ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 219 (6724), 220 (6725) ТА 223 (6728) ЗА 24, 25 ТА 29 ЛИСТОПАДА
Уже навіть цей короткий перелік засвідчує, що політика перестала бути монополією чоловіків. Значно виросло представництво жіночої статі на низових і середніх рівнях управління. А якщо брати усі сфери, пов’язані з людьми, жінки займають домінуюче становище. Насправді їх там більше, ніж чоловіків (охорона здоров’я, педагогіка, соціологія, державне управління, гуманітарні науки і т. д.). Вчені пояснюють це, зокрема, тим, що «жінки віддають перевагу роботі з людьми, а чоловіки — роботі з предметами», що «жінки будують кар’єру у нетехнічних областях не через відсутність якихось здібностей, а через високу вірогідність поєднання математичних і вербальних навичок, які надають їм більшу можливість вибору порівняно з математично обдарованими колегами-чоловіками, у яких навички спілкування розвинені гірше».
Більше того, дослідники взагалі заговорили про те, що в результаті емансипації постала проблема гендерної кризи чоловіків. Вальтер Хольштайн у статті «Гендерна криза — у чоловіків немає майбутнього», з посиланням на широкий набір досліджень, наводить такі її складові:
— розвиток економіки тривалий час має тенденцію до розширення «жіночої» підприємницької діяльності та до наступного скорочення «чоловічої» промислової роботи. Зростає жіноча трудова зайнятість, у той час як чоловіча постійно скорочується. Рівень чоловічого безробіття тримається вище за жіночий.
У США за час економічної кризи з 2007 р. було звільнено три чверті з 7,5 млн чоловіків, у 2009 р. кількість працюючих жінок уперше виявилась вищою, ніж чоловіків. Уже більше третини американських матерів є основними годувальниками своїх сімей;
— чоловіки програють не лише на ринках праці, а й у школах. Хлопчики у дитячому садочку, групі продовженого дня, пансіонах, школах і консультативних організаціях постійно наштовхуються на жіночі моделі поведінки і вибудову жіночих бастіонів.
Психічні та психосоматичні розлади зустрічаються у хлопчиків значно частіше, ніж у дівчаток. Доля хлопчиків у школах для дітей з відставанням у розвитку складає дві третини. Хлопчики здійснюють самогубство в середньому в шість разів частіше, ніж дівчатка того ж віку;
— після того, як чоловікам десятиліттями розповідали, що «вони непотрібні, схильні до насилля, тупі і взагалі помилка природи», не випадковим виглядає те, що вони «не хочуть ставати опорою суспільства». Вже тривалий час відсутня чоловіча модель поведінки, яку підростаюче покоління могло б конструктивно копіювати. Жінки пишуть сценарій. Якщо раніше мужність, прагнення домогтися успіхів чи самостійність чоловіків звеличувались, то сьогодні ці якості тавруються як агресивність, кар’єризм або неспроможність до близькості. Вони звинувачуються у тому, що орієнтуються на вчорашній день, оскільки їх майбутнє втрачено.
Дійшло до того, що щонайперше феміністки почали наполягати на тому, що саме час знову визнати чоловічі чесноти та повернути їм належне місце в суспільстві. Так, професор гуманітарних наук Університету мистецтв Філадельфії Камілла Палья, яка стала відомою у 1990 р. після її першої книги «Личини сексуальності», а в наступні роки отримала неофіційний титул «феміністки-антифеміністики», оскільки виступає на захист прав жінок, але не сприймає сучасну форму фемінізму, заявляє: «Я — за усунення всіх бар’єрів для жінок у політичній і професійній сферах. Але при цьому я проти особливих протекційних заходів на користь жінок на кшталт «жіночих квот»... Я хочу тотальної рівності перед законом».
