Законодавчі зміни мають сприяти збереженню інтелектуального потенціалу країни, а не навпаки

Аналізуючи дискусію, яка відбулася у 2013 році під час обговорення проекту закону України «Про вищу освіту» 2014 року, перед його прийняттям (В. Мазур. Ні — безпринципності і безвідповідальності в сфері освіти і науки / «Голос України», №№ 246—247 (5746—5747) за 26 грудня 2013 р.), можна констатувати, що багато пропозицій, які спроможні покращити ситуацію у цій сфері, залишаються нереалізованими. Так, нагальною потребою для України є ревізія спеціальностей у вишах всіх форм власності. Крім того, МОН мало би кардинально скоротити кількість ліцензій та інших дозволів на право надання освіти за непрофільними для вишів спеціальностями, скоротити кількість вишів — наприклад, шляхом об’єднання однотипних. У Законі доцільно передбачити норми, які це забезпечать.

Слід погодитись із паном Співаковським, що автономія закладу вищої освіти повинна стати реальністю. Ще в 2011 році ректор Київського політехнічного інституту М. Згуровський підкреслював (див. «ZN. UA», № 2, 22 січня 2011 р.), що «автономними повинні бути не призначені у високих кабінетах університети, а ті, котрі об’єктивно досягли відповідних інтелектуальних і моральних стандартів». У статті народного депутата України Ю. Мірошниченка «Вища освіта: від держконтролю до самоврядування», що надрукована в тому ж номері «ZN. UA», надано юридичне трактування поняття «автономія» вищого навчального закладу: університети повинні мати право самостійно формувати свою стратегію, свої пріоритети в навчанні та проведенні наукових досліджень, профілювати свої програми і встановлювати власні критерії для прийому студентів та добору професорів. Мова йде про всі форми автономії вишів — фінансову, організаційну, наукову та інші.

Тут треба врахувати нюанси нашої системи освіти. У розвинених країнах університети, як правило, самі заробляють собі гроші, а тому не сприймають будь-яке втручання державних інституцій в прийняття рішень щодо внутрішнього управління, фінансів, адміністрування і т. д. В Україні навіть найпотужніші університети користуються фінансовою підтримкою з боку держави. А тому держава має право і повинна контролювати, куди витрачаються надані університетам бюджетні кошти.

Передбачене в проекті змін до Закону положення, що результати роботи вишів повинні «вимірюватися і оцінюватися зовнішніми кваліфікованими експертами, незалежними фаховими організаціями» також не витримує жодної критики. Досить уже нам покладатись на «кваліфікованих» іноземців!

Не так давно було презентовано проект Порядку присудження наукових ступенів, розроблений черговим експатом М. Винницьким, радником міністра освіти (з проектом можна ознайомитись на сайті Dochub). У запропонованому Порядку скасований такий важливий пункт, який був в українському нормативно-правовому акті до 27 липня 2016 р., про відсутність терміну давності для позбавлення наукових ступенів за плагіат. Така новація суперечить світовій практиці. Так, у Німеччині позбавили в 2013 році наукового ступеня міністра освіти Аннету Шаван за плагіат у дисертації, яку вона захищала ще у 1980 р. Натомість М. Винницьким запропоновано положення про оплату експертизи заявником про наявність плагіату в дисертаційній роботі. Зазначене зроблено для того, щоб ніхто не подавав заяв. Хоча в Національному агентстві із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) є експерти, спроможні виявити плагіат, ці новації ставлять хрест на надії очистити українську науку і вищу школу від шахраїв.

На мою думку, в оновленому Законі «Про вищу освіту» необхідно передбачити можливість звернень громадських організацій до суду з позовами про визнання плагіаторами крадіїв чужої інтелектуальної власності та скасування їхніх наукових ступенів.

