Наша розмова із заступником Голови Верховної Ради Оксаною СИРОЇД уже стала традиційною. Цього разу торкнемося питань національної безпеки, викликів та загроз, перед якими опинилася країна. Парламентарій поділилася своїм баченням поточної ситуації в країні, враженнями від Львівського безпекового форуму, а також спрогнозувала ймовірний розвиток подій у найближчій та далекій перспективі.

— Ухвалення державного бюджету напередодні Нового року, а то й після, довго було традицією українського парламенту. Народні депутати цього скликання її зламали. Минулий сесійний тиждень завершився ухваленням кошторису на наступний рік. Що можете сказати про цей документ?
— Коли ми сюди обралися восени 2014 року, наша робота як депутатів фактично почалася з підготовки і ухвалення бюджету. Ухвалення бюджету тривало всю ніч. Люди про щось перемовлялися, проводили зустрічі... Тоді здавалося, що це вдасться змінити, адже влада тільки-но обралася, і все ще таке ургентне. Але прийшов 2015 рік, і ситуація повторилася — та сама ніч, а точніше доба. І знову те саме в 2016-му.
Причина «бюджетних ночей» у тому, що наш бюджет — абсолютно непрозорий документ. Ми не знаємо, скільки грошей на що піде. Певні статті в ньому стосуються фінансування органів державної влади, і кожен бореться за додаткову суму для «своїх» органів. Є положення, наприклад, про відшкодування ПДВ для аграріїв, які містять лобізм (ми навіть можемо знати імена людей, які отримають ці кошти), незрозуміло, на яку кількість людей розраховано субсидії. Це картина написана широкими мазками — кілька мільярдів туди, кілька сюди...
Маючи такі загальні норми, люди, які голосують за бюджет, настільки не довіряють один одному, що, домовившись про щось упродовж дня, мусять хоч і вночі, але за це проголосувати, бо зранку вже треба буде передомовлятися.
Тому вихід у нас один — змінити сам підхід до бюджету. Цей документ має бути детальним. Для прикладу можу навести те, що є близьким мені — оборонний кошторис. У нашій країні він займає вісім лінійок у табличці. Але ж це майже 90 мільярдів гривень.
Кожна людина складає свій бюджет родини на рік. Прогнозується, скільки щомісяця необхідно заплатити за комунальні послуги, скільки піде на відпустки, на одяг для дітей. Цей бюджет пересічного громадянина хоч і суттєво менший, точно складатиметься з десятків, а то й сотень лінійок. Що вже казати про оборонний бюджет держави. У Сполучених Штатах, наприклад, оборонний бюджет займає 120 сторінок, на яких чітко розписано, наприклад, скільки шоломів і якої специфікації планує уряд закупити для американської армії, скільки танків, якої моделі і за якою ціною...
Чому така різниця в підходах? Не тому, що війна. Американський уряд знає: витрачаються гроші народу, який хоче контролювати, на що вони йдуть. Наш уряд теж знає, чиїми грошима він розпоряджається, але український народ поки що не хоче контролювати, на що йдуть його гроші.
Ситуація зміниться тоді, коли матимемо детальний бюджет, а детальний бюджет з’явиться, коли кожен громадянин зрозуміє, що немає державних грошей, усі кошти — це людські гроші, сплачені у вигляді податків або ж зароблені через використання ресурсів українського народу. Тільки тоді, коли люди почнуть вимагати від уряду показати, як витрачено ці гроші, ми отримаємо прозорий бюджетний процес та іншу якість витрачання коштів.
— Що, на ваш погляд, відбувається із антикорупційними структурами?
— Ми спостерігаємо критичний момент в історії. Ця точка може бути переломною для держави як в один, так і в інший бік. Антикорупційні інструменти та інститути були сформовані з початком війни під тиском вулиці. На жаль, не всюди вдалося отримати якісних людей, але система почала працювати. Головне — запрацювало електронне декларування, завдяки якому люди змогли оцінити рівень корупції, бо стали очевидними статки тих, хто все життя «служив» державі. Але ж корупція нікуди не поділася — чиновники і судді далі беруть хабарі. І досі існує багато схем, за якими з’являються корупційні статки, і, відповідно, є велика спокуса знищити систему електронного декларування і перевірки законності набутих статків. Для цього необхідно позбутися всіх інститутів — НАЗК, НАБУ і Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.
Ще одна причина полягає у протистоянні між Президентом та міністром внутрішніх справ. Профільний міністр має потужну машину застосування сили — поліція, національна гвардія, прикордонна служба. Президент цієї машини не має, окрім Генеральної прокуратури та СБУ.
