У складних процесах сучасного глобалізованого світу, у пошуках власного місця на геополітичній мапі Європи та в сучасних моделях соціоцивілізаційного розвитку Україна сьогодні, іноді маючи «дорожню карту» конкретних завдань, а іноді навмання, активно шукає власні форми політико-правового та державотворчого поступу, витворює нові смисли людського буття. Вітчизняна наукова думка, філософське і гуманітарне знання, аналізуючи процеси експансії західної цивілізації на пострадянський простір, констатує співіснування кількох траєкторій еволюції українського суспільства, серед яких домінує, але не завжди переважає, західний вектор розвитку.
Саме цій проблематиці присвячено цикл праць «Цивілізаційний вибір України і соціальний прогрес» відомих українських учених: М. Поповича — академіка НАН України, доктора філософських наук, професора, директора Інституту філософії НАН України імені Г.С. Сковороди; С. Пролєєва — доктора філософських наук, професора, провідного наукового співробітника Інституту філософії НАН України імені Г.С. Сковороди; Т. Гардашук — доктора філософських наук, професора, провідного наукового співробітника Інституту філософії НАН України імені Г.С. Сковороди; Л. Губернського — академіка НАН України, доктора філософських наук, професора, ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка; В. Ільїна — доктора філософських наук, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка; В. Бакірова — академіка НАН України, доктора соціологічних наук, професора, ректора Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна; В. Андрущенка — чл.-кор. НАН України, доктора філософських наук, професора, ректора Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова; О. Рафальського — чл.-кор. НАН України, доктора історичних наук, професора, директора Інституту політичних та етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України.
Академік М. Попович аналізує складні явища прогресу та цивілізаційного типу суспільства, яке здійснює свій чи революційний, чи еволюційний шлях розвитку. На думку вченого, розвиток цивілізації не має спрямованого характеру, а в еволюційному процесі можливі й провали, коли на тлі втрати суспільством моральних цінностей та нівелювання загальнолюдських пріоритетів можливе зростання економічних показників та розв’язання складних науково-технічних проблем, що показала суперечлива практика цивілізаційного експерименту в колишньому СРСР. Автор проводить глибокий аналіз тоталітарного суспільства і терористичної державності комуністичного типу, створеного на ідеї інтернаціональної класової солідарності трудящих, та інкорпорації елементів такого державного механізму і в німецький нацизм, і в італійський фашизм, побудованих на крайньому націоналізмі та обраності «національних вождів». Блискучими є роздуми вченого про соціальну норму і патологію, сенс елітариських моделей розвитку суспільства, приреченість тоталітарних експериментів.
Глибинні проблеми сучасної глобалізованої цивілізації висвітлено у працях С. Пролєєва. Дослідник звертає увагу на глобальність сучасного суспільства, яка виражається у поширенні певного соціального порядку по всій планеті, коли зразок поведінки, життя, пріоритетів, цінностей унеможливлює існування локальних соціумів. Сьогоднішній світ не є усталеною величиною ані структурно, ані за своїм сенсом, уже згадуваний пошук нових смислів буття іноді виступає більш дієвим рушієм розвитку, ніж матеріальні чинники, що, зрештою, й показали обидва українські Майдани. У цьому контексті автор звертає увагу на збереження хиткої невизначеності політичної дійсності українського соціуму: з одного боку, політична влада не має стабільно убезпеченого становища, яке існувало в Україні ще донедавна, а з другого — суспільство загалом не готове до активних та цілеспрямованих дій для перетворень соціально-політичної системи. Тож наш рух до Європи має ґрунтуватися на чіткому розумінні природи нашого «європейського вибору» та творенні своєрідної «суспільної угоди» відносно змісту, форм та засобів вітчизняної складової в розмаїтті європейських ідентичностей.
Однією з моделей участі у «спільній ідеї світу» є екологічна парадигма цивілізаційних трансформацій, на яку звертає увагу Т. Гардашук. Особливої актуальності в її дослідженнях набуває проблема збалансованої глобалізації як екологічної парадигми для ХХІ століття. Науковець наголошує на об’єктивній потребі світової громадськості виробити таку модель глобалізаційного поступу, яка б забезпечувала сталість розвитку людства. У контексті цього процесу інноваційну складову мають екологічна та феміністична економіки, справедливість, як моральна санкція на втілення конкретних суспільних, економічних, політичних, екологічних, освітніх інновацій.
Саме освітній складовій у цивілізаційному розвитку України присвячений науковий доробок Л. Губернського. Освіта як така та освітня галузь загалом є частиною суспільства, його своєрідним віддзеркаленням, і для її ефективного розвитку потрібно розуміти, чого хоче або чого потребує суспільство від освітньої системи. На думку вченого, освіта є одним з головних ресурсів соціального розвитку, тому осмислення її як комплексного явища в системі пізнання світу, становлення людської особистості, засобу адаптації до нових реалій глобалізації дасть можливість знайти ті освітні моделі, які допоможуть конкретній людині та суспільству загалом пізнати навколишній світ. Імплементація освітніх інновацій в освітню систему є запорукою конкурентоспроможності держави, людини, конкретної технічної чи гуманітарної галузі. У цьому зв’язку особливий наголос автор робить на інноваційності освіти, виділяючи особливу роль сучасного університету як модератора освітніх змін.