У своїй останній книзі «Вільні жінки, вільні люди», яка вийшла в березні 2017 р., вона детально викладає свої погляди на боротьбу жінок за свої права. У цьому плані цікавими видаються її порівняльні оцінки двох відомих політиків — Ангели Меркель і Гілларі Клінтон:
«Перша — випромінює впевненість лідера, зберігаючи при цьому природність і безпосередність звичайної людини з наповненим особистим життям — займається садівництвом, готує, любить і спорт, і оперу. І цілком органічно виглядає для свого віку. Їй спокійно й комфортно бути собою, без усіх гламурних та штучних «покращень» у вигляді елітної косметики, люксових зачісок та дорогих дизайнерських речей, як у Гілларі. Я розглядаю Меркель як важливу ролеву модель не лише політика, а й зрілої жінки.
Друга — живе, як занурена у хмурні роздуми Марія-Антуанетта, забарикадована від зовнішнього світу своїм багатством і охоронцями. В неї неначе взагалі немає хобі та мало інтересів, окрім устремління до грошей і влади. Кожна її поява на публіці ретельно зрежисована для досягнення максимального резонансу. Вона — скута й стримана, неспроможна до імпровізації. Все, що вона говорить чи робить, розраховано й перевірено армією найманих лестунів. Її визнання іншими — це заслуга її чоловіка, чарівного й талановитого політика».
У свою чергу Г. Клінтон в своїй книзі про вибори президента США під назвою «Що відбулося» стверджує, що вона була «подвійною проблемою» лише для В. Путіна. Зміст її, — пише вона, — полягає у тому, що «Путін не поважає жінок і з презирством ставиться до тих, хто йому суперечить».
«...Після того, як я, — пояснює далі Г. Клінтон, — критично відгукнулась про одне з його рішень, він заявив журналістам, що «з жінками краще не дискутувати» й при цьому назвав мене слабкою, пожартувавши, що для «жінки слабкість — це не найгірша риса».
Очевидно, що глибоко вкорінені бар’єри й рецидиви такого упередженого ставлення і навіть недовіра до жінок у владі й політиці ще є живучими не лише серед чоловіків-колег «по цеху», а й на масовому рівні, включаючи власне жіночу частину суспільного загалу.
Про що говорити, коли, здавалося б, у цивілізованому середовищі навіть жінки-політики піддаються сексуальним домаганням з боку чоловіків, особливо керівного рівня. Показовою в цьому плані може бути історія з міністром закордонних справ Швеції Маргот Валльстрем, яка на одній вечері в ЄС зазнала домагань, коли її сусід за столом почав розпускати руки. «Можу підтвердити, — заявила міністр, — що це відбувається і на вищому політичному рівні...».
Згідно даних Бйорна Ломборга, «гендерна нерівність — у вигляді недоступності робочих місць і понижених зарплат — обходиться світу в шокуючі 15,5% ВВП». «Позбавивши жінок можливості розвивати свій потенціал, суспільство тим самим — підкреслює автор, — відмовляється від їх внеску. Але сумна реальність у тому, що ефективне вирішення проблеми гендерної нерівності складно знайти».
За даними 2017 р., жінки обіймають 25% керівних посад у приватному секторі і займають менше чверті усіх місць у парламентах країн світу. А звичне одномірне уявлення про жінок підсилює застарілі гендерні стереотипи, заважає бачити їх «як складних людських істот, спроможних володіти владою», а також застосовувати її у правильний чи неправильний спосіб. Ясна річ, визначальним показником в оцінках лідерства завжди будуть практичні результати роботи. Показово, що коли навесні 2017 р. Pew Research Centre опитував людей у 37 країнах про різних світових лідерів, Меркель була єдиною, якій більшість респондентів довіряли, ніж навпаки. Не випадково її дедалі частіше характеризують як лідера західного світу, а інколи називають ледь не єдиним чоловіком у політиці. Значною мірою завдячуючи їй Німеччини стало так багато в Європі, що викликає певний дискомфорт у європейському політичному середовищі і не тільки в ньому.
