Професіоналізм у парламенті: чинники зростання
(з виступу 20 листопада цього року на семінарі працівників — державних службовців апарату Верховної Ради України, що трудяться у парламенті перший рік)

Сьогодні активні дії парламенту восьмого скликання з просування низки законів, у тім числі пов’язаних із задекларованими владою демократичними реформами, сприймаються значною частиною суспільства з недовірою. Адже, як у випадку, наприклад, з медичною реформою, є очевидними їхня недостатня обґрунтованість, спрямованість більшою мірою на заможних громадян, ніж на інтереси всього народу. Не завжди беруться до уваги застереження фахівців, відповідні науково-експертні, юридичні висновки. На відміну від попередніх скликань Верховної Ради України сьогодні фахова думка парламентських комітетів важить набагато менше, ніж політичні резони депутатських фракцій, головам яких надано право ухвального голосу для попередньої підготовки і розгляду організаційних питань роботи Верховної Ради, в той час як головам комітетів — право дорадчого голосу.

ПРО АВТОРА

Алла Погорєлова у 1995—2004 рр. працювала завідувачем науково-організаційного сектору, координатором парламентських навчальних програм апарату Верховної Ради України; з 2004 року донині — науковий консультант Інституту законодавства Верховної Ради України.

Англійський філософ, економіст, мислитель, політичний діяч Джон Стюарт Мілл якось зауважив, що мистецтво законотворення, мабуть, більше, ніж усі інші види інтелектуальної праці, потребує не просто досвіду: професійними законотворцями можна стати тільки завдяки тривалому та надзвичайно ретельному навчанню. 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР дванадцятого скликання одностайно проголосувала за «Акт проголошення незалежності України», розпочавши відлік нового історичного часу для України. У лютому 2000 року Верховною Радою України було прийнято рішення про зміну обчислення своїх скликань, у результаті якого дванадцяте скликання стало першим, діяло з 1990 року по 1994 рік, а друге скликання — з 1994 року по 1998 рік. При цьому до 1996 року — відповідно до Конституції 1978 року, в яку вносилися зміни, що відображали відповідні зміни політичного та суспільного характеру в країні.
28 червня 1996 року в результаті гострих напружених дебатів Верховною Радою України була прийнята нова Конституція України, яка вперше в історії вітчизняної конституційної правотворчості інституювала Верховну Раду України парламентом, який працює на постійній основі, тобто професійним парламентом, єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Український професійний парламент переживає свою молодість, тому питання його професійного зростання набувають вирішального значення, особливо в процесі законотворчої діяльності, формування сучасного демократичного публічного простору. Успішне вирішення цих питань потребує усвідомлення, на наш погляд, низки принципових положень.
1. Йдеться про те, що явище парламентаризму як атрибуту демократії виходить за межі парламенту і означає за нашим визначенням співтворчість держави і громадянського суспільства на шляху демократичного врядування за провідної ролі парламенту із визнанням морального імперативу.