Цікавий погляд на роль університетської освіти у сучасних трансформаціях у своїх працях представив В. Бакіров. Автор розглядає три хвилі еволюції університетів крізь призму їх соціокультурного призначення в сучасному світі та вказує на дві фундаментальні соціокультурні потреби, які залишаються серед фундаментальних університетських функцій: по-перше, це потреба інституціоналізованого виховання креативності, а по-друге, формування ідентичності молоді та громадянина загалом. І хоча, як слушно наголошує дослідник, університет сьогодні втрачає домінуючу роль у виробництві знань, він продовжує відігравати центральну роль у соціальному та людському розвитку.
Економічному виміру життя Європи присвячені дослідження В. Ільїна. Науковець вказує, що раціональне мислення стало базою економічної цивілізації та визначило доцільність розвитку соціальних, культурних, освітніх та інших унікальностей сучасної Європи. Ґрунт раціональності став основою таких ментально-ціннісних рис західної людини, як практицизм, діловитість, здатність та бажання конкурентної боротьби, індивідуалізм, схильність до відповідальності та самодисципліни, бажання заробити більше. Гроші вже давно стали атрибутом мислення, народивши «монетарний світо-гляд» як одну з нових основ західної цивілізації. На відміну від європейського, духовне підґрунтя українського суспільства формувалось в умовах тривалої відсутності власної державності, хронічної нестабільності, неврегульованості прав приватної власності, незахищеності людини перед державою, сімдесятирічної монополії комуністичних ілюзій та ін. Тому, на думку вченого, кредо сучасної економічної епохи — реальний світ, реальна людина, реальні гроші — так важко сприймається багатьма людьми різного віку та болісно імплементується в українське суспільство, а філософія багатства тільки починає торувати свій шлях у вітчизняному соціумі.
Аналізові цивілізаційної перспективи України в історичній ретроспекції та у сучасних реаліях глобального світу присвячено науковий доробок В. Андрущенка. Питання входження у сучасний європейський простір багато в чому залежить від вибору тієї моделі свого буття, яку ми реалізуємо на вітчизняних теренах, тому вчений уперше в українській гуманітаристиці аналізує три альтернативи нашого «європейського шляху»: модель «повернення до минулого», модель «поглиблення і прискорення ринково-демократичних перетворень» та модель «відкритого суспільства». Характеризуючи позитивні та негативні характеристики кожної з них, автор презентує глибокий аналіз української цивілізації та пропонує власне бачення моделі повернення до цивілізації європейської через побудову «організованого суспільства», яке створить умови для толерантного розлучення з минулим, формуватиме середовище входження у сучасність та пропагуватиме перспективу творення майбутнього. Основою цього процесу, на думку ученого, має стати стратегія сталого людського розвитку, де поняття «сталості» означає не кінцевість таких показників, як: загальна характеристика економічної ситуації, зайнятість населення та соціальний захист, освіта, наука, культура, а їх змінюваність та необхідність вдосконалення. У цьому контексті вкрай актуальними є роздуми науковця про інтелектуальні ресурси цивілізаційного поступу України. Блискучі інтелектуальні дослідження, в яких концентровано представлено зміст та значення інтелекту в сучасних науці, суспільстві, освіті, концептуалізована його фундаментальна роль у продукуванні «реальності ілюзій майбутнього» мають привернути інтерес не тільки науковців, а й широкого загалу читачів.
Методологічні принципи і підходи пізнання культури й суспільства у проблематиці заявленого циклу досліджує О. Рафальський. У своїх роботах учений детально аналізує причини важкого вирішення українським соціумом нагальних питань своєї євроінтеграційної та євроцивілізаційної бутності, окреслює змістовні та формотворчі аспекти феномену культури в цивілізаційному вимірі, актуалізує потребу подальших розвідок культурологічного змісту цивілізації, вказує на синергію культури і цивілізації в українському вимірі.
У суспільних науках написано сотні тисяч праць про перехід від капіталізму до соціалізму, що знайшло своє вивершення у марксизмі-ленінізмі. У запропонованому циклі праць знаходимо начерки до проходження суспільства зворотнім шляхом. Тому, на нашу думку, академічне, загальногуманітарне бачення нового цивілізаційного проекту стане у пригоді, аби сформувати стратегію продуктивного поступу України та ствердження її місця в просторі та часі сучасної Європи.
Богдан АНДРУСИШИН, декан факультету політології та права НПУ імені М. П. Драгоманова, заслужений діяч науки і техніки України, академік Української академії історичних наук, Української академії політичних наук та АН ВШ України,
доктор історичних наук, професор.
