Путіна повісили в будинку офіцерів у Читі. Поки що тільки на новорічну ялинку. Але в Москві «великий захисник тварин» за «спинами жінок і дітей» постав уже в гіпсі. Як зізналися організатори виставки мистецтв, експозиція — це (цитата) «акт їх внутрішньої смиренності: путін — назавжди». Інакше кажучи, це супержах і мракобісся від творчих людей, які покликані відроджувати й забули про головне покликання людини: зло не повинно пройти далі вас! Вони забули, що війна — їх скріп в Україні — не зупиняється ні на хвилину. Майже жодного дня без втрат. Болить.
Володимир СМІРНОВ (Москва, член Союзу письменників Росії):
— Мені дуже важливо, щоб в Україні знали головне: багато, дуже багато людей у Росії підтримують і розуміють прагнення українців жити в державі європейського зразка, де немає убогості, безправ’я, корупції, олігархів, що нажили добро за рахунок близькості до влади... У Росії теж про це мріють мільйони людей. Ви перші вийшли на цей шлях, тому на вас ополчилися всі сили зла з пекла. У вас війна, кров, зіткнення різних кланів, багато труднощів, які можуть зупинити легкодухих. Але зупинятися не можна. Зупинка рівносильна смерті. І мільйони людей у Росії моляться за вас, за Україну, щоб вона пройшла цей важкий шлях до світла і стала прикладом для Росії. У Росії, звісно, багато й таких, хто обдурений пропагандою й вірить небилицям, які використовують для промивання мізків. Людей налаштовують проти України. І є багато таких, хто вірить телевізійним брехунам. Нехай в Україні не вважають обдурених людей ворогами. Обдурити можна будь-який народ. Німців свого часу теж обдурила гітлерівська пропаганда, і вони повірили у свою блакитну кров.
Молюся за Україну, щоб вона пройшла всі драговини, оминула ями, які для неї копають, і вибралася на стовпову дорогу, стала благополучною, вільною процвітаючою країною. Тоді й сліпі в Росії прозріють, надихнуться вашим прикладом і підуть за вами слідом. Ви знайшли в собі сили вийти на цю важку дорогу, і нехай вас супроводжує успіх. І нехай Київська Русь знову згуртує слов’янські народи.
Тетяна ІВАНОВА-ШВИДКОВА (Москва, пенсіонерка, росіянка з українською душею):
— Моя любов і глибока повага до народу України ховається в моїх генах. Прізвище мого тата — Швидков. Народився він у тульській губернії до революції, й закінчення «ов», мабуть, причепили вже за звичкою. У мене душа завмирає, коли чую українську мову. На жаль, глибшого коріння не знаю, тому що тато залишився сиротою в шестирічному віці, коли обидва його батьки — і тато, і мама — померли від тифу в поїзді, коли, рятуючись від голодовки, їхали з Тули в Україну. П’ятеро діточок зростали по різних дитбудинках, і тільки після революції зуміли всі знову зібратися у своєму селі під Тулою. Україна в той час врятувала багатьох. У тому числі й мого батька. Але нині... я не знаю, чим я можу їй допомогти. У вашій країні дуже багато горя з вини нашого правителя. І українці ототожнюють усіх росіян з ним. Спочатку я посипала голову попелом і каялася, каялася без кінця. Але зрештою зрозуміла, що, поки гинутимуть кращі люди в Україні, мої покаяння нічого не варті. Нині ні в кого не має сил зупинити цей асфальтовий коток — путіна. Росія теж зазнає колосальних втрат від його божевілля. Кращі їдуть, пропаганда зомбує і дебілізує незміцнілий розум тих, хто залишився. І навіть страшне — здоров’я їхніх дітей, які змушені їсти неякісні продукти, ерзаци імпортозаміщення, без будь-якої надії на завершення цього експерименту, не може побороти цей страшний вірус путінізму. Україна вистоїть і переможе — вірю! А за нею, можливо, прозріє і російська людина. А поки що... Путін робитиме все, щоб ви були негативним прикладом для простого обивателя. «Що, хочете, щоб як на Україні було?» — страшилка для недалеких, але вона працює. Удачі вам, сміливі й непокірливі. І не судіть тих росіян, які душею з вами, але поки в Росії тріумфує ЗЛО, ми безсилі, на жаль.
Альона БЛІНОВА (Чебоксари, вихователь дитсадка, викладач географії, автор наукових праць про трудову міграцію):
— Я живу в національній республіці Чувашія, народилася біля міста Цивільська (в 1690 році засновано) в російській сім’ї. Улітку на канікули приїжджали діти з Вінниці та інших міст України, ми дружно гралися, плели українські вінки зі стрічками, співали пісні українською мовою й виступали у клубі. Тепер українські вінки використовувати в самодіяльності й пісні українські співати — непатріотично. Те, що зробили з Донецьком, Краматорськом, Слов’янськом, Авдіївкою, дитячим садком в Авдіївці, — це жахливо, це історичний пам’ятник «руській глупоті».
