7 листопада ц. р. Верховна Рада України 226 голосами прийняла у першому читанні проект Виборчого кодексу (реєстраційний № 3112-1). У частині виборів народних депутатів проект передбачає застосування пропорційної виборчої системи з «регіональними відкритими списками». Прихильники цієї системи вже назвали рішення «революційним», «перемогою», «успіхом» тощо. Та чи так це насправді? Маємо сумнів, що замість «оновлення політичної еліти» і «приходу у політику нових облич» можемо мати електорально-технологічний хаос і колапс впродовж дня голосування і днів (або тижнів?) встановлення результатів і підсумків голосування з абсолютно недостовірним результатом виборів.

Олександр МОРОЗ.

Олександр БАРАБАШ.

Сумнівні «відкритість» і «регіональність»

Детальний аналіз положень проекту Виборчого кодексу (далі — ПВК), який фахівцям відомий у своїй основі майже десять років, свідчить, що програмні цілі проекту — «відкритість» і «регіональність» партійних списків — на практиці матимуть не такий райдужний вигляд, як про це говорять адепти ПВК.
Модельний аналіз (шляхом «накладання» положень ПВК на результати голосування у багатомандатному виборчому окрузі на позачергових парламентських виборах 26 жовтня 2014 року) свідчить (див. додаток), що виборча система ПВК зберігає одіозну виборчу систему так званих закритих партійних виборчих списків у значних обсягах — у перерозподілі на загальнодержавному рівні мандатів, не розподілених у регіонах. Загалом по країні цей перерозподіл у 2014 році становив би 20,5% голосів виборців (88 мандатів), не розподілених у регіонах. Але цей показник значно коливався б для різних партій — від 10% («Народний фронт» і «Блок Петра Порошенка») до 45% (ВО «Свобода»), і регіонів — від 6% (Полтавська область) до 72% (Луганська область), збільшуючись для партій, які отримали менше мандатів, і в регіонах, де розподілено менше мандатів.
«Регіональний» аспект гіпотетичних результатів теж дає надто строкату картину. Кількість мандатів, які розподіляються між регіональними виборчими списками у кожному регіоні, є у кожному випадку малопрогнозованою. На неї впливає багато факторів, зокрема незалежних від електоральних зусиль партій і кандидатів, як-от: явка виборців в інших регіонах, математична комбінаторика кількості голосів виборців і кількості мандатів тощо. Як наслідок — різкі міжрегіональні перекоси, які не мають під собою реального електорального підґрунтя.
Взагалі фактор випадковості у розподілі мандатів між регіонами і партійними регіональними списками є надто вагомим, що має бути надзвичайно незручним для самих партій, для елементарного планування виборчої кампанії. Адже повна непрогнозованість кількості мандатів, які партія може отримати в регіоні (0? 1? 2? Чи, може, 5, 8, 10? Або навіть 15, що реально могло мати місце у 2014 році?), перетворює на головоломку визначення кількості кандидатів від партії у регіональному списку. Висування кандидатів у кількості, що значно перевищує майбутню кількість мандатів, спричинить надто жорстку й агресивну боротьбу за мандат всередині регіонального списку. Висування кандидатів у кількості меншій, ніж кількість мандатів, що потрібно буде розподіляти за результатами виборів, дискредитує «відкритість» виборчої системи — розподіл мандатів фактично відбуватиметься за правилами системи «закритих списків», а колосальні зусилля сотень виборчих комісій з підрахунку персональних голосів виявляться непотрібними — усі кандидати у регіональному списку отримають мандат. (До речі, ПВК передбачає порядок отримання мандата навіть кандидатами, які отримали 0 персональних голосів).

