Киянин Андрій Павленко виховує сина Леоніда Полянського з Вінниччини, вбитого на Майдані снайпером під час Революції Гідності. «Його син тепер мій син...» — каже чоловік. Чому взяв на себе таку відповідальність? Як складаються стосунки з чужою дитиною?
Їх часто можна побачити разом — Андрія Павленка і «богунівця» Едуарда, сина загиблого на Майдані Леоніда Полянського.
Фото надано автором.
— Льоня Полянський врятував мені життя, — розповідає Андрій Павленко. — Я тоді ще не знав, хто він і звідки. Він помирав у мене на очах. Я бачив його в останні хвилини.
Врятував мені життя
Коли в суді розглядали справу про загибель Леоніда Полянського, демонстрували відео, зняте на Майдані у Києві 20 лютого 2014-го. Того дня уже зранку лунали постріли. На кадрах видно, як після одного із них чоловіки несуть на ношах пораненого.
Поспішають. Час від час зупиняються. Медик, його легко упізнати по хресту на куртці, піднімає ряднину. Нею накрито тіло пораненого. Перевіряє, чи живий той, кого рятують. Раптом настає тривала пауза. За виразом його обличчя стає все зрозуміло — вже пізно поспішати до автомобіля швидкої допомоги.
На тому само відео видно, як після цього один із чоловіків, який ніс пораненого, не стримує сліз.
— Убили, сволота! — виривається в нього.
— Цей чоловік — Андрій Павленко, — розповідає мати загиблого Леоніда Полянського Людмила Георгіївна. — Раніше він не знав нас, а ми не знали його. Уперше побачила його на відео, де він разом з іншими ніс Льоню. Познайомилися, коли Павленко розшукав нас у Жмеринці.
З Андрієм Павленком і Людмилою Полянською автора публікації звів випадок. Під час спілкування з ними вперше почув, що Полянський врятував життя Павленку. Не менше вразила ще одна інформація — Андрій виховує сина свого рятівника — Едуарда Полянського.
Не шкодую, що став ліцеїстом
Андрій Павленко — голова всеукраїнського благодійного фонду «Пам’яті Героїв Небесної Сотні». Фонд опікується спорудженням і встановленням пам’ятників на честь загиблих на Майдані під час Революції Гідності у різних містах держави. Того дня він приїжджав з Києва до Вінниці разом із скульптором Борисом Данилюком. Презентували скульптурну композицію «Дерево Свободи», яку Данилюк виготовляє для міста над Бугом. Зустріч організував виконавчий директор благодійного фонду «Подільська громада» Андрій Дручинський. Запросив на неї також матерів, сини яких загинули на Майдані. Прийшли мама Максима Шимка — Зоя Семенівна і мама Леоніда Полянського — Людмила Георгіївна. Пан Андрій розмовляв із мамою Полянського, як з добре знайомою жінкою. На запитання, коли і де вони познайомилися, відповів: «Льоня грудьми закрив мене на Майдані». Павленко розкинув руки і показав, як це відбулося. «Мені складно пояснити, як так сталося, що у момент пострілу Льоня опинився переді мною, — продовжив він. — Сталося те, що сталося — закрив мене своїм тілом, а сам загинув».
— Після того, як Льоня загинув, Андрій розшукав нас у Жмеринці, — каже Людмила Полянська. — Тоді ж познайомився з сином Льоні Едиком. Довго спілкувалися. Порадив хлопчику йти вчитися у військовий ліцей імені Богуна. Малий обдумував пропозицію, радився з бабусями, бо його мама на заробітках за кордоном. Він проживав у бабусі Надії в селищі Браїлів Жмеринського району. Коли прийняв рішення, Павленко допомагав з оформленням документів, супроводжував у Києві, запрошував додому, дотепер опікується дитиною. «Дядько Андрій якось так поговорив зі мною, що я йому повірив», — розповів по телефону 15-річний Едуард.
Зізнається, що непросто було поїхати далеко від дому, але не шкодує.
Права рука генерала
Молодша група ліцеїстів-«богунівців» навчається у Боярці, що неподалік від Києва. Едуард Полянський серед них. Автор публікації спілкувався з ним по телефону. Хлопчик не міг стримати радощі. Того дня у нього сталася знаменна подія.
— Мені присвоїли перше військове звання, тепер я молодший віце-сержант, — повідомив він. — Про це оголосили перед строєм. Але погони ще не вручили. Сказали, що зробить це особисто начальник ліцею генерал Ігор Гордійчук. Має приїхати до нас.
Мене призначили його помічником.
Едуард розповів, що генерал часто приїздить до них у Боярку. Щоразу зустрічається з ліцеїстами, чиї батьки загинули в АТО. Таких у них семеро, він восьмий. На розмову запрошує кожного окремо. Після таких зустрічей, за словами ліцеїста, генерал призначив його своїм помічником. Наступного року Едуард перейде у старшу групу і перебереться до Києва. Буде ближче до дядька Андрія.
— Андрій приїжджає до мене в Боярку, — розповідає Едуард. — Інколи запрошує на вихідні додому, буває, гуляємо по столиці чи йдемо в кафе у Києві або тут, у Боярці. Багато розмовляємо. Дає мені різні поради. Наприклад, як під час бігу правильно дихати. Я пообіцяв, що за тиждень додам у підтягуванні на турніку. Зараз підтягуюся десять разів. Спробую підкачатися, щоб робити це 12.
У своєму взводі Едуард серед трьох найкращих ліцеїстів за успішністю. Старається у навчанні, бо має намір після ліцею здобувати військову професію.
— Дуже хочу стати льотчиком, — ділиться думками Едуард. — Дядько Андрій каже, що це моє право вибирати. Коли розповів про своє бажання генералу, він сказав, що для цього треба добре вчитися і постійно займатися фізичною підготовкою. Заради цього я інколи навіть у вихідні залишаюся в ліцеї. Хлопці йдуть у місто, а я, думаю, краще залишуся, над книжками посиджу.
У день загибелі мав бути на зміні
Леонід Полянський найбільше на світі любив своїх діток — донечку Оленку і сина Едуарда. Діти від різних шлюбів, але горе їх ще більше здружило. На дні народження батько купував їм однакові подарунки. Дотепер зберігають планшети. І велосипеди у них однакові.
Леонід Полянський працював у Жмеринці на залізниці. У дні Майдану перебував у тривалому відрядженні у Києві. Мав роботу у залізничному депо. Після трудового дня спішив на Майдан. У день загибелі, 20 лютого, Полянський мав бути на зміні.
Напередодні помінявся з напарником. Казав, що ситуація дуже напружена і він має бути поруч з хлопцями на Майдані.
Брат Леоніда Георгій знайшов його тіло у морзі на вулиці Оранжерейній у Києві. Поховали Героя у Жмеринці на римо-католицькому кладовищі. На той час йому було 38 років. Звання Героя України присвоєно 21 листопада 2014-го. Ще двоє наших земляків загинули під час Революції Гідності на Майдані у Києві — вінничанин Максим Шимко і жмеринчанин Валерій Брезденюк.
Вінницька область