Щоправда, Німеччина завжди мала вагомий вплив на європейські та світові процеси: «Про це прекрасно знали Єлизавета I, Кромвель, Мальборо, обидва Пітта, Бісмарк, верховне командування союзників часів Першої Світової війни, Франклін Делано Рузвельт, Сталін, Горбачов, росіяни, які відчайдушно чинили спротив просуванню НАТО на схід після падіння Берлінської стіни, і знають нинішні європейські еліти, які прагнуть зберегти цілісність Європейського Союзу зі страху «випустити повіддя» управління Німеччиною. Хто контролює Центральну Європу будь-який період часу, той контролює всю Європу і тим самим домінує у світі». Не слід забувати й те, що «Німеччина також причетна до найважливіших ідеологічних перетворень у Європі — тут народились Реформація, марксизм і нацизм, які спричинили суттєвий вплив на світову геополітику».
* * *
У 1989 р. американський вчений Ф. Фукуяма опублікував у журналі «The National Interest» статтю «Кінець історії?», основний лейтмотив якої зводився до того, що ідеологічний конфлікт Сходу і Заходу завершився тріумфом ліберальної демократії — кінцевої точки ідеологічної революції людства і кінцевої форми будь-якого уряду. Звідси — термін «кінець історії». Стаття лягла в основу його монографії «Кінець історії і остання людина», яка мала величезний успіх, очолила знаменитий список бестселерів The New York Times. Фактично Фукуяма «проти власної волі виявився в ролі проповідника щасливої глобалізації з ідеєю про те, що в кінці ХХ ст. усі люди мріють лише про свободу, процвітання і демократію. ...Його підхід до кінця історії був рівною мірою філософським і геополітичним: він відштовхувався від думки Гегеля чи, швидше, її прочитання філософом Олександром Кожевіним («Введення до прочитання Гегеля») про кінець історії. Для Гегеля історія світу, незважаючи на всі подальші переміни, завершилась у 1806 р. з битвою при Йєні, коли Наполеон обернув на втечу пруську армію. Фукуяма узяв за точку відліку розпад комуністичної системи».
У відповідь Фукуямі (він був студентом Хантингтона у Гарварді, коли готував дисертацію з політології), С. Хантингтон розміщує у 1993 р. в американському політологічному журналі «Foreign Affairs» статтю «Зіткнення цивілізацій», яка викликала найбільший резонанс за всю другу половину ХХ ст. з огляду на прописані в ній прогнози про «можливість повернення ідеології на зразок комунізму, вірогідність розколу між прихильниками демократії і неминучість виникнення нових ідеологій». Через три роки з’являється його монографія «Зіткнення цивілізацій». Ця робота є однією з найбільш цитованих у політології, оскільки низка прогнозів вченого вражаюче підтверджується і, зокрема, в частині зростаючого конфлікту між західною цивілізацією і рештою світу.
Інші опоненти Ф. Фукуями були значно категоричнішими у своїй критиці. Наприклад, Міхаель Штюрмер — німецький професор і радник з міжнародної політики Федерального канцлера Німеччини Гельмута Коля — висловився так: «Звістка про кінець історії, яку в неспокійному 1989 р. світ почув від представника RAND Френсіса Фукуями, виявилась хибним повідомленням і нерозумним жартом. ...Більше того, коли ідея про кінець історії заволоділа духом часу, вона паралізувала думки й перенаправила гроші та всю енергію, що залишилася, в область внутрішньої політики і соціального забезпечення. Ситуація реальної небезпеки, так вважалось, була темою для старих генералів, чиї проблеми пов’язані з відставкою».
