Одну людину на візку і шістьох із вадами слуху взяла на роботу одна з торговельних мереж у Вінниці. Нові працівники настільки здивували роботодавця, що той іще запрошує на роботу тих, хто має обмежені фізичні можливості. Чим вони привернули до себе увагу? Як відгукуються про них покупці?
На знімку: Мар’яна Процайло стала першим касиром на інвалідному візку, її приклад дає надію на працевлаштування іншим людям з обмеженими можливостями.
Фото автора.
Після навчання у Вінницькому міжрегіональному центрі професійної реабілітації інвалідів «Поділля» Мар’яна Процайло шукала роботу. Хотіла працювати за отриманою спеціальністю адміністратора. На жаль, хоч би куди зверталася, скрізь їй відмовляли.
— Робили це по-різному, — згадує жінка. — Хтось одразу припиняв розмову, дізнавшись, що я на візку. Хтось запитував, як я собі це уявляю, коли, наприклад, треба буде переходити з поверху на поверх. Дехто намагався бути ввічливим, казав, що порадяться, подумають, а тоді дадуть відповідь. Але це так, для годиться.
І все-таки її взяли на роботу. Допомогло керівництво центру, де здобувала освіту.
Таємний покупець претензій не мав
Пані Мар’яна погодилася працювати касиром. На роботу взяли в магазин однієї з відомих торговельних мереж. Мар’яна була впевнена в своїх силах, бо раніше працювала комп’ютерником в одному з інформаційних видань. Комунікабельна. Легко сходиться з іншими людьми. Вміє підтримувати стосунки в колективі. Однак у магазині на неї чекала інша робота.
— Це перший випадок у моїй практиці, коли за один вечір претендент на працевлаштування касиром вивчив усі стандарти і вимоги, — каже директор магазину Людмила Брояк. — Причому зробив це самотужки. Іншим на це відводимо тиждень, а декому ще й цього часу замало. Навчаються охочі працювати у створеному тренувальному центрі. Мар’яні таке навчання не знадобилося.
У магазині пристосували робоче місце для касира на візку. На її прохання частково переобладнали вбиральню. Пандус при вході до магазину зроблено давно. «У Мар’яни — мінімум побажань, — продовжує директор. — Вона скромна, уважна. Не дивно, що з першого разу витримала іспит таємного покупця. У нього не виявилося претензій. Інші покупці Мар’яні усміхаються і не забувають подякувати».
— Найбільше хвилювалася, коли у перший день роботи біля каси утворилася черга, — ділиться думками жінка. — Бували деякі помилки, дякую колективу, мене підтримували, допомагали вийти з ситуації.
В іншому магазині цієї ж мережі працюють шестеро касирів, які мають вади слуху. «Після такого експерименту адміністрація нашої торговельної мережі прийняла рішення запросити на роботу ще одну групу людей з вадами слуху, — каже Вікторія
Седлецька, начальник відділу з роботи з кадрами. — Вони вразили нас насамперед своєю відповідальністю і скрупульозністю. Мотивовані і спрямовані на бездоганне виконання своїх обов’язків. Коли брали їх на роботу, ніяк не сподівалися на такий результат. Такою само відповідальною є наша Мар’яна. Не тільки у виконанні обов’язків. Вона жодного разу не запізнилася на роботу».
Півтори години витрачає на дорогу жінка на візку. У магазині мають намір підшукати їй житло неподалік від торговельного закладу.
«Мене забрали на другу операцію, а він зібрав речі і пішов з дому»
Мар’яна Процайло привітна, усміхнена, ввічлива у спілкуванні. Навіть на інвалідному візку почувається впевнено. Тільки при згадці про те, як спіткала її біда, усмішка змінюється смутком.
— Впала з другого поверху, — розповідає вона. — Побутова травма. Лікарі взагалі казали, що навіть сидіти не зможу. Вони ж зробили все можливе, щоб не тільки могла сидіти, а й працювати руками.
Візок у неї механічний. Пересувається на ньому з допомогою рук, якими крутить колеса. Запитую про електричний візок. «Купити за свої гроші не можу, бо для мене це дуже дорого, — відповідає співрозмовниця. — Щоб його отримати від держави, треба мати аж три скалічені кінцівки. Так мені пояснили у службі соціального захисту. Якщо руки здорові, то можна сподіватися хіба що на механічний інвалідний візок. Мені його видали, ним і користуюся».
Мар’яна була одружена. Коли її, травмовану, забирали на другу операцію, чоловік пішов з дому. До того разом прожили три з половиною роки.
«Він одразу сказав, що жити з жінкою-інвалідом не збирається, — згадує пані Мар’яна. — Мене забрали на другу операцію, а він зібрав речі...»
Мар’яну застали в кімнаті центру, де тимчасово проживає. Вивчала англійську. Опановує її за однією з комп’ютерних програм.
— Може, вийду заміж за іноземця, то ж треба буде з ним спілкуватися, — усміхається співрозмовниця.
Із комп’ютером вона на «ти». Працювала в Києві в одному з інформаційних видань. Дуже хотіла здобути ще одну спеціальність — адміністратора. Дізналася, що це можна зробити у Вінниці. Так опинилася тут. Каже, зупинятися на досягнутому не збирається.
Вінниця.
КОМЕНТАР
Директор Вінницького міжрегіонального центру професійної реабілітації інвалідів «Поділля» Роман Штогрин (на знімку):
— Раніше наш центр давав знання і навички з тієї чи іншої спеціальності для людей з особливими фізичними потребами. Працевлаштуванням не займалися. Тепер з власної ініціативи взяли на себе завдання сприяти кожному нашому випускнику у працевлаштуванні. Ідеться про тих, хто шукає роботу на території Вінницької області. Згідно з чинним законодавством, роботодавці зобов’язані брати людей з обмеженими фізичними можливостями. Для них передбачено чотири відсотки місць від загальної кількості працюючих в окремо взятому колективі. На практиці ситуація інша. Більшість роботодавців сплачують штрафні санкції за відмову працевлаштовувати інваліда, до речі, суми невеликі. Або навіть уникають такого покарання — добиваються якимось чином цього у судах. Частина з них звітує про працевлаштування, але насправді влаштовує не людину, а... її трудову книжку. Інвалід продовжує залишатися вдома. Домовляються про сплату йому певної суми. Прикро, що вимоги закону про працевлаштування інвалідів не виконують навіть державні організації й установи.
