Для олімпійців у Сочі відкрито три селища, і в кожному з них проживають у ці дні посланці України.
Прибережне селище, яке організатори Ігор назвали «Садибою», об’єднує 47 будівель і займає площу понад сімдесят гектарів в Імеретинській низині біля Чорного моря. У ньому з нашої делегації «прописані» представники двох видів спорту — фігурного катання і шорт-треку.
Друге селище («Слобода») розташоване в горах. І не дивно, що в ці передстартові дні й години атлети використовують найменшу можливість для тренувальних заїздів, випробування змагальних трас, звикання до них. У час мого відвідання будинку, на другому поверсі якого проживають українські олімпійці, всі вони були на місцях майбутніх стартів. Черговим по «українському блоку» залишили провідного тренера з санного спорту Сергія Степаненка. Він люб’язно погодився показати нам типовий номер, у якому мешкають атлети і тренери. Умови проживання дуже прості, якщо не сказати, спартанські. Невеличка кімната, у якій два ліжка і дві тумбочки та шафи. Телевізор відсутній: спортсмен не повинен відволікатися від підготовки до змагань і заважати підготовці своїх колег. У кожному номері — балкон, на якому розгорнутий прапор України і з якого видно прапори сусідів — канадців, чехів, латвійців, поляків, китайців, бразильців. А ще з балкона відкривається прекрасна панорама гір, на яких, якщо придивитися, можна побачити й деякі арени змагань, зокрема, трасу слалому-гіганта.
— Ми живемо за чітким, заздалегідь розробленим графіком — розповідає Сергій Степаненко. — Нині у нас період інтенсивних тренувань, у тому числі й вечірніх. Чому вечірніх? Річ у тім, що змагання відбуватимуться у вечірню пору (це пов’язане з найбільш вигідним часом для телетрансляцій), і спортсмени мають адаптуватися до цього.
— Наскільки складні для спортсменів сочинські траси? Адже відомо, що під час тренувань на них зламав ключицю норвезький сноубордист Торстен Горгмо. Причім він до Сочі тричі ставав переможцем Всесвітніх екстремальних ігор і був одним із найреальніших претендентів на нагороду в новій олімпійській дисципліні — слоупстайлі...
— Про інші траси мені важко судити. А от щодо санно-бобслейної, то вона належить до дуже швидкісних. Ми прибули до Сочі третього лютого, а наступного дня почали на ній систематично кататися. Наші саночники, як, зрештою, і спортсмени інших країн, на тренуваннях не проходять всієї траси, а тільки частину її, з певного замовленого ними рівня. Ніхто не хоче ризикувати, та й карти розкривати бажаючих немає. Наприклад, саночники Росії, щоб не показувати своїх реальних швидкостей, обклеюють поліровку саней.
— А як ви уживаєтеся з бобслеїстами?
— Відверто кажучи, не все тут безконфліктно. Річ у тім, що організатори змагань дозволили після нас покататися бобслеїстам. Їхні снаряди буквально «проорали» льодову поверхню траси. Саночники обурилися, запротестували. На щастя, до нашого голосу прислухалися. Бобслеїстам тренування відмінили аж до того часу, коли завершаться змагання у санному спорті, тобто до вчорашнього дня (бобслей починається 16 лютого).
— Отже, спортсменам і тренерам нині не до забав і розваг. А от місцевої кухні їм не оминути. Які враження?
— Як на мене, вона різноманітна, хоч і почалися повтори в асортименті. Загалом у цьому олімпійському селищі два великі ресторани — у верхній і нижній його частинах. У меню — страви європейської, азійської, російської, мексиканської, деяких інших кухонь.
— А української?
— На жаль, немає. Щоправда, український борщ пропонується щодня. Вареників поки що не бачив.
...Після нашої розмови я спустився канатною дорогою на Красную поляну — нижнє від олімпійського селища мальовниче містечко. І першим, що кинулось мені в очі, був ресторан «Борщевня», в якому гостей приймали й обслуговували козаки й козачки, а в меню переважали українські страви. Це й не дивно. Адже Сочі належить до Краснодарського краю, в якому не бракує вихідців з української землі.
Михайло СОРОКА (Укрінформ/«Голос України» — із Сочі).