Довгих сім місяців лікарі рятували 22-річного бійця Василя Вовкочина. Перший йому надав допомогу старший брат Микола. Хоча сам був поранений. На передову вони попросилися добровільно.

Поранений на передовій старший солдат Василь Вовкочин разом із матір’ю Лідією у Вінницькому військово-медичному центрі.

До того, як опинилися в районі бойових дій, брати Вовкочини служили в одному з підрозділів Повітряних сил. 1 березня нинішнього року обидва зазнали поранень. Лікарям дивом увдалося врятувати життя молодшому з них. На це витратили довгих сім місяців. З них три місяці боєць залишався прикутим до ліжка... Тільки 6 жовтня Василя Вовкочина виписали з Вінницького військово-медичного клінічного центру Міноборони. Його старший брат після лікування продовжує службу на Донбасі.
...Опираючись на палицю, накульгуючи, Василь Вовкочин самостійно спускається східцями головного корпусу. Далі йде територією до іншої будівлі. Повільно піднімається сходами. У цьому приміщенні триває засідання військово-лікарської комісії. Сина супроводжує мати, пані Лідія. Каже, приїхала, бо Василь повідомив телефоном, що його виписують додому. «4 березня його доправили до Вінниці літаком з Дніпра, а туди вертольотом з Маріуполя, — уточнює співрозмовниця. — Оперували в Маріуполі. У Вінниці він сім місяців і два дні. Ще три дні провів у лікарні в Маріуполі».
За словами бійця, на комісії йому повідомили, що через 45 діб знову має показатися лікарям. До того часу треба продовжувати приймати ліки та виконувати призначені вправи для зміцнення скаліченої правої ноги. З лівої ще мають зняти гіпс.

«Їхав не плац підмітати...»

Наприкінці вересня 2016-го старшину Миколу Вовкочина, тоді йому було 31, і молодшого на десять років брата, старшого солдата, Василя відрядили у розпорядження 30-ї окремої механізованої бригади. Потрапили бійці в артилерійський підрозділ. Він дислокувався у зоні АТО у Волноваському районі Донеччини.
— Ми їхали на війну, — розповідає Василь Вовкочин. — Так уявлялося. Прибули на місце, з’ясувалося, що наш підрозділ на другій лінії оборони. Або в очікуванні. Доводилося виконувати різну роботу, наприклад, плац підмітати чи щось таке. Мене це морально пригнічувало.
Боєць каже, що його терпіння вистачило на місяць. Після того постукав у кабінет командира. Попросив направити його на першу лінію. Одразу уточнив: «Я не один, з братом, старшим братом».
— Коли мама проводжала нас в АТО, сказала Миколі, що він відповідає за мене, — продовжує співрозмовник. — Микола вже понад десять років служить, а я тільки три роки. У 18 призвали на строкову. Одразу підписав контракт...
Командир сказав тоді, що з таким проханням звертаються одиниці. Більше тих, хто шукає будь-які причини, щоб не йти на першу лінію.
На передовій їм видали бронежилети, шоломи, автомати. На чергування брати щоразу заступали вдвох. «На першій лінії мені подобалося найбільше, — зізнається старший солдат. — Там реально відчуваєш, що захищаєш рідних: маму, сестру, племінників, зрештою, країну. Там чужі люди стають рідними. Там ніхто тебе не обдурить, не підведе. Навпаки, один за одного — горою».

Вісім годин на операційному столі

У середу, 1 березня, одразу по обіді брати йшли на пост змінити побратимів. У цей час почався обстріл їхньої позиції. Побігли, аби швидше дістатися до місця. Василь був попереду. Перед ним вибухнула міна. «Спочатку не зрозумів, що поранення важкі, — згадує він. — Хотів швидко зіп’ятися на ноги і бігти далі. Не зміг. Відчув різкий біль. Побачив кров, яка проступила з-під одягу — на ногах, руках». Він зазнав важкого поранення. Перебило кістки на обох ногах, осколками зрешетило живіт, руки, спину нижче бронежилета. Каже, «броник» для нього короткий. За його зросту 1,95 метра захищає трохи нижче грудної клітки, а далі...
— Я залишався притомним, — розповідає боєць. — Пам’ятаю, брат прибіг. Бачив переляк у його очах. Його теж поранило. З правої руки стікала кров. Коля надав першу допомогу. Я йому казав, що треба робити. Знаю це добре, бо у Яворові на полігоні нас вчили, як надавати першу допомогу. Я тоді самостійно все повторив по декілька разів. Хотілося для себе вивчити. Знадобилося.
Зціпивши зуби від болю, Микола затягував джгут. Обстріл не припинявся. Попри це, підбігли інші бійці. Перенесли пораненого в БМП. Разом із ним поїхав брат. Їх доправили до «швидкої», що чергувала біля села. Під наглядом лікарів завезли в лікарню у Волноваху. Дорогою поранений боєць втратив багато крові. Через це у Волновасі не ризикнули оперувати.
— Пізніше мені розповідали, що в цей час проїздом був головний хірург АТО, — згадує боєць. — Він зателефонував у Маріуполь, щоб підготували операційну. Оперував мене. Разом з ним був хірург із Вінниці Анатолій Ордатій. Він мене впізнав уже тут, у Вінниці. А ось прізвище головного хірурга АТО, на жаль, не знаю. Маю дізнатися, щоб подякувати. Оперувати розпочали того ж дня, 1 березня, о 17-й годині, а закінчили о першій ночі.

Якби так у всіх лікарнях...

— У Вінниці дуже уважно ставляться не тільки до пацієнтів, — розповідає мати бійця Лідія. — Хоч скільки разів приїжджала до сина, до мене завжди підходили лікарі. Не я до них, а вони до мене. Головний хірург полковник Ігор Марциновський щоразу повторював: якщо виникатиме необхідність, підходити до нього. Якби так у всіх лікарнях...
Разом із солдатом лікувався майор з Вінниці. «Звати його Володимир Володимирович, — каже жінка. — Якось запитав мене, де зупиняюся. Шукаю квартиру чи десь у гуртожитку. Він приніс ключі від дачного будиночка. Там усі вигоди, вода, газ, кухня, холодильник. Я вражена! Людина вперше у житті побачила мене і довірила своє помешкання».
Коли я зателефонував бійцю, щоб запитати, як почувається в дорозі, Василь поділився гарною новиною: «Брат Коля також повертається додому, — сказав хлопець. — Його відрядження в зону АТО закінчилося. Повертається в частину. Заїде додому. Побачимося нарешті. Дуже сумував за ним! Наговоримося вже досхочу!».

Віктор СКРИПНИК.
Фото автора.

Вінницька область.

 

ДОВІДКОВО

За особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку старшого солдата Василя Вовкочина нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни».