ЗАКІНЧЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 219 (6724), 220 (6725), 223 (6728) ТА 224 (6729) ЗА 24, 25, 29 ТА 30 ЛИСТОПАДА
За оцінками авторитетних вчених та експертів, внаслідок таких процесів, коли ліберальна демократія виявилась паралізованою, втрачаються її ідеологія й цінності, світ опинився в становищі, якому у свій час італійський філософ Антоніо Грамші дав таке трактування: «Криза якраз і полягає в тому, що старе вмирає, а нове не може народитися і в цьому міжцарстві з’являється велика кількість хворобливих симптомів». За висновком професора Л. Шевцової, «світопорядок Генрі Кіссінджера, заснований на принципах легітимності, балансу сил і зрозумілих правилах, більше не існує. Розмиті стандарти та зникли кордони між миром і війною, між легальним і нелегальним, суверенітетом і залежністю, правдою і неправдою».
Таку паузу між постмодернізмом, який розпочався з розпадом СРСР, і новим станом вона охарактеризувала як «історичну перезмінку», в ході якої політичні лідери виявились «неготовими до пошуку нових шляхів розвитку». Натомість «останнє десятиліття стало часом пожвавлення глобального авторитаризму», хоча «нинішні лідери Заходу — це лідери статус-кво, а не прориву», — констатує Л. Шевцова.
Принципово важливо розуміти, що нагромадження політичних, економічних, соціальних і культурних проблем, а головне — неадекватна реакція на них з боку влади і лідерів, які у багатьох випадках демонструють параліч волі й дій, є однією з причин наростання розбіжностей і конфліктів, зниження порогу толерантності людей, їх бурхливої та навіть різкої реакції на суспільні проблеми й труднощі соціального характеру. Зокрема, це демонструє Східна Європа у її бажанні переграти минуле. А виявилось, що «неможливо переглянути власну національну історію так, щоб це не привело до проблем у відносинах з сусідніми країнами». Проте політики переорієнтовуються на службу історичної політики для розширення зони свого впливу та утвердження «історичної справедливості» на основі власного набору аргументів.
Особливість «історичної перезмінки» приховується у наростаючих прагненнях політиків і народів відповідати на виклики в рамках власних держав. Показовими у цьому плані є реперні позиції у виступі президента США Д. Трампа на сесії Генасамблеї ООН (вересень 2017 р.): дотримуватись інтересів своїх власних народів; сильні суверенні держави; сильні суверенні країни; головний обов’язок держави — перед її народом; ставити на перше місце інтереси своїх країн: держава — оптимальний інструмент для покращення життя людей; подолати наявні небезпеки ніхто не зможе краще за сильні, суверенні і незалежні країни, які пам’ятають свою історію і думають про свою долю; ми власноруч повинні вирішувати власні проблеми, створювати свій добробут, захищати своє майбутнє. Судячи з усього, головний лейтмотив позиції «першого лідера світу» — ізоляціонізм, хоча саме це слово у його промові й не прозвучало. Убачаючи в цьому «лідерство із задніх рядів», The New York Times в редакційній статті констатує: передвиборче гасло Трампа «Америка понад усе» перетворилось на «Америку позаду всіх».
Засновник Французького інституту міжнародних відносин Арно де ля Гранж взагалі вважає, що необхідно відходити від дипломатії «цінностей» на користь повернення до поняття «національний інтерес». На його думку, таке повернення — «це фундаментальне питання», а поняття національного інтересу — «відпрацьована інтерпретація захисту ідентичності й цілісності. Його не можна ототожнювати з цінностями, така деформація відбулася за два останніх п’ятирічних терміни».
А Лоуренс Саммерс (колишній директор Національної економічної ради США) навіть висунув концепцію «відповідального націоналізму». Відповідно, говорять його опоненти, можливі твердження про «відповідальних диктаторів» чи й про повернення до освіченого абсолютизму. За будь-яких обставин такі реалії вимагають осмислення причин того, чому національні почуття еволюціонують до націоналізму, який у низці країн знаходить своє утвердження на державному і регіональному рівнях. Насамперед потребують відповіді питання, що таке нація в сучасному розумінні, де межа між нацією і націоналізмом, яке новітнє наповнення слід вкладати у поняття «національна держава».