Така співтворчість об’єктивно може бути результативною в разі постійного відчуття державою і суспільством одне одного, усвідомленні партнерами важливості діалогу влади і суспільства, всіх його громадян, готовності до такого діалогу, виробленні механізмів, результатів співтворчості на базі зазначеного діалогу, що і свідчитиме про культуру парламентаризму.
Забезпечення правових передумов та ефективних форм діалогізації парламентської комунікації визначає сам зміст поняття «культура парламентаризму». Розвиток культури парламентаризму виступає як надійний механізм збереження відносин солідарності й довіри в суспільстві. Запропоноване поняття виводить розгляд проблем розвитку самого парламенту і проблем розвитку суспільства за межі їхньої нібито окремості. Адже лише на шляху розгляду їхньої взаємодії та взаємовпливу можна віднаходити резерви зміни на краще якісних характеристик як влади, так і суспільства.
Розглядати громадянське суспільство лише як противагу діям влади — було б звужувати його роль. Коли ж ми кличемо до співтворчості держави і суспільства, то відкриваємо шлях до копіткої всеосяжної спільної роботи на тривалу перспективу із визнанням як позитивних можливостей демократичного розвитку, так і небезпечних викликів для майбутнього людства і людини від тої свободи, демократії, яка не коригується відповідальністю, що стає все більш очевидним в наші часи інформатики, Інтернету.
Безперечно, цей процес має відбуватися не на аматорських засадах, а на підставі чітко окреслених законами шляхів, механізмів, інституційних можливостей. З огляду на те, що незатребуваність руйнує інтелект швидше, ніж виробничі фонди, призводить до зневіри у добрі та справедливості, породжує соціальну апатію або агресію, виштовхує громадян, особливо молодих, за межі рідної країни, зростає важливість свідомих зусиль з розвитку культури парламентаризму з боку і самого парламенту, і громадянського суспільства.
2. Сам парламент — складна багатоелементна система, що має різноманітні зв’язки і співвідношення з іншими інститутами влади. Її основними підсистемами є: підсистема народних депутатів; підсистема працівників апарату; підсистема помічників народних депутатів України; підсистема допоміжних служб. Особливо слід наголосити, що у всіх парламентах світу працівники апарату розглядаються як носії інституційної пам’яті організації, є підготовленими фахівцями, цінуються депутатами, сприяють успішному входженню вперше обраних до законодавчого органу депутатів у напружений ритм парламентського життя.
Враховуючи, що для молодого українського парламенту часів незалежності розвиток професіоналізму є гостро актуальною проблемою, видається важливим здійснення такої системи професійного навчання, яка б відображала особливості самого парламенту, що складається із зазначених вище підсистем, використовувала і власні напрацювання, і світовий парламентський досвід. Адже законотворчі процедури у різних парламентах мають багато спільного, тому набуває великого значення вивчення досвіду парламентських технологій у країнах розвинених демократій (порядок підготовки і розгляд законопроектів у першому, другому, третьому читаннях; процедури здійснення інших функцій), його використання для удосконалення власної роботи.
Шлях від забезпечення ефективної законотворчої роботи і ефективного законодавства до ефективної політики неможливо пройти поза високою правовою культурою і поза культурою парламентаризму, поза конструктивною діалектичною взаємодією держави і суспільства, поза віднаходженням справді державних людей та механізмів їхнього просування до влади, поза формуванням відповідальної еліти із високим інтелектуально-моральним, культурним рівнем, стратегічним мисленням. І якщо латинське слово cultura означає обробку, виховання, освіту, облагородження, то зрозуміло, що поняття культура фіксує якісну відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя, а також істотну своєрідність історично конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах історичного розвитку, в межах певних епох, суспільно-економічних формацій, етнічних і національних спільнот. Культура характеризує також особливості свідомості, поведінки, діяльності людей у конкретних сферах життя суспільства — культура праці, спілкування, побуту, правова, політична культура.
3. Сьогодні у країнах Європейського Союзу для нас має бути привабливою і повчальною не лише цілісна концепція демократії, яка включає і процедуру, і верховенство закону, і конституціоналізм, і захист основних прав і прав меншин, але й розуміння того, що демократію належить дбайливо і вміло вирощувати на ґрунті належної загальної, правової, політичної, професійної культури. Правосвідомість депутатів, правова культура, організаційна культура парламенту мають ставати взірцем для суспільства.
