Потужна хвиля Майдану 2013—2014 років підняла з народних глибин найрішучіших, найвідважніших, найбезстрашніших — тих, хто повстав проти безправ’я, принижень, проти брехні. Серед учасників бурхливих і трагічних київських подій — уродженка Чигиринщини, нині депутат Рацівської сільської ради Ніна Мартиновська.

На знімку: друга зліва — Ніна Мартиновська, за нею — Дмитро Кухарчук, народні депутати України Андрій Білецький, Олег Петренко та активіст Павло Романенко. 

Покликала батьківська земля

Інколи буває, що доля водить людину різними шляхами-дорогами. Потім несподівано повертає на місце її народження, щоб виконала вона своє призначення на батьківській землі.
Трапляється й так, що одна-єдина подія кардинально змінює людське життя, з тихої родинної заводі кидає у стрімкий потік суспільних протистоянь, змушує боротися, згуртовувати навколо себе людей.
У життєвій історії Ніни Мартиновської обидва ці випадки злилися в одне ціле.
...Народжена на високому березі Дніпра, діяльна і романтична, вона мріяла про розбурхану морську стихію, далекі подорожі, незвідані простори. Незмінний командир шкільної «Зірниці», життєрадісна і бойова, Ніна вірила, що немає перепон, яких би не здолали її наполегливість і праця. — Я дуже любила море, — повертається у юні роки Ніна Григорівна. — Після закінчення школи, щоб потрапити на великі кораблі, закінчила Бердянську «мореходку», стала кухарем і готувалася до далекого плавання.
Однак життя розпорядилося по-своєму. Ніна вийшла заміж, народила доньку, почала працювати у морпорту. Рік за роком, дуже швидко, у родинних турботах та праці, минав час. Незчулася, як донька Яна стала випускницею, а невдовзі — першокурсницею Києво-Могилянської академії.
Закінчувалися важкі дев’яності. Матеріально підтримувати свою студентку Мартиновським було нелегко. А тут, на біду, тяжко занедужала Нінина мати, й жінці довелося їхати у Рацеве. Догляд за хворою розтягнувся на роки. Коли поховала неньку, відчула, що вже не може покинути рідного села. Навколо неї згуртувалось чимало односельців. Нінина відкритість, безкорисливість і рішучість притягували до себе земляків. Вони довіряли їй, своєму ватажкові, разом пройшли помаранчеву революцію. Об’єднались навколо Ніни, коли розпочався Євромайдан-2013.
— Разом із чигиринцями проводили акції протесту в райцентрі, — розповідає Н. Мартиновська. — Узимку 2014-го я поїхала до Яни у Київ. Знала, що донька, як і під час помаранчевих подій, братиме участь у мітингах, хоч і не зізнаватиметься мені та батькові у цьому. Побачене на Грушевського та Майдані наповнило болем і, водночас, гордістю моє серце. Я не могла повернутися до Чигирина, бо мала стати поруч із беззбройними та сильними духом людьми. З молоддю, яка піднялася на захист своєї гідності і майбутнього.

З Майдану ми повернулися іншими

...Місце першої барикади було майже під самою сценою. Командири сотень у найтрагічніші дні і години спротиву закликали жінок покинути небезпечне місце. Ніна жодного разу не залишила свій пост. Потрібно було час від часу зміцнювати барикаду, носити шини, дрова.
— У січні мороз діставав до самих кісток, — продовжує Ніна Григорівна. — Біля залізних бочок та буржуйок, у яких горіли дрова, можна було трохи зігріти руки, але плечі, тулуб пронизував такий холод, якого не відчувала ніколи у житті. Досі з великою вдячністю згадую жінок-киянок, які принесли на барикади вовняні ковдри. Вони нас не просто зігріли — вони нас врятували. Ми не захворіли і продовжували стояти живим щитом між сценою і силовиками.
Закінчувався січень. Холодний, пронизливий січень, скроплений першою кров’ю. На барикадах з’явилися портрети вбитих захисників Майдану Сергія Нігояна та Михайла Жизневського. Протестувальники ще міцніше зімкнули свої лави.
— Моя Яна організовувала вшанування загиблих хлопців, — пригадує Н. Мартиновська. — Разом із друзями вона привезла на Майдан сотні свічок, і ми розставили їх по пагорбу. Вночі свічки горіли, як незгасна пам’ять про молодих патріотів, що полягли за нову Україну. Ми тоді не знали, не могли собі уявити, скільки ще крові проллється на Майдані, скільки смертей він побачить... Із Києва повернулися зовсім іншими людьми. Зібраними і готовими до нових випробувань. Відчували, що із завершенням київського Майдану боротьба не закінчиться. Ті передчуття, на жаль, не підвели — почалися воєнні дії на сході країни.
У Чигирині активісти створили народну раду. Очолив районну громадську організацію майданівець Павло Романенко. До складу ради увійшла й Ніна Мартиновська, досвідчений, авторитетний організатор. Саме до Чигирина приїхав побратим Романенка по Майдану, донбасівець-доброволець ЗСУ Геннадій. Боєць розповів, що потрібна допомога його військовому підрозділу. Не втрачаючи ані хвилини, Ніна розпочала збір продуктів. Сама віддала всі свої запаси, які зберігалися вдома: м’ясні паштети, олію, сало, моркву, цибулю...
— Привезли ми селянські харчі у військову частину й обімліли, — пригадує Ніна Григорівна. — Солдати — без обмундирування, роззуті, голодні. Серце краялося від гніву й жалю. Зрозуміли: не влада, а ми, прості люди, можемо і повинні рятувати нашу армію.
Тим часом Геннадій через друзів переправив із Донецька до Чигирина свою неповнолітню доньку. Ніна взяла Оксанку до себе у дім і півліта опікувалася юною переселенкою. Потім донеччанка була на морі, мешкала зі своєю бабусею в Бердянську, у квартирі Мартиновських.