Сумнівна «уніфікація»

Дещо дивним і сумнівним здається й втілення іншого програмного завдання ПВК, заявленого його авторами, — уніфікації виборчого законодавства, зведення усіх законів, що регулюють вибори в Україні, до єдиних підходів, правил і процедур. Мета загалом, з абстрактного погляду, — цілком позитивна, похвальна. Але реальним результатом цієї уніфікації і кодифікації норм виборчого законодавства стало, навпаки, різке збільшення загального його обсягу. ПВК, який вбирає у себе закони про вибори народних депутатів України, про вибори Президента, про місцеві вибори, про Центральну виборчу комісію, про Державний реєстр виборців, має 588 статей, згрупованих у 2 книги, 14 глав, 48 розділів. А п’ять названих законів у стані, чинному на сьогодні, сумарно складаються з 391 статті.
Користування таким «гроссбухом» під час виборів, коли 80% тексту Кодексу не будуть використовуватися у цьому виборчому процесі, навряд чи можна вважати зручним. Адже 99% активних учасників виборів (кандидатів, членів низових виборчих комісій, довірених і уповноважених осіб, спостерігачів, юристів тощо) користуються виборчим законодавством короткочасно, тільки у період виборчого процесу. Тому можливість швидко і якісно опанувати чинний на цих виборах закон величезною кількістю їх учасників є надзвичайно важливим фактором забезпечення законності виборів взагалі.
Крім того, замість стандартизації однотипних виборчих процедур у різних виборчих законах «уніфікація» у ПВК звелася до задвоєнного дублювання правового регулювання багатьох основних процедур — і в загальній частині ПВК («Книга перша. Загальні положення»), і в «особливостях» для кожного виду виборів. Що теж не полегшить користування законом у разі прийняття ПВК.
Є й ще одна небезпека «уніфікації», про яку говорилося на пленарному засіданні Верховної Ради. В умовах, коли вся увага політиків, експертів, громадськості, ЗМІ прикута лише до системи і правил проведення парламентських виборів, до тексту Виборчого кодексу, який у своїй основі був розроблений кілька років тому, можуть «проскочити» архаїчні, помилкові чи недоречні положення щодо інших складових Кодексу — глав (законів) про Центральну виборчу комісію, про Державний реєстр виборців, про вибори Президента України, про місцеві вибори.
Іншими словами, кодекс може існувати як юридичний документ, але функціонувати повинні окремі закони, що застосовуються під час конкретних виборчих кампаній. Окремо їх і треба приймати.

Невмируща «мажоритарка»