Відома Європейська місія під керівництвом П. Кокса з метою надання допомоги Україні напрацювала низку рекомендацій для українського парламенту щодо удосконалення організації роботи Верховної Ради України, які позитивно сприймаються українськими законотворцями. Але сумно, що забувається власний досвід, напрацювання депутатів попередніх скликань. Адже і Аналітичне управління існувало в парламенті та було на хвилі скорочення ліквідоване, і був проведений 2002 р. за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) семінар народних депутатів, що вперше були обрані до Верховної Ради, про який протягом 15 років ніхто не згадав.
На наш погляд, вирішення проблеми довіри громадян до влади в цілому, відкритості її роботи, зокрема, українського парламенту, значною мірою залежить від активізації роботи саме комітетів Верховної Ради України, підвищення їхнього статусу, зменшення їхньої кількості. 
У пропозиціях П. Кокса йдеться, зокрема, про доцільність скорочення кількості парламентських комітетів з 27 до 20 відповідно до кількості міністерств і відомств у разі здійснення зменшення їхньої кількості. Можна згадати досвід Франції, де кількість постійних комісій парламенту обмежена, як визначено в Конституції держави, шістьма у кожній палаті, що дає змогу розглядати наявні проблеми більш комплексно, всебічно, залучаючи більшу кількість депутатів.
4. Відомо, що серед науковців та практиків існують різні думки щодо впливу електронних консультацій та голосування на політичний процес. У парламенті Великої Британії, наприклад, електронні консультації з громадськістю виконують подвійну функцію: отримати думки в процесі діалогу та зробити оцінку методу консультацій в онлайновому режимі як джерела інформації для парламенту. Хоча до таких дискусій долучаються перш за все визнані фахівці сфери, що є предметом обговорення, така дискусія також створює нагоду висловитися для традиційно недостатньо представлених зацікавлених сторін і навіть сприяти обговоренню актуальних проблем у міжнародному, міжпарламентському форматі.
Для нашої держави залишаються і залишаться на перспективу актуальними завдання: гнучко створювати нове законодавство, розробляти розумні закони, вивірені не лише в економічному, правовому сенсі, але й у психологічному, розумну політику, вирішувати, зокрема, питання юрисдикції у кіберпросторі, оподаткування електронної комерції, забезпечувати рівновагу між необхідністю економічного розвитку і конфіденційності інформації. Їхнє вирішення пов’язане із налагодженням саме продуктивного діалогу, продуктивної співпраці, а точніше — співтворчості і парламенту, і всіх органів влади з науковою спільнотою, фахівцями, небайдужими громадянами задля створення зручного для життя громадян законодавчого поля.
5. Виходячи з того, що демократія сприймається позитивно тоді, коли вона асоціюється із поступовим рухом від бідності широких верств населення до благополуччя, із справедливими діями влади, слід ставити питання про необхідність помітного внесення моральної проблематики і моральної наповненості в політичні дії, політичні відносини. І хоча справедливість як цінність різні політичні сили і в різні історичні часи трактують по-різному, важко заперечити її велике значення для формування активного, позитивного ставлення людини до політики.
Політична стратегія вирішення українських проблем на базі демократичної правової культури — це налагодження взаємодії інтересів всіх соціальних груп за допомогою ресурсів влади, в першу чергу, кадрового ресурсу, за допомогою людей компетентних, чесних, сумлінних, по-справжньому державних. Це — забезпечення не руйнації корисних попередніх досягнень, а примноження потенціалу розвитку, це — не обмеження можливостей для його реалізації, для творчої праці, а їхнє розширення, це — утвердження на противагу контрпродуктивної ненависті порозуміння між людьми в ім’я загального блага.
XXI століття гостро поставило проблему розуміння політики як науки і мистецтва жити разом, тобто її здатності забезпечити коадаптацію розуму і гуманності, науково-технічного і соціального прогресу, коеволюцію людини і біосфери, збереження на Землі людства. У парламентів об’єктивно є значні можливості сприяти створенню умов для повного розкриття творчого потенціалу кожної особистості, що пов’язано із розвитком демократії.
Саме парламент покликаний бути визначальним лоцманом і координатором реформаторських об’єднаних зусиль науки і практики, школи і родини, держави і суспільства на базі скоординованих перспективних планів законодавчої роботи та стратегічного розвитку самого парламенту.

Алла ПОГОРЄЛОВА,
доктор політичних наук, 
кандидат філософських наук, доцент, 
заслужений працівник культури України.