На нас очікує тривала робота над помилками. У 1997 році я була в Києві на Майдані Незалежності. Пам’ятаю в метро: «Обережно, двері зачиняються». Пам’ятаю Дніпро й Києво-Печерську лавру... Для російської людини це не порожній звук, а святиня. Україна — благодатна країна. Але... мої побажання українцям — з важким серцем. Я вважаю, що нам, росіянам, усі свої побажання треба звернути насамперед до себе — до своєїх економіки й політики, до своїх муніципалітетів, а потім уже поради сусідам давати.
Коли мою сім’ю — російську сім’ю — виселяли, знищували майно, де тоді були ці «миротворці», захисники матерів і дітей? На території чужої країни! Ніхто з цих «волонтерів-добровольців — увічливих чоловічків» мені на допомогу не прийшов. За участь у мирному мітингу мене звільнили з роботи. 5 листопада 2017 року, як і щонеділі, ми своєю мирною прогулянкою заявляли про підтримку ідеї прямого народовладдя і про недовіру всім щаблям влади. Тепер ці прогулянки фактично прирівняли до тероризму, мені присудили штраф 200 тисяч рублів, вручили попередження, що це екстремістська діяльність і загрожують кримінальним переслідуваннями, фабрикують адміністративні протоколи за вигадані ними мітинги: якщо три рази засуджений за мітинг адміністративно, то вже кримінальна справа за ст. 212.1 КК РФ. Побоююся, що сфабрикують організацію екстремістського співтовариства, тому що я організовувала прогулянки вільних людей у Чебоксарах, можуть підкинути зброю, наркотики або флешку з екстремістськими матеріалами. Коли я на Великдень 16 квітня пофарбувала яйця й роздала друзям — зробила фото. Мене засудили за... проведення мітингу.
Хай би що у світі відбувалося, я бажаю, щоб у ваших серцях жила любов, адже тільки любов робить нас людьми. Мир вашому дому.
Діана РУДАКОВА (Тамбов, архітектор, координатор регіонального штабу Олексія Навального):
— Звичайно, ті події, що відбувалися в Україні чотири роки тому, були насичені та яскраві. Переживала за Майдан, щоб не було крові. Дуже запам’ятався початок протесту в Києві, коли на площу вийшли студенти й зажадали змін. Шанобливо ставлюся до студентства, вважаю, що молодь — це найпотужніша рушійна сила. Вона й повинна бути генератором змін. Людям, що старші, найчастіше є що втрачати, вони обережніші.
Приїхати не хотілося, тому що, по-перше, я громадянин своєї країни, і що відбувається в ній, мене повинно турбувати більше. Ну й, по-друге, мені важко уявити себе в тій ситуації насильницького протистояння, коли проливається кров. Так, я можу бути координатором виборчого штабу, організовувати людей і заходи. Але я не можу заподіяти фізичної шкоди чужій мені людині.
Я їздила до Криму, коли він був український. Чудові місця, природа, клімат, люди. Але з етичних міркувань тепер я вже не можу туди поїхати. І мені, звичайно, дуже шкода. Не думаю, що нині жителі Криму просто в захваті від словосполучення «Крим наш!». Напевно, мара від тієї ейфорії, що була присутня в 2014 році, спала. У складі Росії свободи в Криму більше не стало. А свобода — це найважливіше. Чула, що там нині періодично виникають невдоволення й навіть стихійні мітинги з питань приватної власності. Але в мене немає там родичів чи знайомих, які могли б розповісти про ситуацію в Криму об’єктивніше, а незалежних ЗМІ в Росії зовсім небагато.
Я скептично ставлюся до такого поняття, як менталітет. У Росії дуже люблять на нього посилатися, щоб довести, що зміни неможливі, тому що от у нас якийсь особливий менталітет, який нам ніколи не дозволить добитися кращого майбутнього. Упевнена, що це не так. Люди змінюються, країни змінюються. Це доводить світова історія. Українцям цей шанс випав трохи раніше, ніж нам. Звісно, кожен народ має право на самовизначення. Але я впевнена, що багатьох війн і конфліктів удалося б уникнути, якби влада й жителі тієї чи іншої країни були більш сконцентровані на наявних проблемах, що мають місце в межах власних державних кордонів.
Я б дуже хотіла, щоб війна закінчилася. Мені неприємні люди, які упиваються війнами, кажуть про те, що війна — це необхідно або нормально. Або навіть... добре. У війні немає нічого доброго, вона розбещує, руйнує. Але я дуже сподіваюся, що після того, як ми доб’ємося змін (а вони неминучі), війна буде завершена. Мир і життя людей — найважливіше, за що варто боротися. Якщо Олексій Навальный переможе на виборах, то я сподіваюся, що він докладе всіх зусиль для припинення кровопролиття на південному сході України й нормалізації відносин між нашими країнами.
Українців прошу не судити росіян за агресивними коментарями в соціальних мережах. Влада змінюється, як і загальний політичний порядок, пропаганда впаде, ну а ми все одно залишимося сусідами. Нам важливо ставитися одне до одного дружньо і з повагою. Моє покоління і покоління молодше ставляться до України набагато стриманіше й лояльніше, ніж покоління старше, тому що молоде покоління, напевно, менше піддано пропаганді.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