* * *
Переорієнтація на односторонній підхід у розв’язанні внутрішніх і зовнішніх проблем країн вивищує не тільки тему національних держав і націй, а й і потребу в яскравих лідерах для здійснення такої політики. В залежності від обставин і процесів можна говорити про запит на лідерську демократію, до чого з нестримною силою, можливо, рухатиметься історія, або про переповзання в авторитаризм з піднесенням нових та непередбачуваних сил і політиків, які грають на національних почуттях.
Проте з упевненістю можна вже констатувати існування двох явищ.
Перше — наростання у політичному середовищі скепсису спроможності народу до демократії. Таким чином відроджується розповсюджена в буржуазних колах на початках минулого століття думка, що суспільство ділиться на розумну еліту і неосвічені маси, якими рухають інстинкти. Саме така позиція слугувала обґрунтуванням існування авторитарних режимів, включаючи фашистські. Як зауважує в своїй публікації Трульс Хечер, «політична еліта у все більш наростаючій суміші презирства і зверхності втратила контакт з вирішальною частиною населення, яка на знак протесту ставить хрестик біля націонал-консервативних протестних партій чи неортодоксальних кандидатів...».
Звучать навіть думки, що сьогодення нагадує 1930-ті рр., коли авторитарні лідери відчули піднесення, демократичні лідери не змогли їм протистояти, міжнародна система була розхитана, а світ втягнуто у війну. Справді, це був період збільшення агресивних авторитарних режимів і нестабільності у ключових регіонах Європи й Азії. Демократія поступилася місцем насильницьким, авторитарним ідеологіям. Економічний націоналізм і протекціонізм підірвали глобальне процвітання і потенційну геополітичну співпрацю, спроможну стримати агресію. Але політичні оглядачі пропонують мати на увазі, що тоді «під смертельною загрозою опинилася сама ідея демократичного правління. Зараз, незважаючи на демократичну рецесію, в світі понад 110 політичних демократій, а західні демократії як і раніше зберігають домінуюче становище над будь-яким авторитарним суперником».
З такою аргументацією можна було б погодитися, якби не феномен Д. Трампа — складової глобальної тенденції, яка полягає в тому, що в міжнародну політику повертаються сильні і владолюбиві політики. Жоден із його попередників ніколи не виступав проти системи і не намагався підірвати усталені норми й правила. За прогнозом Ф. Фукуями, країна вступила в «епоху великого природного експерименту, який покаже, що управляє Сполученими Штатами — закони чи люди». З усією очевидністю можна констатувати лише те, що епоха політиків «поденщиків» відходить у минуле. У світі, а також і в Європі «ми спостерігаємо, — говорить такий досвідчений політик, як Франк-Вальтер Штайнмаєр, — нове захоплення авторитаризмом».
В принципі народ приймає владу, яка відповідає його уявленню про тих, хто має його очолювати. Разом з тим, у складні періоди люди особливо схильні делегувати свої повноваження для розв’язання проблем особам, що демонструють інстинкти готовності щодо їх швидкого вирішення, причому пропонують прості рецепти відповідей на гострі виклики, що виникають перед країнами та народами і навіть цілим світом. Політики, що дотримуються принципів компромісу, виглядають добре, коли нічого докорінно змінювати не треба. В часи нестабільності та невизначеності, коли пошук узгодженої лінії «смерті подібний», на перший план виходить суспільний запит на тих, хто впевнений у власній правоті, ламає усталені правила й стереотипи, у тому числі переступаючи законодавчі норми і неписані правила, не плентається в хвості людських очікувань на невідкладні результати проривного характеру. На масовому рівні відбувається загальне увірування в якості лідера та вручення йому своєї власної долі. При цьому ігноруються гіркі приклади таких кормчих, які затягували у безодню довірену їм країну.
