Україна — парламентсько-президентська республіка, тому нічого дивного, що політична активність коливається вслід за календарним графіком пленарних засідань. Але ж не настільки! За весь минулий непленарний тиждень жодної знакової події чи заяви, яка б хоч якось свідчила про існування партійного життя.
Саме на дні політичного затишшя випали дві знакові дати. Навіть огидно уявляти, який би був моральний стан суспільства, якби річницю страшного Голодомору партійні вожді використовували для своєї пропаганди, як уже не раз траплялося минулими роками. Цьогоріч усе було традиційно й скорботно — прийшли лише керівники української держави та ті громадяни, яким справді болить ця незагойна рана. Президент озвучив ініціативу про кримінальну відповідальність за невизнання геноцидом Голодомору та Голокосту. Цілком логічно — обидва злочини розгорталися на нашій землі. Такий закон має зробити профілактику від появи майбутніх ревізіоністів та ускладнити діяльність російської пропаганди, яка завжди топчеться на історичних темах.
Свято Гідності та Свободи, яке відзначаємо в день початку Євромайдану, чи не вперше пройшло без значних провокацій. Кілька наметів, які спробували встановити на Майдані, нагадували той антимайдан, який спостерігаємо на площі перед парламентом. І тут, і там — цілковита маргіналізація та повне нерозуміння очікувань і настроїв суспільства. Народні настрої відобразили нещодавні соціологічні дослідження. Серед відповідей бачимо дуже низький відсоток тих, хто готовий до вуличних акцій протесту. Ми дорослішаємо й починаємо розуміти, що найкраща революція суспільного буття — та, яка відбувається у день виборів.
Найважливіші для нас події знову розгорталися поза межами країни. Маємо стійку тенденцію, коли партнери пробують розмити й знівелювати наші сподівання на євроінтеграцію, солідарність та підтримку. Нам дуже щиро співчували, коли ми мерзли на майданах, з нами солідаризувалися, коли на київську бруківку лилася кров, висловлювали «глибоку стурбованість», коли країна зазнала агресії. Але партнери виявилися не готовими на рівних розмовляти із сильною й сповненою гідності державою Україна. Це відобразилося не лише штучними конфліктами стосовно історії чи мови викладання в школах, але найперше в міжнародній геополітиці. Знову почалися дискусії про повернення Росії в ПАРЄ, попри цілковите невиконання усіх поставлених вимог. Так само спекотно було й на саміті Східного партнерства. Саме там і відбулися найважчі дискусії Президента з європейськими лідерами. Поки що успіх половинчастий: удалося не допустити відкату від досягнутих принципів, але чіткої перспективи наповнення нашої євроінтеграції реальним змістом ми ще не отримали. Зате в ЄС таки були змушені визнати, що Україна просувається шляхом необхідних реформ, що вмить викликало бурю обурення в окремих наших політиків, які стільки сил доклали, щоб нашу країну в світі сприймали мало не ізгоєм.
Досі бракує визначеності в нашій правоохоронній та антикорупційній сферах. Депутати так і не спромоглися проголосувати за пролонгацію слідчих функцій прокуратури, тому вчиняти реальні правові дії ГПУ нині вже не може, а нові антикорупційні органи, схоже, ще не готові. Показовою стала справа виконуючого обов’язки голови Фонду держмайна Віталія Трубарова. У прокуратурі йому повідомляють про злочин, але не можуть ні затримати, ні подати до суду клопотання про арешт, тому передають матеріали до НАБУ, а там їх вперто не помічають. Очевидно, боротьба з іншими правоохоронцями забирає всю енергію. Тож маємо небезпечне провисання всієї правової системи.
Ускладнилася для України ситуація й на східному напрямку — путінська Росія остаточно взяла під свій контроль Білорусь. Справа заарештованого українського журналіста, висилка дипломата тощо — це лише додаткові ланки того ж ланцюга за-
грозливих подій. Ми повинні надовго забути історії про «братню Білорусь, яка не допустить недружніх дій щодо України зі своєї території». Такої Білорусі більше немає — вона зазнала «гібридної окупації» та становить для нас таку само загрозу, як і безпосередні російські території. До цього варто додати відверто мобілізаційну риторику Кремля та помітну ескалацію бойових дій на сході України.
Можливо, що з цієї ж сфери й дивний «переворот» у так званій «ЛНР». Схоже, що це не лише наслідки непорозумінь між кураторами в Москві, але й консолідація територій, зусиль, диверсійного потенціалу двох сепаратистських утворень під єдиним зовнішнім управлінням. Термінове засідання Воєнного кабінету під головуванням Президента та посилення боєготовності наших військових — вияв належної оцінки загроз. Нові репресії окупаційного режиму в Криму, під час яких загинула легендарна кримськотатарська активістка Веджіє Кашка, теж свідчать про наростаючу загрозу від агресора не лише для репресованого народу, а й для всієї України. Кремль свідомо демонструє байдужість до думки цивілізованого світу.
Але щоб не закінчувати на поганих новинах, варто згадати про останні дії уряду. Кабмін працює над остаточною версією Держбюджету. А ще Володимир Гройсман зумів провести швидку процедуру оновлення Наглядової ради та менеджменту НАК «Нафтогаз». Руйнування монополії, яку під себе вибудовувало попереднє керівництво, дає підстави прем’єру робити оптимістичні заяви, що Україна має шанс з імпортера газу перетворитися на його експортера, а також що ціни на газ для населення не підвищуватимуть. Зрештою, власний видобуток «Укргазвидобування» зростає й уже сягнув 15,2 мільярда кубометрів.
Тарас ЧОРНОВІЛ,
політолог і незалежний експерт.