Однією з новацій в проекті змін до Закону «Про вищу освіту» є пропозиція щодо посилення всіх ланок управління освітніми закладами, в першу чергу — запровадження наглядових рад у ВНЗ. Якщо під назвою «наглядова рада» мова йде про «опікунську раду», то таку новацію треба ретельно прописати і прийняти. Припустимо, опікунську раду Приазовського державного технічного університету очолюватимуть генеральні директори металургійних комбінатів «Азовсталь» та імені Ілліча. В такому разі можна сподіватися на матеріальну підтримку вишу з боку цих підприємств, бо для них він готує фахівців. Але як бути з іншими майже тисячею вишів, які не мають шансів на спонсорську підтримку? Що вирішуватиме в них недієздатна наглядова рада? Навіщо вона потрібна, коли вже існують вчені ради? Стратегічний план розвитку закладу, запропонований ректором після його обрання, та інші питання і нині розглядаються вченими радами. Відкритим є питання про владні повноваження наглядових рад: чи мають право вони, наприклад, усунути обраного ректора від виконання обов’язків? Пропонується, щоб наглядова рада мала право затверджувати на посаді ректора після виборів його колективом закладу. Право чи обов’язок? Якщо це обов’язок наглядової ради, яка фактично є «органом засновника», то про яку автономію ВНЗ йде мова у проекті змін до закону?

Щодо можливого запровадження посади канцлера (фінансового секретаря) ВНЗ — це господарник, який матиме цілком самостійний набір повноважень. 

Нині вигадану роль канцлера у вишах виконує один з проректорів. Є небезпека, що створення другої гілки влади (фінансової) однозначно послабить позиції ректорів і стане приводом для конфліктів у керівництві ВНЗ.

Обґрунтовану стурбованість громадськості викликає новація в проекті змін до Закону «Про вищу освіту» щодо державно-приватного партнерства, яке б посилило приток недержавних коштів у вищу освіту. Виникає стурбованість, що в цей проект закладені законодавчо оформлені правові підстави для проведення операцій зі знищення на замовлення комерційних структур університетів зі столітньою історією і заволодіння їхньою землею і власністю. Ще одна проблема. Сотні й тисячі публікацій і заяв з приводу нахабної крадіжки наукових творів (плагіату) в дисертаціях надійшли до МОН і Верховної Ради в останні три роки. З конкретними прізвищами і неспростовними доказами крадіжок чужих наукових текстів, статей і навіть книжок. Нині плагіатори займають високі посади і отримують надбавки до заробітної плати за науковий ступінь. За опублікованими в ЗМІ розрахунками, збитки державного бюджету на виплату надбавок лжевченим в Україні становлять понад 4 млрд грн щорічно!

У статті професора, доктора юридичних наук, академіка НАПН   А. Селіванова «Наукова корупція як породження плагіату та недоторканності псевдовчених» («Голос України»,       № 215 (6469) за 11 листопада 2016 р.) стверджується, що «правові механізми принципової боротьби проти наукової корупції залежать від МОН та НАЗЯВО». Але МОН спочатку заблокувало діяльність НАЗЯВО, а потім домоглося звільнення рішенням Кабміну його керівника — Сергія Храпатого. Тепер пропонується удосконалити механізм формування складу НАЗЯВО, усунувши з нього принцип політичного представництва і забезпечивши перевагу принципу фаховості. Звучить красиво. Та нагадаємо, що НАЗЯВО минулого складу було в переважній більшості вельми фаховим і принциповим з позиції наукової доброчесності. Ніякого політичного забарвлення не мало.

