченням вагомішим, ніж будь-які знання в галузі «політичної науки»), воно є свідченням нашої придатності до того роду діяльності, який людина консервативного складу називає політикою».
Водночас важливо мати на увазі, що середні й нові покоління політиків у порівнянні зі своїми попередниками загалом мають вищий рівень освіти. Вже хоча б тому, що з початку ХХ ст., за спостереженнями новозеландського вченого Джеймса Флінна (ефект Флінна), в західних країнах коефіцієнт інтелекту збільшується на три пункти кожні 10 років. Повсюдним є знання бодай однієї іноземної мови, освоєння складних комп’ютерних програм, програмування та інноваційне мислення, що дозволяє оперативно розвивати нові знання, реагувати на технологічний прогрес і зміни в соціальному середовищі. Але поруч з цим спостерігаються проблеми з раціональністю мислення, а відтак політичні дії відбуваються за усталеними схемами і на короткі періоди. Це у свою чергу призводить до спрощених і навіть стереотипних рішень на основі відбору фактів та аргументів до заздалегідь визначеного результату. Якщо він негативний, то для цього одразу ж знаходиться виправдувальна аргументація. Таким чином, формуються ілюзія правильності прийнятих рішень та дій, що для політики є вкрай небезпечним.
Аналізуючи таку ситуацію, Г. Кіссінджер із занепокоєнням констатував, що раніше державні діячі, незважаючи на відмінності у характерах і переконаннях, практично завжди володіли «інстинктивним відчуттям історії», своїм ставленням до обов’язків демонстрували розуміння того, що «керівництво не є просто виконання передвиборних побажань у повсякденному режимі», то тепер «нове покоління лідерів, можливо, не захоче керувати, не вдаючись до інформаційних технологій; адже володіння інформаційним середовищем цілком спроможне забезпечити переобрання завдяки цільовій, але короткостроковій за перспективами політиці». Якщо в будь-яку іншу епоху зміст лідерства уособлювала увага до справді нагальних проблем, то сьогодні, за його оцінками, «все зводиться до низки гасел, придуманих спеціально для миттєвого, кон’юнктурного схвалення».
З другої половини ХХ ст. спостерігається стійка тенденція до зменшення гендерного дисбалансу, у тому числі завдяки створенню умов для вирівнювання можливостей чоловіків і жінок на участь у державних справах. Для підтвердження тези про прорив останніх у велику політику достатньо назвати принаймні такі загальновідомі й знані прізвища, які у свій час обіймали чи обіймають й зараз високі посади: Індіра Ганді — прем’єр-міністр Індії, Сун Цінлін — виконуюча обов’язки голови КНР, Голда Меєр — прем’єр-міністр Ізраїлю, Марія Естела Мартінес де Перон — президент Аргентини (перша жінка-президент), Маргарет Тетчер — прем’єр-міністр Великобританії, Беназір Бхутто — прем’єр-міністр Пакистану, Едіт Крессон — прем’єр-міністр Франції, Ангела Меркель — канцлер Німеччини, Мішель Бачелет — президент Чилі, Крістіна Фернандес де Кіршнер — президент Аргентини, Ділма Русеф — президент Бразилії, Пак Кин Ке — президент Республіки Корея, Єва Копач — прем’єр-міністр Польщі, Колінда Грабар-Китарович — президент Хорватії, Тереза Мей — прем’єр-міністр Великобританії, Крістін Лагард — голова Міжнародного валютного фонду.
Володимир ЛИТВИН, доктор історичних наук, професор,академік НАН України.
ДАЛІ БУДЕ.
