Із керівником групи цивільно-військового співробітництва штабу АТО в Донецькій та Луганській областях полковником В’ячеславом Раєвським зустрілася у Краматорську на базі «симіків» на початку листопада. За кілька днів закінчувався термін його чергового відрядження до району АТО, де загалом провів майже рік.
Розмовляли за чашкою кави. Паралельно Раєвський «оперативно реагував» на мобільні дзвінки, робочі питання підлеглих. І хоча моя поява та це інтерв’ю не були у розкладі його дня, втім, як і багато інших справ, зустрічей, розмов, які безупинно сипляться на голову полковника «згідно з посадою», співрозмовник мужньо витримав усі мої запитання. Ось тільки з однією ремаркою до більшості з них: «Відповідатиму як громадянин, висловлюватиму свою особисту думку».
Полковник Раєвський спілкується з місцевою малечею.
Фото з архіву полковника Раєвського.
— Чи змінилося за ці майже чотири роки бойових дій на Донбасі ставлення населення до ЗСУ на сході країни, у прифронтових містах?
— Звичайно. Це не таємниця, що на першому році було негативне та нейтральне ставлення до українських військових. Проукраїнських, патріотично налаштованих людей тут було дуже мало. За цей час «нейтральні» громадяни зрозуміли: наші військові — представники української влади на цій території, а це законність та правопорядок. Зазначу, тривалий час у визволених населених пунктах у 2014 році військові виконували функції органів місцевого самоврядування та навіть правопорядку. Отже, більшість населення прифронтової зони та визволених міст переконалися, що Збройні Сили України — справді державна інституція.
— Моє питання певною мірою пов’язане із відвідуванням славного міста Лисичанська та відверто проросійськими настроями моїх попутників у потязі, які вони не приховували. Звісно, «вагонные споры — последнее дело», але вони виявилися дуже корисними для суб’єктивної оцінки ситуації. Особливо вразили зневажливі «думки уголос» сусідів по купе щодо військових, наших захисників. Серед подорожуючих була бабуся зі Смоленська, чоловік із Рубіжного, який працює під Києвом, та жінка зі Сватового, яка поїхала на заробітки до Одеси. Почувалася у тому купе, наче на ефірі Дмитра Кисельова... Це страшна психологічна зброя, скажу вам.
— Можна я буду прагматичним і цинічним?
— Прошу.
— Мені дуже подобаються країни Балтії — колишні прибалтійські республіки СРСР. Зараз їх називають країни Північної Європи. У них є розподіл на громадян країни і на мешканців країни. Тому, як на мене, ті люди, які повністю не підтримують Україну як державу, ненавидять її інституції, у тому числі ЗСУ, не повинні бути її громадянами. Вони не мають права вирішувати долю цієї країни. Звичайно, ці мешканці прожили тут певний період, сплачували податки до держбюджету, тому якісь соціальні гарантії вони мають отримати. А ось від політичного та й від суспільного життя країни їх варто відсторонити. Бо цей прошарок є потенційно небезпечним для національної безпеки держави, для її суверенітету та цілісності. Те, про що ви кажете, це політика подвійних стандартів. Мовляв, так, я тут житиму і користуватимуся всім, що є, але мені тут не подобається... То їдь туди, де подобається! За такі розмови, що ви чули у потязі, як кажуть «за поребриком», транзитом можна опинитися у «местах не столь отдаленных». А у нас оті пасажири відчувають демократичні цінності і користуються свободою висловлювань....
— А ще дивне враження від самого Лисичанська. Ідеш містом, і незрозуміло, в якій ти країні. Українська атрибутика лише у центрі — на місцевих органах влади та на діючих шахтах. Політичної реклами навіть немає. Чому?
— Проблема цього регіону (де більше, де менше, але Лисичанськ в цьому плані показовий) — змусити працювати органи місцевої влади і просто виконувати свої функціональні обов’язки.
Ось приклад. Якщо знизу із Соледара в’їжджати до Лисичанська, то там на перехресті стоїть двоповерхова будівля, зруйнована під час визволення міста у 2014-му. Минуло вже три роки, й вона досі не відновлена... У розвинутих країнах, якщо скоєно теракт, протягом 30 хвилин чи півтори години (у різних країнах свої нормативи) всі його наслідки, навіть опосередковані, мають бути ліквідовані: розбите скло — вставлено, кров з тротуарів — змита, пошкоджений асфальт відновлено... Це робиться, щоб уникнути посттерористичних психологічних травм.
У нас, на жаль, ці терміни ліквідації наслідків іноді вимірюються роками. Так міст через Казенний Торець під Слов’янськом (два зруйнованих прольоти) будували 2,5 року через нюанси із фінансуванням робіт. Проте місцевим мешканцям не важливо за які гроші полагодять міст, важливий сам факт. Але 2,5 року — це забагато. Хотілося б оперативніше бачити відновлення.
— У прифронтових районах великі розбіжності у симпатіях і антипатіях...
— У цієї території непроста історія. Населення знищувалося тут кілька разів. Сюди заселяли не дуже, скажімо, благополучних людей, більшість із яких мали кримінальне минуле. Жили вони у бараках, працювали на шахтах, створювали сім’ї, народжували дітей. Таких поколінь виросло кілька.