Вельми сумнівним видається й головний аргумент на користь запровадження виборчої системи «відкритих регіональних списків» у варіанті ПВК в устах усіх її прихильників — нестримний намір позбутися мажоритарної виборчої системи в одномандатних округах, знищити її як клас, як абсолютне зло, як головне джерело політичної корупції.
Не будемо сперечатися!
Не будемо посилатися на досвід не найгірших за рівнем демократії країн — США, Великої Британії, Франції, Канади, Австралії, Індії, Німеччини тощо. Очевидно, у цих країнах просто не здогадуються про порочність «мажоритарки» за століття її застосування. У будь-якому разі, нам не доводилося чути жодних претензій щодо балотування та обрання Ангели Меркель саме у мажоритарному окрузі (015, земля Мекленбург — Передня Померанія), хоча канцлеріні могла, очевидно, з легкістю отримати мандат на чолі партійного списку. Нікого в Німеччині й у світі не «засмучує» й той факт, що коаліція ХДС-ХСС на останніх виборах отримала 231 мандат у 299 одномандатних округах (77%), хоча її загальний підсумковий результат (за пропорційною системою) — 246 мандатів (33%). Усім зрозуміло, що все це — внутрішні питання виборчої тактики в межах цілком демократичних процедур і правил.
Не будемо посилатися й на досвід України, де саме два парламенти (І і ІІ скликань), обрані за нібито ненависною мажоритарною системою, мають найбільші історичні здобутки у державотворенні — підготовка, проголошення й утвердження незалежності України, прийняття нової Конституції країни, зміна політичної системи, запровадження радикальних ринкових реформ тощо. І саме після (ймовірно, і «внаслідок») запровадження пропорційної виборчої системи «закритих партійних списків» у суспільно-політичне життя країни увійшли явища політичної корупції, олігархічного характеру управління державою, політичні договірняки, спікеріади і коаліціади тощо. Такий наслідок, очевидно, залежить не від типу виборчої системи, а від можливостей оминути закон, скористатися кримінальними способами домогтися жаданого результату: адмінресурс, підкуп, махлювання зі складом комісій тощо. Пошук форми закону у нас переслідує саме потребу позбутися фальші, виявити нарешті справжню, а не «підрихтовану» волю виборців.
Не будемо дискутувати про корупційність саме мажоритарної системи, хоча абсолютно очевидною є невідповідність будь-яких неправомірних впливів на волю виборця, зокрема й «підкупу», змісту поняття «корупція» — за правовим визначенням цього діяння, оскільки виборець під час голосування не здійснює жодних владних повноважень. Не станемо заперечувати й наявність підкупу і зловживання фінансовими й адміністративними ресурсами на наших виборах. Хоча мусимо зауважити, що, напевно, ці зловживання не є природною ознакою певної виборчої системи (див., зокрема, вище), а є родовою плямою політико-правової культури політичної еліти і виявляються в будь-якій виборчій системі.
Поділяємо обурення явищами підкупу та інших неправомірних впливів на виборців. Хоча за всю історію виборів в Україні не встановлено жодного конкретного, юридично достовірного факту прямого зв’язку між «заохоченням» виборця і його конкретним голосуванням, оскільки голосування у нас реально таємне. Сам факт голосування. Підкуп — усе одно очевидне зло! Абсолютне зло, безвідносно до встановлення чи невстановлення цифр його впливу на результати виборів. Це замах на саму природу виборів, на рівність прав виборців та свободу вибору. Тому боротися з цим злом потрібно усіма методами, зокрема й законодавчим удосконаленням виборчих процедур, а не маніпуляціями з виборчими системами.