На різких зламах історії особливим попитом користуються політики, які демонструють домінантну лідерську культуру з переходом в агресивну поведінку, схильність до нарцисизму, сумнівні уявлення про мораль при яскраво вираженій жадобі влади. Вчені Лондонської школи бізнесу в ході спеціального дослідження зробили висновок: під тиском нестабільності і відчуття втрати контролю над своїм власним життям люди віддають перевагу тим, хто діє авторитарно. А вибір «домінантного лідера представляє собою компенсаційну стратегію». І «чим вище число безробітних, тим вище бажання бачити домінантних політиків у владі». Ректор інституту психології у Берліні Зігфрід Прайзер пояснює це так: «Ототожнюючи себе з авторитарними лідерами, індивід відчуває, що й сам може впливати на ситуацію», у стресові моменти світогляд людини звужується і «тим переконливішими йому будуть видаватися політики, які обіцяють прості рішення».
Фактично вчені виявили присутність замкненого кола: з одного боку, фактори нестабільності не лише прямо впливають на жителів країни, а й визначають їх переваги щодо стилю політичного керівництва. З другого, таке політичне керівництво ухвалює економічні й політичні рішення, які позначаються на житті наступних поколінь виборців. За їх припущеннями, якщо політика зможе впоратися з нестабільністю, люди повернуть собі спроможність до диференційованого мислення.
У 2006 р. Дж. Хіглі зробив висновок, що адміністрація Дж. Буша-молодшого стала прологом до нового типу «рішучого» лідерства, яке звертається до силового інструментарію у зовнішній політиці. Як доказ вказується на безпрецедентне зростання мережі інститутів спеціальних служб США після подій 11 вересня 2001 року.
В експертному і політичному середовищі існує також думка, що переломним моментом у відновленні авторитарного лідерства слід вважати 2012 р., коли В. Путін повернувся в Кремль. Далі вони пропонують таку хронологію як свідчення важливості цієї дати: через декілька місяців генеральним секретарем Комуністичної партії Китаю стає Сі Цзіньпін; в липні 2013 р. до влади в Єгипті приходить колишній міністр оборони Абдель Фаттах Ас-Сісі з яскраво вираженим владним характером; наступного року на посаді президента Туреччини утверджується Реджеп Ердоган; у 2014-му посаду прем’єр-міністра Індії обіймає Нарендра Моді. В Угорщині сильні авторитарні підходи демонструє Віктор Орбан. Звісно, що світова політична лінійка лідерів яскраво вираженого індивідуального владного типу, таких собі альфа-самців з сильним его, була б неповною і менш вагомою без Д. Трампа.
Імунітети демократії безсилі перед постатями, які демонструють готовність задіяти усі можливі й неможливі засоби, включаючи силові, щоб слабкість, незахищеність, страхи й невдоволення людей перетворити на спокій, віру і впевненість, національне відродження країн силою своєї особистості та рішучості. «Через голову» правлячих класу чи партії вони опираються на своєрідні групи «наделіт», які разом зі своїм «патроном» забезпечують контроль над основними інститутами влади. За спостереженнями Дж. Хіглі, у такі періоди, що нагадують класичні революційні ситуації, взагалі «відбувається перехід влади до невеликої доктринальної групи, яка налаштована придушити і знищити всі інші конкуруючі еліти, створити свою систему, поліцейську систему і нав’язати свої погляди більшості населення», забезпечити «самоутвердження вертикального виміру демократії».
При цьому на початковому етапі мало звертається уваги на «тривожну правду», яка заключається в тому, що лідери з такими екстраординарними мандатами «рідко обмежують свої дії національними кордонами. Дуже часто підводні течії насильства, які вони вводять у внутрішню політику, виливаються і на міжнародну сцену». Більше того, американський історик Емі Найт, якого The New York Times назвала «видатним західним дослідником» КДБ, попереджає, що в «усіх авторитарних лідерів і диктаторів є внутрішня і зовнішня програма дій. Вони повинні демонструвати силу, у тому числі за кордоном».
До м’яких варіантів таких дій можна віднести санкції щодо непокірних або незручних держав, які виходять на перший план у міжнародній політиці, витісняючи традиційні демократії та виразно демонструючи їх протекціоністський економічний підтекст. За своє сутністю санкції, як різновид війни, спираються на «три асиметричних чинники: воєнна сила, економічна сила та сила ідеологічного іміджу». І наочно свідчать про те, що «в міжнародній системі, незважаючи на всі розмови про ліберальний порядок, не змінилось головне: «як і раніше, існує позиція верховного авторитету над державами».