Тобто маємо дві причини, через які все відбувається — бажання зламати антикорупційну систему і наростити репресивну спроможність. Єдиним форпостом, який не давав цього зробити, виступав голова антикорупційного комітету Єгор Соболєв. Він опирався цьому процесові понад рік. Йому вдалося не допустити проведення «залежного» аудитора для НАБУ, який би вказав на необхідність заміни очільника цього органу. Єгор робив це довершено і витончено. Щоб зняти його з посади, в комітет довелося ввести додаткових народних депутатів для збільшення кворуму, адже голова комітету діяв прозоро, відповідально, ефективно, і цьому є всі докази. Однак останній форпост знищено, і, думаю, вже цього тижня ми побачимо призначення аудитора для НАБУ і далі спостерігатимемо знищення антикорупційних органів.
— Вірите, що це можливо? Навіть з огляду на стурбованість ситуацією наших міжнародних партнерів?
— Ніхто з міжнародних партнерів, окрім посла Євросоюзу Хьюг Мінгареллі, не прокоментував свавільне зняття голови антикорупційного комітету. Для мене це дуже поганий сигнал, який може означати, що така мовчазна згода може бути й тоді, коли знищуватимуть антикорупційні органи.
Ми спостерігаємо фактичну спробу наростити диктатуру в нашій країні. Відомо, що команда Президента намагається комунікувати на Захід. Нашим партнерам розповідають, що в нас нестабільна ситуація у зв’язку з війною і протестами. Це використовують як аргумент для нарощування репресивної сили.
Подібна тенденція намітилася в парламенті не тільки через зняття голови комітету, а й під час виступу Генерального прокурора. У виступі прозвучало кілька страшних речей. Передусім, посадовець показав, що наступним етапом будуть політичні розправи. Коли звучать безпідставні погрози судами й слідством на адресу народних депутатів, це означає, що певних парламентаріїв просто призначать винними. Друга важлива річ — загроза знищення парламенту як такого. Коли Генеральний прокурор дозволяє собі упереджено звертатися до народних депутатів, а ті мовчать, це означає, що парламент можна принижувати, а одного дня і взагалі знищити. У цьому велика небезпека. Адже хоч би як люди ставилися до окремих народних депутатів, парламент був, є і буде тим органом, який зберігатиме нашу державу.
— Днями в Конституційному Суді знову не змогли обрати голову. Протягом поточного року цей орган влади прийняв тільки одне рішення. Це пов’язано з проблемою в самій структурі чи з кризою в усій судовій системі?
— Це інша грань однієї і тієї самої проблеми. Пригадуєте, коли втік Янукович (до речі, з деякими представниками Конституційного Суду), тільки парламент спромігся призначити чотирьох нових своїх представників у Конституційному Суді. Ці люди справді були іншими — професійними і незалежними. Тоді Верховна Рада звернулася до Президента і З’їзду суддів, закликавши їх оновити свою квоту, але цього не сталося. Навпаки, ситуацією вирішили скористатися. Крило незалежних суддів упродовж цих років не посилювалося. Нині якісні люди залишаються в меншості, а решта просто не має кворуму. Тепер Верховна Рада має дібрати ще дві людини, ще дві — Президент і одну людину — З’їзд суддів. Серед кандидатів не знаю жодної людини, яка служила б Конституції і правосуддю, а не особисто Президенту. Від парламенту ми пропонували дві достойні кандидатури, але депутати коаліції сказали майже прямим текстом — братимуть своїх і лояльних. У потрібний момент такий Конституційний Суд послужить Президенту і легітимізує його диктаторські рішення.
— А яку долю можете спрогнозувати змінам у Конституцію в частині децентралізації?
— У цьому документі є дві загрози. Перша — особливий статус для Донбасу, друга — повноваження Президента в контролюванні всіх органів місцевого самоврядування. Фактично, місцеве самоврядування буде знищено, якщо його підпорядкують одній людині. І одна, і друга історія є небезпечною для країни.
Виконання Мінських домовленостей — це фактичне знищення України. Для всіх країн у світі суверенітет — це безумовне право управляти своїми територіями, і тільки нам пропонують таку можливість лише після фактичної легалізації на нашій території російської присутності. Україну, як жертву війни, продовжують карати. Усі соціологічні дослідження свідчать: понад 70 відсотків українців категорично не приймають ідею особливого статусу для Донбасу й амністії. Це означає, що ми виросли як суспільство, ми зрозуміли свою ідентичність і усвідомили, хто наш ворог. Люди вже не вірять у ідею миру будь-якою ціною, вони мають пам’ять крові. Якщо влада і міжнародна спільнота тиснутимуть на те, щоб надати особливий статус, провести вибори і амністію, можемо мати справжнє протистояння. Потрібно усвідомити — українське суспільство самостійно вирішуватиме «українське питання» . Так як люди вже вирішували в 2013-му, в 2014-му, вони вирішать і в 2018-му і в усіх інших роках.
— Не так давно відбувся Львівський безпековий форум. У пресі мало про це говорили. Розкажіть, про що вели мову на цьому зібранні і чому воно проходило саме у Львові.
— У Києві є два безпекові майданчики — Київський безпековий форум і Ялтинська європейська стратегія. Львівський форум ми задумували не як альтернативу, а як інший формат. Хотіли запросити не політиків, а передусім експертів, готових говорити «в глибину» — про природу речей.