Проте, водночас, маємо наголосити, що у запалі «благородної» боротьби проти «мажоритарки» автори ПВК фактично пропонують... приховане запровадження тієї самої «мажоритарки». Причому у значно більших обсягах, але у дуже спотвореному варіанті. Адже «відкритість» регіональних списків, конкуренція кандидатів всередині регіонального списку забезпечуються персональним голосуванням виборців за кожного кандидата та ранжуванням кандидатів за результатами цього голосування. Тобто змагання між собою кандидатів з одного регіонального виборчого списку матиме характер, зміст, правила саме мажоритарних виборів. І, відповідно до ПВК, ми матимемо не 225 одномандатних мажоритарних округів, як нині, а понад 1200 регіональних внутрішньопартійних «мажоритарок»: 27 виборчих регіонів по майже 45 партій-учасників виборів у кожному (стільки, зокрема, було реально зареєстровано партійних списків на виборах 2006 року — єдиних повноцінних чергових виборах, що проводилися винятково за пропорційною системою). Але кандидати у цих 1200 «мажоритарках» будуть змагатися у незрівнянно гірших умовах. Зокрема:
1. Розмір кожного з таких «округів» — ціла область, пів-Києва (разом із закордонним округом) чи половина Дніпропетровської області. А це — сотні тисяч, мільйони виборців; сотні, тисячі населених пунктів, виборчих дільниць, кілометрів доріг. Очевидно, що жодне «нове обличчя» не матиме ресурсів для переконання виборців усього регіонального виборчого округу у своїй придатності бути депутатом. І, навпаки, кандидати із позаконкурентними особистими ресурсами (адміністративними, матеріально-фінансовими, медійними тощо) матимуть незаперечні, непереборні переваги.
2. Кількість мандатів, які за результатами виборів розподілятимуться в кожному такому «окрузі», є невідомою, наперед не визначеною і непрогнозованою. Це може бути і 1, і 2, і 5, і 8, і 15 (див. «Модельний аналіз»), але найчастіше, у майже 90% «округів», — 0 мандатів.
3. Кандидати у регіональних списках не матимуть персональних виборчих фондів, відповідно — не матимуть правових механізмів для ведення персональної передвиборної агітації. Автори ПВК подають цю особливість виборчої системи як велику перевагу й акцентують на ній увагу громадськості. Хоча, видається, все якраз навпаки: обмежується конституційне пасивне виборче право кандидатів (право бути обраним) у частині права вести агітацію, а доля агітаційного обличчя кандидата, висвітлення ймовірних переваг його ділових якостей перед колегами з регіонального виборчого списку будуть повністю у руках розпорядника відповідного виборчого фонду парії. І здається дуже сумнівним, що кошти «общака» будуть скеровані на користь «нових облич». Більш ймовірним є використання цих коштів на користь переважно інших кандидатів від партії у регіоні — головних спонсорів виборчого фонду партії.
Крім того, саме «старі обличчя» матимуть неконкурентні переваги у використанні тіньових форм агітації, які перебувають за формальними межами визнаної законом агітації, але насправді є найефективнішими, зокрема, висвітлення посадової діяльності окремих достойників (перерізання стрічок, «спілкування з народом» тощо), їх персональна присутність у новинах ЗМІ тощо. Проте ПВК якраз і не пропонує посилити обмеження для такої тіньової агітації.
Не хочеться думати, що активісти ПВК свідомо створюють для себе переваги над своїми колегами у майбутніх регіональних списках (у тому числі, гіпотетичними конкурентами — «новими обличчями»), оскільки їхня реальна агітація відбувається в медіапросторі зараз, постійно, під час виборів додаткова агітація їм особисто буде не дуже потрібна.
4. Змагання кандидатів за персональний мандат стане винятково внутрішньопартійною боротьбою всередині регіональних виборчих списків. Причому у зв’язку з відсутністю легальних правових механізмів індивідуальної агітації та в умовах істотного впливу факторів випадковості й невизначеності (зокрема, щодо кількості мандатів, які будуть розподілятися за підсумками виборів) ця конкуренція «своїх з-поміж своїх» буде латентною за формою і може бути дуже жорсткою за змістом.
5. Без персональної агітації кандидатів виборці робитимуть вибір між 300—400 кандидатами фактично наосліп. Тож «відкритість» виборчих списків зведеться до фікції й профанації, оскільки у виборців не буде жодної інформації для формування усвідомленого вибору між кандидатами в одному списку, і «відкритий» вибір перетвориться на абстрактну «відгадайку».
Тобто невмируща «мажоритарка» не тільки не зникне, а й набуде нових, більш масштабних і викривлених форм.