Авторитарне лідерство неможливе або вкрай ускладнене без харизми, яка в свою чергу зав’язана на популізмі. Він же в свою чергу набирає сили в багатьох країнах, включаючи ЄС та США, через зростання соціального розшарування, уповільнення соціальних ліфтів, підживлення теми економічного націоналізму та антиглобалізації, вороже налаштування багатьох людей проти політики взагалі і політичного істеблішменту особливо.
Щоб зрозуміти, що це може означати для еволюції політики, фахівці пропонують зокрема звертатися до історії фашизму. Беніто Муссоліні починав як соціаліст-революціонер. У Німеччині існувала націонал-соціалістична робітнича партія. Спочатку фашизм виступав як націоналістичний, антикапіталістичний рух. Згодом він почав наступ на ліберальний капіталізм, далі — міжнародну фінансову систему. Нарешті еволюціонував до антисемітизму. Август Бебель назвав це «соціалізмом дурнів».
Економіст Дені Родрик, на основі вивчення ідей та витоків популізму, дійшов висновку, що «демократія, національний суверенітет та глобальна економічна інтеграція взаємно несумісні». Відповідно «хоча б одним з цих елементів необхідно жертвувати». Враховуючи те, що багато виборців у Європі й США відчувають себе постраждалими у процесі глобалізації, в «популістських партій, які агресивно ставлять націю понад усе, з’являються переваги перед суперниками». Аналогічне можна сказати й про політиків, які, звісно, враховують ці обставини.
Але одна справа виборча кампанія, в рамках якої можна обіцяти все, що завгодно, що якраз і називається популізмом. Інша — вже навіть говорити про відповідальність за свої обіцянки. На це спроможні лише яскраво виражені домінантні лідери, які забезпечують харизматичну легітимність своєї політичної влади через вибори, уміють «поставити на місце» своїх опонентів з узагалі необмеженим популізмом, запропонувати прийнятні для себе межі «вуличної демократії».
* * *
Відповіді на всю сукупність викликів — внутрідержавного, регіонального та світового рівнів, і загалом на ключову проблему: світовий порядок — через хаос чи знаходження рішень на основі порозуміння, оскільки сьогодні жодна держава не є настільки могутньою, щоб визначати напрям суспільного поступу самостійно, швидше за все, лежатимуть не в площині колективного розуму. Хоча домінує думка, що ключовим ресурсом має стати високоякісний людський капітал. Проте в світі починає не вистачати добре підготовлених людей, лідерів у тому числі, незважаючи на те, що в західних країнах рівень інтелекту, як вже зазначалося, динамічно зростає.
Судячи з усього, надалі визначальну роль відіграватиме характер і зміст власне лідерства. Воно матиме істотно інший характер, не обтяжений правилами, традиціями й умовами, що вже не працюють. І навіть законами. Їх буде визначати особистість, підпорядковуючи своїй волі суспільство й державу. Світ у цьому плані приречений пережити лідерський ренесанс першої половини ХХ століття.
Саме в такому плані ХХI ст. буде віком особистостей. Тінь однієї людини дуже часто буде накривати країни. Знову буде працювати відзначений експертами парадокс: надії на зміни пов’язуватимуться з однією людиною, надії на зміни пов’язуватимуться зі смертю однієї людини.
Науковці та експерти все активніше висловлюють застереження, що вкотре можна очікувати на період, коли доля держав і світу опиниться в руках авторитарних осіб, «освічених абсолютистів» і навіть «відповідальних диктаторів». Зокрема, ще й з таких причин:
демократичні цінності поступаються національним інтересам, пріоритету національних держав;
нестабільність економіки та ускладнення економічних перспектив;
зростання неспівставності економічних і соціальних проблем з демократичними можливостями їх розв’язання;
відставання правової системи від усього комплексу проблем;
розповсюдження Інтернету, який служить засобом прояву і розповсюдження радикальних поглядів;
зменшення поваги до прав і свобод людини та громадянина;
важкопрогнозовані процеси в релігійному середовищі;
підкреслення сили й патріотизму нових людей на вершині влади, їх готовності використати силові засоби проти ворогів;
поширення сподівань, що за рахунок концентрації влади можна забезпечити серйозний прорив у суспільному розвитку;
слабкі імунітети у демократій від притягальної сили політиків, які обіцяють національне відродження з допомогою сили своєї особистості та безцеремонності, грають на почуттях незахищеності, страху та невдоволення людей.
