Історично склалось, що у Старобільську поляки не проживали так компактно, як, скажімо, у Слов’яносербську. З польською темою Старобільськ пов’язують, на жаль, трагічні події нашого минулого.

 

«Міст надії» вселяє надію


Торкаючись певних подій свого життя, мешканці  Луганщини сьогодні користуються такими термінами — «до війни» і «після війни». Так от, до 2014 року, тобто до початку бойових дій, в області функціонувало чотири товариства любителів польської мови та культури, і всі вони працювали досить активно. Сьогодні на території Луганщини, підконтрольній українській владі, залишилася тільки одна така громадська структура. Решта — на окупованій частині, і їхня доля, на жаль, невідома.


Є, щоправда, інформація від настоятеля луганського приходу храму Різдва Пресвятої Богородиці Діви Марії Гжегоша Рапи про те, що приблизно до п’ятдесяти нащадків поляків, які залишались на окупованій території Луганщини, вдалось відправити до Польщі. Але конкретна кількість членів польських громад, які були вимушені покинути Луганщину через бойові дії, йому невідома. До речі, Гжегош Рапа продовжує нести службу в окупованому Луганську. Сюди приїздять і парафіяни з Кадіївки – тут створена найбільша після Луганська польська громада. Частий гість ксьондз і в Сєверодонецьку, де також живуть його парафіяни. А от щодо «ЛНР», то, за словами Гжегоша Рапи, юридичний статус громади тут досі не визначений.


Офіційно Старобільське районне товариство любителів польської мови та культури «Міст надії» існує з 1998 року, хоча свою діяльність почало раніше — з 1995-го. Саме тоді у Чмирівці був відкритий новий військовий цвинтар, на якому з усіма почестями перепоховали польських полонених, отже, до Старобільська почали приїздити різні делегації з Польщі та інших країн. З’явилася потреба зустрічатись з цими людьми, спілкуватись, обмінюватись інформацією. Такі зустрічі відбувались і на рівні місцевої влади, й на рівні громадськості. Перші три роки польське товариство існувало як філія луганської організації, яку створив Марцелі Река (він, до речі, активно займався облаштуванням польського цвинтаря), а потім стало самостійним.


Очолила товариство Олена Удовенко. Так склалась її доля, що з заходу України вона переїхала на схід і оселилась на Старобільщині. Отже, цілком логічно, що тут Олена стала одним з організаторів громадської організації «Старобільське районне товариство любителів польської мови та культури «Міст надії». Жінка має польське коріння, але мову своїх предків вивчала вже у доволі зрілому віці. Бабця не навчила онуку говорити польською, бо у радянські часи й сама нею не розмовляла через страх перед КДБ, а крім того, досить рано пішла з життя. Не говорив польською і батько Олени, але вона весь час пам’ятала, що є полькою у третьому поколінні, тому прагнула знати історію і культуру свого народу. Переїхавши до Старобільська, довідалась про трагедію поляків, що стали бранцями СРСР через брудну політику Йосипа Сталіна, і зайнялась вивченням цього історичного факту.


Перший ешелон прибув напередодні війни


Дехто з місцевих старожилів досі пам’ятає, як у 1939 році вулицями Старобільська втомлено пересувалися полонені поляки. Одних водили розвантажувати залізничні вагони, інші будували злітно-посадкову смугу аеродрому, дороги. Жили вони в облаштованому під табір жіночому монастирі, і умови для проживання у них були жахливими: приміщення не опалювалось, ковдра одна на трьох, а нари стояли у п’ять ярусів. Хто вони, ці поляки, що стали бранцями? Яка доля занесла їх так далеко від дому і сплюндрувала їхнє життя? Достеменно містяни не знали.