Візьмімо довоєнний Краматорськ. Захочеться, наприклад, побачити велике місто, пройтися по бутіках — їхали у Донецьк. Це година на машині. Хочеш на море — 200 км до Маріуполя, на річку — 60 км до Сіверського Донця. Тому тут велика кількість населення, особливо старшого покоління, не перетинали меж регіону. Вони вважали, що так скрізь. Їм немає з чим порівнювати. А якщо людині немає з чим порівнювати, немає вибору, вона обиратиме те, що знає.
— Важко було налагоджувати зв’язки із місцевими?
— По-різному. Завжди треба зважати з ким спілкуєшся. Наприклад, ось так. Вересень 2015-го. Авдіївка. Нічого не бахає. Тихенько.
Роздаємо газети. Йде назустріч гарний представник місцевої «еліти». Майка, спортивні штани, гумові капці, на руках — численні тату, на груди вже грамів 150 зранку узяв... Якби я йому сказав: «Извините, возьмите газету почитать». Напевно, він не виявив би бажання. Отож до нього зрозумілою мовою звертаюся: «Здорова, брателло!». Він на мене різкість наводить, фокусується. Я далі: «Паспорт есть?». Він оцінив: вояка, у формі, грубіянити не треба. Каже: «Два года, как «откинулся», а тут все это началось, не успел паспорт получить». Я йому газету показую: «Тут перечень социальных служб, где можно получить консультацию и оформить документы. И у тебя будет паспорт!». Він зрадів, попросив ще примірників для братанів...
— До речі, свого часу «Голос України» надходив в зону АТО. А які стосунки склалися із місцевою владою?
— Усі групи цивільно-військового співробітництва в районі проведення АТО працюють із місцевими органами влади. В деяких місцях спілкування можна назвати робочим, іноді — дружнім. Наша група спілкується в основному із Донецькою обласною державною адміністрацією, де є люди, які пройшли Майдан, і ми один одного розуміємо з півслова. Але інколи в органах влади працюють рафіновані функціонери, в яких словосполучення «згідно з чинним законодавством і нормативно-правовими актами» витісняють ініціативу та бажання щось змінювати на краще.
— Що ж, на ваш погляд, треба зробити на законодавчому рівні, щоб покращити ситуацію у цьому регіоні?
— Єдиного рецепта немає. Це комплексний підхід. Зміни потрібні у всіх сферах діяльності. Наприклад, в Доктрині національної безпеки України визначені сфери безпеки — економічна, політична, військова, інформаційна тощо. Я до чого? Зараз у військовій сфері держава навчилася протистояти російській агресії. Не зважаю на постійні волання зрадофілів типу: «Ай-ай-ай! Армія знищена! Нічого немає!». Якщо б це було так, то фронт не стояв зараз там, де він є, а проходив десь по Дніпру чи західніше...
Тому й кажу: нині лише у військовій сфері спостерігається якийсь прогрес. У решті, як на мене, зроблено недостатньо.
Військові, добровольці своїми життями дали такий карт-бланш, аванс всій державі, щоб вона виправилася і стала кращою. Не говорю, що вона погіршилася. Ні. Але покращилася не настільки, наскільки б могла і наскільки, як очікувалось.
— Закон про деокупацію Донбасу, який зараз жваво обговорюють, здатен кардинально змінити ситуацію на краще у східному регіоні?
— Його треба уважно читати і думати над ним. Мені не подобається, коли законопроект, який ще ніхто не бачив і не читав, уже обговорює неймовірна кількість різних експертів.
У будь-якому разі, Україна зараз не та, що була у 2013-му. Є багато людей, які мають свою громадянську позицію і здатні обстояти її.
— А ви були на Майдані під час Революції Гідності?
— Хочу вам сказати, що більша частина кадрових військовослужбовців достатньо консервативна та не підтримує хаос у країні. Тому я не розумів, як можна було вчинити те побоїще зі студентами на Майдані. А ще мені було шкода строковиків-вєвєшників, яких поставили живим щитом на Банковій. Там відбувалося чимало провокацій... А ще пам’ятаю, напис на одній з барикад «Поймите! Нас задолбало!».
Коли почалася війна, то саме на майданівців можна було покластися. Спільно робили певні заходи. Створювалася така синергетика — разом вдавалось набагато більше, ніж просто арифметична сума дій. Тому до майданівців в мене дуже тепле ставлення.
Сподіваюся, що майданівці, волонтери, які у перші періоди війни підтримали наших захисників і загалом державу, як таку, а згодом об’єдналися у громадські організації, дадуть початок справді новим політичним силам. Хотілося, щоб ці небайдужі патріотично налаштовані громадяни України виросли до політичних діячів.
— Пане В’ячеславе, ви відбули, відслужили, відпрацювали у Краматорську тривалий час. З якими думками повертаєтеся додому?
— Почну здалека, із СРСР. Тоді вчився у військовому училищі у Ленінграді, яке закінчив із відзнакою. Провів там найкращі молоді роки. І казав, що це — моє улюблене місто. Було в країні ще одне схоже — Севастополь. Після 2014 року в мене їх не стало. Натомість з’явилася улюблена місцина — район проведення АТО, Краматорськ, Світлодарська дуга, Авдіївка. Кажу це при свідомості, на всяк випадок (усміхається).
По-різному може скластися життя, але хочу сюди приїжджати, допомагати людям, відчувати, що я їм потрібен. Навіть, якщо залишу ЗСУ, у іншій ролі, в іншій професії намагатимуся повернутися, щоб особисто брати участь у відновленні миру на цій землі.
Спілкувалася Ольга ВАУЛІНА.