Події 11 вересня 2001 р. часто приводять як аргумент проти теорії Ф. Фукуями і як доказ того, що його твердження про «кінець історії» — ілюзія, а правда — за «зіткненням цивілізації» С. Хантингтона. Адже людство дрейфує до більшої конфронтації. Реалії ХХI ст. вказують на те, що світ вже не перебуває у більш-менш передбачуваному стані, а його зірвано з якоря стабільності і кинуто в безпрецедентну невизначеність. Навіть США втрачають контроль над своєю «спроможністю на найвищих рівнях боротися з проблемами», «що робить нас, могутню країну, — визнавав З. Бжезинський у розмові з головним редактором видання «Foreign Policy» Девідом Роткопфом у липні 2014 р., — все більш позбавленою стратегічної волі і розуміння правильності напряму». А отже, «бачимо світ, у якому є величезна метушня, і фрагментація, і невизначеність». І хоча він не сповзає до нової світової війни, незважаючи на багато пророкувань, але наближається до «епохи великої плутанини і переважаючого хаосу». А відомий політик і публіцист, старший радник трьох президентів США Патрік Бюкенен взагалі заявив: «Ми вже не керуємо власною долею. ...Американська імперія сьогодні нежиттєздатна, як у свій час британська і французька імперії. Ми дали так багато гарантій, що в майбутньому напевне будемо втягуватися в усі крупні кризи й конфлікти на планеті». Застерігаючи від хаосу, який загрожує світові, у тому числі через розповсюдження зброї масового знищення і транскордонного тероризму, Г. Кіссінджер у своїй 17-й книзі «Світовий порядок» звертає увагу на такі нові феномени сучасності, як «держави, що не відбулися» і «некеровані території».
Президент США Д. Трамп у виступі на сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2017 року окреслив таке коло викликів і небезпек: «терористи і екстремісти», які набирають силу і розповсюджуються по всій планеті; «режими-ізгої», що загрожують людству найруйнівнішою зброєю; «влада і авторитарні режими», які намагаються підірвати цінності системи і альянси, які попереджають конфлікти та ведуть світ до свободи з часів Другої світової війни; «міжнародна злочинність», яка торгує наркотиками, зброєю, людьми, провокує масову міграцію і створює нові форми агресії, використовуючи інноваційні технології для залякування людей.
На відміну від політиків, вчені пропонують розглядати сучасні події не як щось надзвичайне, а оцінювати як реальну політику. В основі її — не високі принципи і міжнародне право, а національні інтереси, геополітика і баланс сил провідних держав. «Для реалізації національних інтересів, — зазначає академік РАН О. Арбатов, — моральні принципи, апеляції до прагнень народів і історичні аргументи — лише вільно змінювані інструменти для досягнення поставленої мети». Право сили починає витісняти силу права. Відтак, продовжує він, відкриті заявки на великодержавні інтереси поєднуються з наданням позитивного сенсу «ядерній зброї і концепції ядерного стримування, оспівуванню політики нарощування озброєнь, демонстрації воєнної сили, пошуку воєнних баз за кордоном, суперництва в торгівлі зброєю...».
ХХI ст. позначене стрімким зростанням великих держав, появою нових глобальних гравців і центрів сили, а відповідно, збільшенням загрози розчленування і чергового поділу світу. Протягом приблизно 25 років від завершення холодної війни, коли одним з домінуючих напрямів американської політики було намагання глобалізації ліберального міжнародного порядку, «Вашингтон сподівався вирішити це завдання шляхом глибокої інтеграції в дану систему його потенційних опонентів, а саме Росії й Китаю, так, щоб у них більше не виникало бажання чинити йому перешкоди». Така смілива ідея, до вироблення й обстоювання якої багато зусиль докладав З. Бжезинський, з припиненням протистояння наддержав виглядала перспективно. Поступ світу до єдиної глобальної моделі політичної та економічної організації на чолі зі Сполученими Штатами також нібито видавався можливим.
Принагідно нагадати, що у своїй знаменитій роботі «Велика шахівниця: панування Америки і його геостратегічні імперативи» З. Бжезинський обґрунтував, що означає для Росії втратити Україну: істотне обмеження геостратегічного вибору, відсутність можливості відтворити євразійську імперію, неминучість того, що вона «з кожним роком буде ставати все менше європейською і все більше азійською». Він же напророкував, вже в іншій праці, що спроба РФ схилити Україну до слов’янського союзу може обернутися тривалим конфліктом.