Технологічний колапс встановлення результатів

Проте головна суспільна небезпека прийняття ПВК та його реалізації полягає не так в особливостях виборчої системи, як передусім у технологіях її фінального етапу. Для реалізації «революційної» виборчої системи ПВК пропонує виборчі процедури голосування, встановлення його результатів і підсумків, ускладнені у 10—20 разів. Хоча вже сьогоднішній рівень складності і тяжкості цих виборчих процедур для виконання членами дільничних та окружних виборчих комісії (далі — ДВК, ОВК) є, напевно, найвищим у світі і досяг уже межі фізичних можливостей людини, набуваючи подекуди ознак масових багатоденних тортур — безсонні ночі на виборчих дільницях, на безперервних засіданнях ДВК, ОВК, багатогодинні, багатодобові очікування членів ДВК з мішками документів, неймовірні, виснажливі випробування для більш ніж півмільйона осіб. І подальше ускладнення цих процедур, тим паче у 10—20 разів, загрожує повним паралічем виборчого процесу під час встановлення результатів і підсумків голосування.
Фундаментом проблеми є головна особливість, концептуальна суть нової виборчої системи, яку неможливо підкоригувати до другого читання, — збільшення у вказані 10—20 разів кількості кандидатів, одночасне балотування яких в одному виборчому регіоні передбачено ПВК для забезпечення «відкритості» виборчих списків, конкурсу між кандидатами в одному регіональному списку. І для кожного з цих кандидатів на кожній виборчій дільниці, в кожному територіальному окрузі виборчого регіону потрібно провести голосування та встановити результати цього голосування й оформити відповідні протоколи.
Відповідно до ПВК, у кожний регіональний виборчий список кожної партії має бути включено не менш як 5 кандидатів. Для майже 45 партій (як у 2006 році) мінімальна кількість кандидатів у регіональному виборчому окрузі, на кожній виборчій дільниці цілої області буде 225. Кандидатів може бути більше, партій також. Отже, середня кількість кандидатів на кожній виборчій дільниці буде майже 300. Для порівняння: у 2006 році балотувалося 7595 кандидатів, або в середньому 281 кандидат на умовний регіональний округ, якби він був утворений за нормами ПВК. У великих за кількістю виборців регіонах, зокрема у Львівській, Харківській, Одеській та інших областях, може розподілятися одним регіональним списком значно більше мандатів, ніж 5. Відповідно, й кандидатів у списках однієї партії може бути більше — 15—30, а загалом в окрузі можливо й 400, й 500. (Для порівняння: на виборах 2014 року в одномандатних округах було по 10—25 кандидатів, а в середньому — 15).
Тобто ПВК пропонує неймовірне збільшення фізичного обсягу необхідних дій — підрахунок голосів для кожної з 40—50 партій, потім ще 40—50 сортувань бюлетенів для кожного регіонального виборчого списку окремо та підрахунків виборчих бюлетенів для кожного з 300—400 кандидатів. Окрема історія — оформлення протоколу, ускладненого низкою додаткових показників, куди також потрібно внести (на відміну від протоколу зразка 2014 року) ще додатково 300—400 чисел голосів за кожного кандидата. І хоча у багатьох випадках (можливо, й у більшості) це може бути 0, але і його потрібно достовірно встановити і безпомилково внести до протоколу підрахунку голосів на дільниці.
Важко навіть уявити такий гіпотетичний протокол, його обсяг (10 сторінок? 20? 30?) і трудомісткість його складання. Було б непогано, якби автори ПВК склали хоча б один пілотний протокол і усвідомили, що вони пропонують усій країні. А ще потрібно буде виготовити 40—50 примірників і копій протоколу (для членів ДВК і спостерігачів), усі абсолютно ідентичного змісту, без жодної розбіжності, однакової юридичної сили, усі підписати і завірити. А ще потрібно запакувати виборчі документи та усі виборчі бюлетені з підписами усіх членів ДВК на кожному пакеті, зокрема 300—400 додаткових пакетів з голосами за кожного кандидата. І все це — на безперервному засіданні, яке, очевидно, може тривати й кілька діб.