Ще у 1920-х рр. познанський філософ та правознавець Антоній Перетяткович звернув увагу на проблему демократичного цезаризму: режим одноосібного правління харизматичного лідера, який не руйнує політичну систему в цілому, але змінює форму окремих інститутів, щоб зосередити владу в своїх руках. Сьогодення вимагає уважного її вивчення. У тому числі й особливо в Україні, якій ще належить засвоїти теорію та практику цивілізованого лідерства, яка була й усе ще залишається авторитарним утворенням з усіма притаманними для нього атрибутами влади й політики.
Як точно діагностувала відомий експерт Л. Шевцова, вихід для радянських республік з посткомуністичної моделі виявився «значно складнішим, ніж з комунізму». В епітафії «Смерть СРСР» Джек Ф. Метлок пише: «Покійний залишив після себе п’ятнадцять нащадків. У всіх з них виражено тверде прагнення уникнути манери поведінки, яка підірвала здоров’я покійного і від якої, по суті, постраждали всі. Разом з тим слід відзначити, що потомство може зберігати в собі деякий генетичний матеріал, породжений порочністю померлого. В деяких з нащадків злоякісні прояви вже фактично дали про себе знати. Співтовариству авторитетних медичних спеціалістів, таким чином, належить тримати вціліле покоління під пильним, хоча й доброзичливим спостереженням». Що ж, все так і відбувається.
Очевидно, що така чергова персоналізація політики, зосередження уваги на «головних» особистостях неминуче потягне за собою зміну дослідницьких парадигм. А в підсумку обернеться персоналізацією вже сучасної історії, всього ХХI століття. Тому важливо, щоб діяння однієї людини не «накривало» все суспільство та не перетворювалося на засіб пізнання всього соціуму, в якому живуть, думають і діють, радіють і страждають, зазнають поразок і перемагають мільйони.
Інакше доведеться констатувати повернення на висхідні позиції у дослідженні цієї проблеми, а за великим рахунком до минулого. Адже еволюцію дослідницьких парадигм цієї теми схематично можна викласти так:
особлива увага до «виняткових особистостей» — глав держав, полководців, геніїв і великих злодіїв, визначних вчених, знаменитих художників, дисидентів, інших героїв та антигероїв різних історичних періодів та культурних епох;
перехід від дослідження виняткових особистостей до вивчення широких соціальних страт, а пізніше — технологій формування «суб’єктності» в різні історичні періоди;
акцент на дослідженні «звичайних людей» і «повсякденних контекстів». Зауважимо, що поворот вчених до вивчення «простої», «рядової» чи «середньої людини» розширив межі історичного процесу за рахунок тих, хто не належав до видатних діячів. Таким чином, «номенклатура» творців історії набувала більш завершеного вигляду;
актуалізація тематики щодо персоналій і особистостей в історії з огляду на нові реалії й виклики сучасної доби.
Враховуючи такі обставини, вкрай важливо, щоб діяння головних політичних акторів розглядалися й оцінювалися в контексті особливостей епохи — раніше і сьогодні, у взаємодії з таким ключовим суб’єктом історичного процесу, як народ. Щоб було загальне розуміння того, що історії відомих людей — «які їх ідеалізують чи «роздягають», у формі моральних настанов чи каталогу подвигів, адвокатської промови чи обвинувального вироку, нагородного листка чи заключення психіатра», — окрім іншого, завжди служили «своєрідним дзеркалом (питання про ступінь його «кривизни» невтомно дебатується), дивлячись у яке, читач міг багато дізнатися й про себе». І усвідомлювати власну відповідальність за організацію держави, її суспільний поступ. У попередні періоди і особливо за сучасних умов це настільки критично важлива справа, що не можна покладати її лише на обраних і дозволяти таким чином повернення демократії одноосібних лідерів з монопольним правом визначати долю народів і світу.
Володимир ЛИТВИН,
доктор історичних наук, професор,
академік НАН України.