За ким правда, за тим і сила

У волонтерських турботах минув неспокійний і важкий 2014-й. Наступного року на місцевих виборах Ніну Мартиновську обрали депутатом Рацівської сільської ради.
— Депутатська робота розпочалася бурхливо, — пригадує активістка. — У селі з’явилися посланці агрохолдингу «Миронівський хлібопродукт». Вони оголосили про наміри побудувати на наших землях птахофабрику-мільйонник і використовувати для її потреб підземні запаси води. Я категорично виступила проти. І ось чому.
Ніна пам’ятала з дитинства, як у селі працювали геологи. Вони розповідали батькові про величезний басейн артезіанської води, розвіданий ними у міжріччі Дніпра і Тясмина. «Це стратегічний запас, — поділився тоді старший в експедиції. — Піднімати її з глибоких горизонтів можна буде лиш у надзвичайних випадках...» Отже, міркувала Мартиновська, у нинішній час, коли гостро не вистачає якісної питної води, використовувати її для промислових потреб — екологічний злочин. Крім того, довідалася вона, при спорудженні сотні птахоферм їхні власники знімуть із площ родючий шар грунту і вивезуть його безповоротно. Така технологія. Власники земельних паїв, котрі віддадуть ділянки під курники, ніколи не отримають назад свій чорнозем. Навіть коли птахофабрика згорне виробництво, то поверне не землю, а пустелю, непридатну для обробітку. — Багато односельчан, — каже Ніна Григорівна, — висловилися проти будівництва «Нашої Ряби». Ми їздили з ними у села Канівського району, щоб навіч побачити, як господарює МХП. Там набудовано силу-силенну курятників. Побачили отруєні скидами річки, ставки, обмілілі колодязі і криниці. Побували у селі Будище, де дочірнє підприємство МХП, «Перемога Нова», не має жодних  очисних споруд. А за кілометр від цієї «перемоги» — черкаський водозабір...
Утім, знайшлися у селі й ті, хто піддався солодким обіцянкам «інвесторів». З’явилися й «штатні» агітатори від «Нашої Ряби», налаштовані особливо агресивно. А минулого літа було вчинено напад на Ніну Мартиновську. З травмами голови депутата сільської ради доправили до Чигиринської райлікарні...
Жорстоке побиття активістки набуло розголосу. На підтримку Ніни Мартиновської та всіх чигиринців, які борються за унікальне природне довкілля свого краю, збереження історико-культурної спадщини, виступили державні та громадські діячі, народні депутати України. Звернення письменників-класиків на захист стародавнього Чигирина друкувала наша газета. Представники цивільного корпусу «Азов» також поповнили лави чигиринських активістів. Хлопці своєю дисциплінованістю і витримкою відвернули в Рацевому силове протистояння, провоковане охороною «Нашої Ряби».
— Ніна Григорівна, — поділився керівник черкаського «Азову», ветеран АТО Дмитро Кухарчук, — справжній боєць, мужній і безстрашний. Протягом двох років власник МХП Косюк намагається прорватися на Чигиринщину. Завдяки спротиву народної ради, Мартиновської та її селянського «батальйону» йому це не вдалося. Активісти штурмували сесії облради, пікетували Верховну Раду, брали в облогу офіс Косюка у Києві. «Азовці» горді, що стоять пліч-о-пліч із гідними нащадками холодноярських борців за волю України.
Зв’язалася Ніна Мартиновська й з однодумцями-активістами з Вінниччини, які також обстоюють свої права у боротьбі з «курячим» олігархатом. Налагодила взаємодію з Національним екологічним центром, який нині активно підтримує чигиринців. Разом з екологами-активістами їздила на Прикарпаття, у Латвію, щоб знайти модель такого аграрного бізнесу, який би дав робочі місця землякам і водночас зберіг чисте повітря, землю і воду.
— У Європі вже давно відмовилися від мегаптахофабрик, — розповідає Ніна Григорівна. — Там узяли курс на органічне виробництво, а в нас на гігантських підприємствах випускають продукцію, яка нікому не додає здоров’я. Самі олігархи та їхні діти не споживають тих «курочок рябих». Більшість людей уже зрозуміли, що їм хочуть нав’язати. Ось чому я впевнена, що ми обстоїмо наше Рацеве (яке, до речі, у минулому називалося Райцеве), захистимо Чигирин, Холодний Яр. Це наша батьківська земля, і плюндрувати її не дозволимо нікому.
...Колись, на початку 60-х років минулого століття, Ніниних батьків, як і всіх жителів черкаських побережних сіл, було примусово виселено з пониззя, а їхні оселі, лани, садки затоплено «морем». Ніна, народжена вже в степу, на високому березі Дніпра, з дитинства чула від батька, матері, бабусі спогади про той квітучий рай, який знищила влада. З ранніх років дівчина допомагала батькам зводити новий будинок, плекати молоді яблуні, виноград і квіти. І ще тоді, у юності, дала собі слово, що свій Високий Берег нікому і ніколи не віддасть. Навіть коли доведеться вступити у нерівний бій. Утім, переконана: нині все вдасться вирішити мирно. Хоча й не без зусиль. Недарма ж чигиринці запозичили переспів народної пісні, що звучала на Майдані: «Палала шина...» Вони додали до неї свої рядки: «Нащо здались нам курники? Сіють пшеницю козаки. За нами батько наш Богдан, ще й Чучупака-отаман. За нами полк, увесь «Азов». У жилах їх гаряча кров. Горіла шина, грав баян. Гнав яничар Холодний Яр...»

Лідія ЛІСОВА.
Фото автора.

Черкаська область.