Не менші ускладнення передбачаються у процедурах прийняття документів дільничних виборчих комісій окружною виборчою комісією та встановлення підсумків голосування в межах округу. І сьогодні цей процес — дуже виснажливий, триває по кілька діб. Тільки збільшення на 300—400 показників обсягу протоколу про підрахунок голосів на виборчій дільниці, які обов’язково мають оголошуватися у повному обсязі на засіданні окружної виборчої комісії, значно подовжить тривалість підсумкового засідання ОВК, напевно, до кількох тижнів. І відмовитися від цієї процедури не можна, оскільки вона є ключовою для запобігання фальсифікацій у протоколах ДВК після їх оформлення. Додаткові ускладнення, очевидно, виникнуть і через багаторазове збільшення технічних помилок у протоколах ДВК (через багатократне збільшення показників та вимог їх математичної коректності) та процедури їх виправлення.
Окрема «пісня» — протокол ОВК про підсумки голосування в окрузі, до якого має бути внесена зведена відомість усіх показників (майже 400—500) за усіма виборчими дільницями округу (майже 100—300). Важко навіть уявити, на яких загальнодоступних носіях, аркушах може бути відображена така матриця даних. Хіба що дрібними частинками, на кількох сотнях сторінок. Тоді процес виготовлення 50—100 примірників протоколу (для членів ОВК і спостерігачів) перетворить ОВК на справжнє друкарське видавництво і потребуватиме безлічі часу і ресурсів.
Автори ПВК навіть не спробували змоделювати процеси підрахунку голосів на виборчій дільниці, встановлення підсумків голосування в окрузі та оформлення їх результатів, не спробували уявити масштаб катастрофи, в яку вони хочуть штовхнути країну у день виборів та дні (а може, й тижні) встановлення підсумків. Очевидно, що виконання усіх цих процедур у повному обсязі виходить далеко за межі фізичних можливостей людини, що реалізація у повному обсязі технологій встановлення результатів та підсумків голосування, передбачених ПВК, неможлива. А примус членів виборчих комісій до їх виконання може призвести до зупинки процесу встановлення результатів виборів, масової відмови членів виборчих комісій виконувати свої обов’язки чи до інших форм саботажу і профанації, наприклад, оформлення протоколів без підрахунків, з довільними, абстрактними показниками, що не мають жодного стосунку до реального волевиявлення виборців.
При цьому не акцентуємо увагу на технологіях голосування за 40—50 партій та 300—400 кандидатів. Автори ПВК знайшли справді оригінальне розв’язання проблеми — пропонується кардинальна зміна змісту виборчого бюлетеня та способу голосування. Замість переліку всіх партій та усіх кандидатів у виборчому бюлетені пропонується зазначити лише два рядки: «Підтримую виборчий список кандидатів від партії під порядковим 
№ ____» та «Підтримую кандидата від цієї партії під порядковим № ____». А голосування виборця пропонується здійснювати написанням за трафаретом двозначних чисел відповідних номерів, замість «будь-якої позначки», що засвідчує волевиявлення виборця, як це передбачено чинним законодавством. Це рішення є справді дотепним, і воно дає змогу уникнути виборчого бюлетеня довжиною у кілька метрів або на десятках аркушів. Хоча насправді така раціоналізація є серйозним ускладненням способу голосування для виборців та додатковим обмеженням свободи голосування (у зв’язку з пов’язаним голосуванням за партію і кандидата, обов’язково від тієї ж партії) і на практиці призведе, найімовірніше, до значних проблем у заповненні бюлетенів виборцями, особливо похилого віку чи з фізичними вадами, до різкого, багаторазового збільшення кількості помилок чи неадекватного відображення у бюлетені волевиявлення виборця, а також до ускладнення розшифрування бюлетенів («каракулів» виборців) під час підрахунку голосів чи, подекуди, розкриття таємниці голосування (ідентифікації виборця через почерк написання чотирьох цифр чи, принаймні, остраху виборця щодо такої можливості).
Тобто, заради зовні привабливих ідей і цілей нової виборчої системи автори ПВК пропонують занурити країну на наступних парламентських виборах у вир електорально-технологічного хаосу і колапсу, схожого на гуманітарну катастрофу, з отриманням у підсумку абсолютно недостовірного результату виборів.