Китай і Росія справді демонстрували прихильність до економічного та політичного лібералізму західного типу. Проте, за оцінками західних експертів, їх лідери водночас поступово відновлювали й утверджували модель все більш відвертого політичного авторитаризму. Вони увійшли в суперечність із порядком, запровадженим США, стали вести «себе в дусі класичного ревізіонізму», закривши таким чином епоху інтеграції у плані «залучення Росії чи Китаю в систему, очолювану Америкою». Більше того, це показало, що «відносини між крупними державами вступають у період більшої небезпеки і напруженості і що готовність до більших витрат та ризиків стане ціною боротьби з ревізіоністськими проявами і збереження американських інтересів».
Отже, перша чверть ХХI ст., схоже, буде загальним переломним періодом нового поділу світу, в якому вже немає заброньованих місць для окремих країн. Китай, Росія і США дедалі більше тяжіють до принципів державного егоїзму і односторонніх рішень. Багатостороння система, яка полягала у стримуванні сили нормами міжнародного права, співпрацею й загальними моральними правилами, відсувається на другий план.
Біполярний світ не призвів до спільних тенденцій розвитку, однополюсний же, коли вважалося, що існує лише одна нація, обрана Богом, щоб управляти всіма, обернувся збільшенням числа криз. А щодо військових інтервенцій, то вони, як правило, оберталися ускладненнями, які унеможливлюють діалог, що добре демонструють приклади Афганістану, Іраку та Лівії.
Схоже, що й багатополюсний світ неочевидно чи буде кращим без зміцнення системи міжнародних інститутів. Закономірно, що вчені й політики, характеризуючи наш час «сильною нестабільністю, конфронтацією між полюсами влади, гнучким регіональним співробітництвом та зростаючим значенням недержавних суб’єктів», попереджають: «Делімітація кордонів впливу між полюсами влади дуже складна, і необхідно підготуватися до загроз загострення конфронтації».
В аналітиці та оглядах міжнародних відносин фіксується стійка тенденція повернення до одностороннього підходу, вивищення націй, першості їх інтересів і непохитних політичних лідерів. Лише Європа «відчайдушно тримається за багатосторонній підхід і дотримання міжнародного права». В основі його залишаються масштабні угоди, що дозволили домогтися тривалих періодів миру на континенті: Вестфальський договір 1648 р., Віденський конгрес 1815 р., філософська спадщина доби Просвітництва, яка розглядає формування права між націями як одну із умов вічного миру, про що писав у знаменитому трактаті Іммануїл Кант ще у 1795 році.
Нинішню ситуацію вчені часто порівнюють з епохою перед укладенням Вестфальського миру, а історик ідей, професор Варшавського університету Марчин Круль навіть передрікає «вибух великого хаосу», зіткнення двох світів: «З одного боку будуть люди, що пам’ятають ліберальний порядок, який довго працював у Європі, а з другого — люди з іншими традиціями і релігією». Залишається сподіватися, що етапи хаосу в міжнародних відносинах створюватимуть передумови для формування нового світового порядку.
Щодо Вестфальського миру (1648), який ознаменував завершення суперництва в Європі між Францією, Іспанією, Швецією, німецькою частиною Священної Римської імперії та іншими європейськими країнами, і підписання якого «постійно відкладалось, оскільки причетні до нього країни намагалися домогтися чесної і справедливої угоди для себе», то «покоління спеціалістів з міжнародних справ сприймали і сприймають цю угоду як джерело сучасних концепцій суверенітету і невтручання одних держав у внутрішні справи інших».
9 серпня 2007 р., коли вибухнула світова економічна криза, «передовий економічний світ пережив свій найдовший період стагнації з початку століття, яке почалось з краху Уолл-стріт 1929 р. і закінчилось через 10 років з початком Другої світової війни».
Головна причина цього полягала у прихильності політиків ідеології ринкового фундаменталізму, домінуванні в політиці догми, що «ринки завжди праві, а державне економічне втручання практично завжди помилкове». І навіть після того, як ця помилка підірвала основи ринково-фундаменталістської економіки, ринково-фундаменталістська політика вижила, відвернувши адекватну політичну реакцію на кризу.
Володимир ЛИТВИН, доктор історичних наук, професор, академік НАН України.
ДАЛІ БУДЕ.
