Нашу армію, яку планомірно знищували, за чотири роки ми поставили на ноги
Вираз «Армія та народ — єдині!» за час російської агресії на південному сході нашої країни з розряду гасел перейшов у констатацію військової реальності. Ті з народу, яким було не все одно, що відбувається в Криму та на Донбасі, коли представники старої влади втекли, а нові структури ще не сформувалися, першими пішли добровольцями захищати українську Незалежність і першими взяли на себе функції надійного тилу, ставши народними інтендантами.
Не випадково напередодні Дня ЗСУ ми відзначаємо День волонтера.
Про те, як усе починалося, про симбіоз нашої армії і народу, про наболіле, про вчинки та слова, про особисту відповідальність і її роль у новітній історії України «Голос України» розмовляє зі Сніжаною Полянською, координатором групи «Підтримуй армію України!» в 2014 році, яка тоді стала «зв’язківцем» між волонтерами та Міноборони, а пізніше ввійшла в Раду волонтерів при МОУ.
— Із чого все почалося?
— Березень 2014-го. Події у Криму. Просто спостерігати за тим, що відбувається, було неможливо, і тоді у Фейсбуці з’являється сторінка «Підтримуй армію України!». Її створили кияни — Аня Сандалова, Аня Майборода... Я побачила та приєдналася. Оскільки я була найдалі — в Івано-Франківську, то стала координатором між областями. Велика кількість інформації проходила через мене і я орієнтувалася, що кому потрібно. Завдання було «знайти» і забезпечити «потеряшек», так ми тоді називали військових, які давали про себе знати...
Країна в березні-квітні 2014-го не знала, що насправді там, на Донбасі, відбувається. Які були проблеми і з мирним населенням, і з нашими військовими. І справді не було що їсти й у що одягтися. І справді тапочки скотчем перев’язували і не було бочок, щоб хоча б воду привезти. Не вистачало медикаментів. Навесні 2014-го дійсно нічого не було.
Потрібно віддати належне цивільному населенню Донецької і Луганської областей, яке, ризикуючи життям, допомагало ЗСУ.
— Тобто волонтерство почалося із соціальних мереж?
— Так. Напевно, російські спецслужби, які довго готувалися до цих подій, не врахували, не могли припустити, що цивільні в Україні підставлять своє плече військовим хлопцям.
У Києві ще стояв Майдан. Стався перелом: старої влади нема, нові прийшли. Договори з постачання армії не уклали або вони не працювали. Навіть у столичних в/ч не було хліба. А військові мовчали. Тоді кияни Ваня Жеков, Аня Майборода, Аня Сандалова якось це з’ясували, купили в супермаркеті продукти й відвезли військовим.
Цивільні об’єднувалися, щоб захистити армію — нагодувати, одягти, озброїти, поки не запрацювали держструктури.
Навесні 2014-го буси з усім необхідним нашим бійцям збиралися за лічені години. Вони доїжджали до хлопців, і ті відчували підтримку. З першим волонтерським караваном пішла розгубленість. Піднеслися духом. «Ми не одні, ми тепер тепер розуміємо, з кого тут стоїмо», — казали військові й добровольці.
Я це згадую — і сльози на очах. Неможливо передати словами, як тоді було...
— Ви в 2014-му виконували функції Міністерства оборони. А як військове відомство на це реагувало?
— Я була зв’язковим із МОУ в той час. Познайомилася через ФБ із заступником міністра оборони Ігорем Кабаненком. Озвучила йому наші проблеми. Потім приїхала в Київ на зустріч із ним. Відтоді ніхто ніколи мені не відмовляв. Я привозила «проблему» у МОУ. Збиралися офіцери й улаштовували мозковий штурм з її розв’язання. Ухвалювалися потрібні рішення з різних питань. Вони брали на себе відповідальність. Ми приносили інформацію, що треба. Вони — робили все, що від них залежало.
За чотири роки спільними зусиллями ми відродили нашу армію, яку знищували роками!
— Як змінилися волонтери за цей час?
— У мене щодо цього своя позиція. Вважаю, що ті люди, які навесні 2014-го підставили своє плече українській армії, не волонтери. Це громадяни України, котрі стали захищати свою країну як уміли, як могли, чим могли бути корисними в той момент. Неправильно називати їх волонтерами. Вони виконували свій громадянський обов’язок згідно з Конституцією — кожен громадянин зобов’язаний захищати свою країну, державу...
Дитина, яка малювала малюнок для нашого бійця, захищала цю країну. Бабуся, котра плела шкарпетки для українського військового, захищала Україну. Всі ці люди були нашим хлопцям на передовій надійним тилом, а війни виграються завжди в тилу!!!
Армію ми, по суті, заново народили, виняньчили, вигодували. Вона в нас уже встала на ноги. Дитина до чотирьох років уже розмовляє і хоче бути самостійною. Її особистість майже сформована. От і ЗСУ не потрібно заважати розвиватися далі. Згодом основною функцією волонтерів буде здійснювати цивільний контроль над ВСУ. А нині ще є питання, які доводиться вирішувати спільно.
— Якою ви бачите українську армію в недалекому майбутньому?
— Особисто я хочу, щоб в армію йшли за покликанням, мотивовані люди й... вивчали статут. Це важливо! Адже в статуті розписані не тільки обов’язки, а й права військовослужбовців.
Я — фанат Збройних Сил України. Вони заново народилися в цій російсько-українській війні. Сподіваюся, що наша армія буде сильною. Просто нам усім треба вірити в себе, не боятися й робити свою справу. І ми переможемо!
Розмовляла Ольга ВАУЛІНА.