Що далі? 

Сьогодні видається малоймовірним прийняття ПВК остаточно як закону. Надто значними є політичні протиріччя щодо основних новел ПВК. Причому не тільки у системі виборів наступного парламенту, а й у правилах виборів Президента України та місцевих виборів, яких ПВК вирізняє аж чотири види. Але залишається цілком ймовірною перспектива прийняття ПВК так само, як і в першому читанні, коли результативне голосування за ПВК може стати частиною якоїсь пакетної кулуарної домовленості, коли у депутатів гору візьме сутність політиків, які дбають лише про найближчі вибори.
Такий розвиток подій став би трагедією для розвитку демократії в Україні, оскільки закриє шлях справжній, реальній реформі виборчої системи і через неї — вкрай необхідній реформі політичної системи. А електорально-технологічний хаос на таких виборах надовго, дуже надовго дискредитує саму ідею «відкритих списків кандидатів».
Водночас Україні вкрай потрібна реальна докорінна реформа виборчої системи на нових концептуальних підходах, зокрема і з застосуванням ідей «відкритих списків кандидатів». У світовій практиці відомо про понад 70 різновидів пропорційних виборчих систем. Наша практика свідчить, що Україні потрібна 71-ша. Але така, яка виходила би не з егоїстичного бажання отримати ті чи інші технологічні переваги для окремих груп політиків чи з авторських амбіцій, а відображала особливості конституційно-правової системи країни, політико-правової культури і моральних засад суспільства, сприяла би цивілізаційному прогресу країни.
При цьому збереження існуючої «паралельної» виборчої системи парламентських виборів є найбільш небезпечним для суспільства. І через наявність двох типів мандатів з принципово різною правовою природою їх набуття і суті представництва. І через наявність складової виборчої системи так званих закритих партійних списків — найгіршої з відомих виборчих систем, яка деформує політико-правову культуру у середовищі політичної еліти і слугує електорально-правовим фундаментом укорінення олігархічного (тобто партократичного) характеру державного управління. Хоча сьогодні цей варіант розвитку подій видається найбільш вірогідним у випадку більш ніж ймовірного неуспіху ПВК у другому читанні.
Переконані, що найбільш потрібний Україні саме новий доктринально-світоглядний підхід до інституту виборів, потрібно відмовитися від «партієцентричної» моделі і забезпечити повернення до здійснення реального народовладдя/демократії як основи суспільного ладу (ст. 1, ст. 5 Конституції України), як єдино прийнятної системи організації та підконтрольності державної влади, як єдино прийнятної цивілізаційної моделі і перспективи країни. Потрібне відновлення сутності виборів як головного і фактично єдиного інструменту (відповідно до ст. 69 КУ) безпосередньої демократії, здійснення влади народом.
Цей підхід має бути реалізований через систему норм, конкретних правових механізмів, які передбачають повноту реалізації конституційних принципів виборчого права «загальне, рівне, пряме» (ст. 71, ст. 76 КУ) як сукупності усіх виборчих прав громадян України, народу як «єдиного джерела» державної влади (ст. 5 КУ).
Для цього потрібно відмовитися від подальшого просування ПВК як від помилкового, тупикового шляху. Потрібно знову повернутися до аналізу цілей, засад, концептуальних підходів у виборчому законодавстві та, відповідно, розробити і розглянути новий виборчий закон з відповідними правовими механізмами.
Напевно, такий варіант розвитку подій сьогодні здається малоймовірним. Надто велика ейфорія прихильників ПВК від першої «перемоги» та очікування остаточної. Надто велика інерція філософії отримання у виборчому законодавстві ексклюзивних переваг, яка панує серед усіх політичних груп. Надто велика спокуса перехитрити, перетиснути політичних опонентів й отримати закон, який певна політична група вважає вигідним для себе. Але все одно існує, хоча б теоретично, ймовірність, що у депутатів візьме гору сутність державних діячів, які думають про наступні покоління, про долю нації, а не свої особисті перспективи. Тому ми й звертаємося до депутатів, політиків і державних діячів, широкої громадськості, ЗМІ з пропозицією повернутися до дискусії про нові підходи до виборчого законодавства і роботи на ним.

Є такий проект!

Основою нового законопроекту може стати проект закону «Про вибори до Верховної Ради України», надісланий нами разом з супутніми матеріалами у лютому ц. р. і, повторно, у жовтні до Верховної Ради України — Голові Верховної Ради, його заступникам, керівникам усіх фракцій і груп, профільних комітетів, персонально багатьом депутатам, найбільш активним щодо реформи виборчого законодавства. 9 жовтня цей проект та інші матеріали надіслано Президенту України. Мають цей проект лідери багатьох позапарламентських партій, провідні громадські організації, які займаються виборами, більшість провідних експертів.
Проте поки що запропонований нами законопроект наштовхується на стіну повного замовчування. При цьому не може йтися про сумнівні якості законопроекту — фаховий рівень авторів в експертному середовищі не піддається сумнівам. Напевно, адресати просто не знайшли часу для ознайомлення з проектом — це справді дуже великі за обсягами тексти. Можливо, багатьом елементарно бракує знання і розуміння глибини і тонкощів виборчого законодавства і виборчих процесів. Але причиною скромної реакції може бути й дещо інше, зокрема, підсвідоме несприйняття концептуальних засад проекту як «релігійної єресі». Адже законопроект виходить з інших і нових для виборчого законодавства країни останніх 25 років концептуальних засад — безумовного пріоритету, верховенства конституційних виборчих прав громадян, народу України і, водночас, відсутності будь-яких привілеїв чи ексклюзивних прав партій.
Проект є цілісною системною розробкою, яка містить комплекс конкретних правових механізмів усіх основних виборчих процедур, що забезпечують повноту реалізації усіх виборчих прав виборців, що становлять «виборче право» з повним дотриманням конституційних принципів виборчого права «загальне, рівне, пряме». Забезпечується, зокрема, повна свобода і повнота реалізації права висувати усі кандидатури у виборчому процесі, зокрема шляхом самовисування (кандидатів у депутати, членів виборчих комісій, спостерігачів), повнота права прямо і безпосередньо вести агітацію та брати участь у фінансуванні виборчої кампанії. А найголовніше — передбачається визначати усі результати виборів винятково на підставі прямого волевиявлення виборців.
Пропонується виборча система: персоніфікована пропорційна (змішана), дещо схожа із системою виборів до Бундестагу ФРН та місцевих виборів в Україні 2015 року. Але з істотними доопрацюваннями, які забезпечують повне дотримання вимог Конституції України та обраного доктринально-світоглядного підходу. Передбачається повна свобода і поліваріантність висування кандидатів — партіями, блоками, громадськими коаліціями громадських організацій і окремих громадян, шляхом самовисування. Усі кандидати балотуються одночасно у багатомандатному окрузі у відповідних виборчих списках та в одному з 300 місцевих округів. Виборці голосують двома бюлетенями — за виборчий список у багатомандатному окрузі та за конкретних кандидатів у місцевому. Загальний політичний результат виборів — кількість мандатів для кожного виборчого списку кандидатів — визначається результатом голосування у багатомандатному окрузі за правилами пропорційного представництва. В межах цих кількостей мандатів, отриманих виборчими списками, персональні мандати отримують кандидати з найкращими особистими результатами у місцевих округах. Переможець голосування у місцевому окрузі отримує прямий мандат.
На наше переконання, ця виборча система — єдиний можливий компроміс, що забезпечує дотримання вимог трьох принципових чинників: дотримання усіх вимог Конституції щодо виборчих прав громадян; непереборного прагнення усіх політичних лідерів проводити вибори винятково за пропорційною системою; неприпустимості ускладнення виборчих процедур. Виборчий процес матиме для виборців і членів низових виборчих комісій технологічний характер, подібний останнім виборам, не складніше. Але інтерпретація результатів голосування принципово змінить політико-правову суть виборів.
Проект містить низку нових правових механізмів щодо забезпечення рівних правових можливостей партій, кандидатів, виборців під час агітації, у фінансуванні виборчої кампанії, а також посилення правових можливостей захисту прав учасників та чесності виборів під час голосування та встановлення результатів і підсумків голосування. Крім того, пропонується спрощення без шкоди для чесності виборів деяких надміру складних процедур, зокрема скасування контрольних талонів виборчих бюлетенів, повернення до практики видачі бюлетенів виборцю одним членом ДВК, скасування процедур визнання недійсним голосування на окремій виборчій дільниці, заміна перерахунку виборчих бюлетенів окружною виборчою комісією процедурою встановлення результатів голосування на дільниці окружною виборчою комісією на підставі документів (копій протоколу підрахунку голосів).
Ми не вважаємо цей проект ідеальним. Але він може відкрити шлях з глухого кута, що утворився в останні роки лукавими пропозиціями змін до виборчого законодавства — або прихованого збереження і розширення системи «закритих партійних списків», або сумнівних варіантів змін виборчої системи, пов’язаних з нелюдським ускладненням процедур виборчого процесу, які технологічно неможливо реалізувати. Сподіваємося, що у депутатів усе-таки прокинеться відчуття державних діячів. Йдеться про важливий крок до збереження і розвитку держави.

Олександр МОРОЗ, 
Голова Верховної Ради України ІІ та V скликань, 

Олександр БАРАБАШ, 
віце-президент Асоціації народних депутатів України.