Перший ешелон поляків прибув у Старобільськ напередодні війни 30 вересня 1939 року, а на кінець жовтня в таборі було вже понад 7 тис. 300 полонених — офіцерів, солдатів, учителів, учених і простих людей. Вони стали бранцями через підписаний в 1939 році пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР, який мав один секретний протокол. Відповідно до нього, Польща підлягала розподілу між сторонами. Як відомо з історії, вночі 18 вересня радянські та німецькі війська вторглися на територію цієї країни, але поляки не чинили опору Червоній Армії, оскільки вважали СРСР союзником у війні з Гітлером. В результаті у полоні опинилося майже 250 тисяч польських військовослужбовців. Частина з них потрапила до Старобільська.


У листопаді 1939-го польських полонених почали вивозити до Харкова та П’ятихаток, цинічно переконуючи, що везуть додому, і там розстрілювати. 48 бранців не дожили до цих днів, померли з різних причин у Старобільську, і їх тут поховали. З усіх полонених поляків живими залишились тільки 79. Один із них, Юзеф Чапський, потім написав у своїй книзі «На нелюдській землі»: «…Із 3 920 військовополонених лише 79 вдалося врятуватися від кривавої бойні, і я один із них. Інші пропали безслідно…»


Не зводити мури


— Є дві польські дати, коли Старобільськ відвідують делегації: у квітневі дні — це Катинська трагедія,  у листопаді — день пам’яті загиблих поляків, — розповідає Олена Удовенко. — У дні скорботи до Старобільська приїздить Генеральний консул Польщі в Україні, члени родин загиблих. Зокрема, з 1995 року до нас приїздить сім’я Катинські, чий родич похований у нашій землі. Вони з Лодзя, але організовували приїзди поляків не лише з Польщі, а й інших країн — Аргентини, Канади, Америки. Це діти, онуки, правнуки похованих у нас військових. До 2013 року ми приймали багато польських гостей, але коли на Донбасі почались бойові дії, їздити перестали. Бояться. В основному поляки сьогодні вклоняються праху загиблих співвітчизників та родичів у Києві та Биківні.


Проте за ці роки російської агресії на Донбасі до Старобільська стало більше приїздити польських волонтерів, з якими члени товариства спілкуються і вивчають мову. Викладачів польської в місті, на жаль, немає. Всього в польському товаристві до 40 осіб, 15 з них діти, і всі хочуть знати польську мову. Консульство допомагає, надсилає різні книжки, підручники, отже, здебільшого мова вивчається або самотужки, або через різні курси та тренінги.
— Ми розуміємо, що найближчим часом навряд чи хтось приїде з Польщі викладати нам мову, — розповідає Олена. — Але ми не засмучуємось. Зараз у навчальних закладах Польщі здобувають освіту семеро членів нашого товариства. Отже, чекаємо на їхнє повернення.


Загалом до районного товариства любителів польської мови та культури «Міст надії» входять не лише нащадки поляків, а й ті, хто виявляє інтерес до цієї країни, — українці, німці, росіяни. Якщо людина понад три роки брала активну участь в організації, сприяла розповсюдженню мови, культури, то вона може отримати Карту поляка. А це велика відзнака.


— З наших дітей таку карту вже отримали двоє, причому вони не польської національності, але беруть участь в усіх фестивалях, конкурсах і виграють їх, —  розповідає Олена. — Наш вокальний ансамбль співає не лише польською, а й українською, російською, французькою, англійською, здебільшого це сучасні пісні — патріотичні, духовні, харцерські. Так, товариство має свій ансамбль, але він не фольклорний. І головна причина криється у відсутності національних костюмів. Вони коштують дорого і нам не по кишені.


Та все ж проблема з відсутністю автентичного одягу не знижує активності товариства. Коли, наприклад, здійнялась хвиля непорозуміння між Польщею та Україною через руйнування пам’ятників, «Міст надії» провів у Старобільську акцію «Будуємо мости, а не мури», пропонуючи людям на знак підтримки дружби фотографуватись з прапорами України і Польщі. Старобільчани активно підтримали цю акцію.

Луганська область.