Я часто буваю на різних дискусійних майданчиках і переважно, коли заходить мова про безпеку, то люди просто обмінюються стандартними кліше, як-от: «нема альтернативи Мінським домовленостям» або «Мінські домовленості — це погано». На тому і все. Ми хотіли поговорити про речі, без яких не знайдемо виходу з ситуації. Передусім, про те, чому Росія може так поводитися? Де зроблено помилки, де первородний гріх? Чи після Першої світової війни, коли Україні не дали незалежності, бо ніхто не хотів зв’язуватися з більшовицькою Росією? Чи після Другої світової, коли Радянському Союзу віддали фактично пів-Європи? Чи після холодної війни, коли всі захопилися Росією, бо думали, що зло було в комунізмі, а не в цій країні? Ми хотіли поговорити про природу гібриду, про те, чому гібридні інструменти є небезпечними. Наприклад, нині ми не маємо рішення про застосування Збройних Сил на території нашої країни. Через це наші солдати потерпають від переслідувань. Тих, хто воює, судять за законами мирного часу. Про це, зокрема, говорив американський генерал, командувач американських військ у Європі Бен Ходжес.
Ми говорили про санкції і взагалі про тиск. Зокрема, старший директор Центру дипломатії та глобальної взаємодії імені Байдена при університеті Пенсильванії Майкл Карпентер казав, що подальше впровадження Мінська, ведення переговорів і спроби нав’язати Україні миротворців — це катастрофа. Введення миротворців — це пацифікація, це знецінення української армії. Крім того, якщо миротворці стануть на лінії розмежування, вони стануть ще однією дипломатичною і військовою перешкодою для відновлення контролю над втраченими територіями.
Ми мали фантастичну когорту спікерів та модераторів. І дискусія була фаховою, але дуже простою, не пафосною, щирою. Професійні люди демонстрували переживання за те, що відбувається. Хотілося, щоб ця розмова проходила в камерному середовищі. Якраз Український католицький університет і Львівська міська рада забезпечили цю камерність. Ми запрошували людей з міністерств оборони й закордонних справ і з Генерального штабу. Але їм сказали простим текстом — відвідувати цю подію «недоцільно». Ніхто не з’явився і з фракцій коаліції. Підозрюю, з тих самих причин.
— Незабаром день Святого Миколая. Чи приходив він до вас і доки вірили в це чудо?
— Звичайно, я вірила в Святого Миколая і чітко відрізняла його від Діда Мороза. Я виховувалася в християнській традиції, де Миколай був важливіший. І подарунки чемним дітям приносив саме він. Дід Мороз нічого не приносив, а просто приходив на Новий рік. Декілька разів Миколай реалізовував мої мрії, тому я вірила в нього беззастережно, навіть не пам’ятаю, до якого віку. У Радянському Союзі мрії були простими. Тільки на це свято, наприклад, можна було отримати торбину мандаринок. Були роки, коли вона була великою, а бувало й зовсім маленькою. Коли згадую, аж тоскно стає за батьків — як складно було в бідні 80-ті і 90-ті фізично знайти хоч щось, щоб подарувало дитині свято. Я дуже любила цукерки грильяж «Любительські пляшечки». Миколай мені приносив їх завжди. Іноді до цього могла додатися ще якась суконка, і це натхнення тримало мене цілий рік (сміється). Пригадую, колись знайшла під подушкою зелену вовняну суконку зі спідничкою гофре. Це була розкіш. Доки була жива мама, до останнього, я отримувала подарунки на Миколая зі словами: «Дитино, тобі Миколай щось приніс». Минає два роки, як її не стало.
— Чи варто нашій країні сподіватися на чудо в Новому році?
— Вірю в Україну. Коли кажу про якісь загрози, я дуже переживаю, як люди це сприймуть. Але наші люди не мають ілюзій. Вони розуміють, що ми є у війні, і ворог нікуди не подінеться. Так, поки що ми не маємо влади, яка б вивела нас із цих загроз, але маємо суспільство, набагато сильніше за владу. Часто пояснюю це міжнародним колегам. У Європі міцні державні інститути, вони існують століттями, але європейське суспільство насолоджувалося безпекою і стабільністю так довго, що втратило відчуття загрози, яка нині є величезною. А наші люди, не маючи цього добробуту, але борючись за право бути, є природно нашорошеними й готовими до викликів. Це відчуття реальності робить нас життєздатними, як суспільство, і дає віру в успіх України.
Наша головна місія — побудувати життєздатні інститути влади. Тут все починається із виборів. Від того, яким буде парламент, залежить, як сформується уряд і який він подасть бюджет, з якого ми починали розмову. Стосовно виборів президента, думаю, українці вже мали дозріти, і не вибиратимуть доброго царя. Справжнім президентом стане той, хто зрештою відмовиться від виконавчої влади на користь уряду, віддавши її під контроль парламенту. Тільки життєздатні інститути влади зроблять віру в успіх реальністю.
— Дякую за розмову!

Надія СМІЯН.