Серед можливих змін до Закону «Про вищу освіту», що обговорюються, — фактична кастрація НАЗЯВО шляхом прихованого управління цією установою через нібито демократично обраних членів, які будуть орієнтовані на Міністерство освіти і науки. Механізм здійснення опосередкованого впливу на НАЗЯВО з боку МОН полягає в наступному. Члени  НАЗЯВО будуть фактично призначатися Конкурсною комісією, утвореною КМУ як дорадчий орган. Згідно з «Типовим положенням про консультативний, дорадчий та інший допоміжний орган, утворений Кабінетом Міністрів України», затвердженим чинною постановою КМУ № 599 від 17.06.2009 р. «Питання консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів, утворених Кабінетом Міністрів України», головою цієї комісії автоматично призначається міністр або його заступник. Але для чого зайве навантаження міністру? Можливо для того, щоб за підтримки члена цієї Комісії від Академії педнаук — лише однієї з усіх галузевих національних академій, яка «удостоїлась честі» ввійти до складу Комісії, — та при утриманні від протистояння з міністром інших двох членів, та вірогідної індиферентності до внутрішніх справ української освіти чотирьох іноземних членів, які взагалі братимуть участь у відборі з претендентів до НАЗЯВО по скайпу, — повністю проконтролювати, щоб до складу цього Агентства пройшли виключно «свої» люди?

Новацією світового рівня вже стала поява в Україні нового ступеня — доктор мистецтва (прошу не плутати з «доктором мистецтвознавства»!), який фактично прирівняно до наукового ступеня доктора філософії. «Сором’язливо» уникаючи вживати поруч слова «науковий» і «доктор мистецтва», автори цієї новації забезпечили нормами кількох статей зміненого Закону «Про вищу освіту» доплату за цей ступінь, як за науковий. А, крім того, — можливість «доктору мистецтва» далі здобувати науковий ступінь доктора наук!?

Викликає подив припис у Законі «Про вищу освіту» розробити порядок державного (?!) визнання дипломів про вищу духовну освіту, наукові ступені та вчені звання. Хочу нагадати, що згідно зі статтею 35 Конституції України церква і релігійні організації відокремлені від держави, а школа — від церкви. До того ж, ще не маючи навіть такого Порядку, лише за рік було видано дипломи кандидата наук сімдесяти двом і атестати доцентів десятьом діячам церкви. При цьому МОН на підставі своїх наказів видавало дипломи кандидата наук з богослов’я не тільки працівникам українських релігійних закладів, а і духовникам з Польщі, Росії, інших держав.

Ще одна новація — введення чи посилення вимірювання як засобу діагностики рівня освіти. Передбачають, що освітні вимірювання покращать і управління цією сферою, і її фінансування, і перспективи студента в майбутньому на ринку праці, і що завдяки вимірюванню з’явиться законодавча підтримка професійних асоціацій, які можуть (і повинні) організувати кваліфікаційні іспити для випускників. Якість освіти однозначно оцінюється ринком праці. Це найкращий оцінник. То навіщо вигадувати і встановлювати законом кимось вигадані «ключові показники якості, які повинні вимірюватись»? Якщо ми говоримо про автономію університетів, то вони самі оцінюватимуть якість освіти, що ними надається. Інакше не виживуть. Без будь-яких показників усім в Україні відомо, що випускники КПІ не мають проблем з працевлаштуванням. А чому це так? Бо в КПІ студент не отримає навіть залік, якщо його знання не відповідають вимогам програми. Неспроможних відраховують. Такий підхід відповідає практиці найавторитетніших світових університетів. І не треба нам розводити бюрократію, брати в штати вишів чи МОН вимірювальників та оцінщиків знань, розробляти для них методики вимірювання, затверджувати інструкції...

Треба погодитись з паном Співаковським, що необхідно відмовитись від нагородження деяких вишів статусами «національного» та «дослідницького» університетів. Але хто в Україні запровадив ці статуси? Чиновники МОН. Щоб з’явилася для них можливість щось регулювати. Таке бажання проглядається і в проекті нового закону, де пропонується запровадити «рейтингування університетів».

Слід погодитись також з тезою, що для оцінювання якості вищої освіти мають бути залучені найкращі фахівці. Але без викорінення корупції нічого в освітньому середовищі в кращий бік не зрушиться.