Ми познайомилися випадково. На трасі. Священик повертався до своєї єпархії в Ізюм з боку передової. З'ясувалося, нам по дорозі, тож далі поїхали разом. Який попутник, така й бесіда в дорозі. З лікарем — про здоров'я. Із учителькою — про школу. Зі священиком — про найголовніше, насущне, про те, що болить найбільше. Сьогодні для нас, жителів сходу України, це війна. Тому, напевно, наша бесіда з отцем Олександром не могла не закрутитися навколо теми Донбасу, воєнного сьогодення й післявоєнного майбутнього, того, як змінила війна всіх, кого тією чи іншою мірою торкнулася.
На знімку: отець Олександр.
Фото надане автором.
Поки їхали, я звернув увагу, що українські військові на блокпостах панотця не просто знають, але і вочевидь раді його бачити. З'ясувалося, що священик Хрестовоздвиженської церкви Ізюма о. Олександр Панасенко в них частий гість. Їздить на передову, доставляє бійцям одяг, провізію, яку збирають парафіяни храму. Надає духовну підтримку. Разом з іншими священиками Ізюмської єпархії був на Світлодарській дузі, у Попасній і Троїцькому на Луганщині, у різдвяні дні служив молебні на блокпостах. З подальшої бесіди зрозумів, що для нього це не тільки послух щодо взаємодії з армією, а й робота, продиктована почуттям громадянського обов'язку, велінням серця. Панотець виявився активним патріотом України. Необхідність присутності представників церкви в зоні воєнних дій сумнівів у отця Олександра не викликає. Він уважає, що крім миротворчої, гуманітарної, вони виконують і серйозну психотерапевтичну місію. Адже для нормальної людини воювати — значить переживати колосальний стрес.
Подолати його може допомогти священик.
— Іноді в людини буває потреба виговоритися — не в себе в підрозділі, а третій особі, комусь сторонньому. Він розкриває священикові, що в нього накипіло, що його мучить, і — потроху заспокоюється, — пояснює мій співрозмовник.
— Церква закликає до милосердя, — продовжує він. — Я пам'ятаю, як в 2015 році при мені брали в полон росіян. Бурятів, псковських десантників привели в штаб. Допитати потрібно — це військова справа. Але не знущатися, і я закликав хлопців не робити цього, не принижувати людську гідність. І хлопці прислухалися. Росіян потім поміняли на українських солдатів. З їхньої голови жодна волосина не впала.
— Люди, які пройшли війну, змінилися?
— Війна не може не змінити людину. Вона всіх міняє. У солдатів змінюються цінності та погляди на життя. Проявляється загострене почуття справедливості, вони перестають боятися говорити правду, незважаючи на чини та ранги. Ці якості зберігаються в хлопців і після повернення із зони АТО. Те ж саме, я помітив, відбувається й із цивільними людьми. Зникає страх простого люду перед «царьками». Втрата цього страху — позитивний момент. Разом із ним у народу з'являється критичне мислення — телевізору вже не довіряють, словам і обіцянкам чиновників — тим більше. Вірять діям. Скажімо, приїхав до прифронтового села один чиновник, подивився на зруйнований будинок, пожалів господаря й поїхав. Приїхав інший, організував відновлення будинку. От йому й довірятимуть.
— Сьогодні багато говорять про те, що було б доцільно більше залучати Українську православну церкву до переговорів щодо обміну полоненими. Нібито навіть були випадки успішної участі духівництва в цьому процесі. Як ви думаєте, здатна церква ефективно вирішувати ці питання?
— Щоб досягти результату в переговорах про звільнення наших полонених воїнів чи волонтерів, потрібно вести діалог за участю структур, які мають на тій стороні авторитет й підтримку серед місцевого населення. Сьогодні Українська православна церква повністю зберігає вплив у територіальних рамках України станом на 1 січня 2014 року, тобто на період початку відторгнення Криму. Вона продовжує свою діяльність і на територіях, тимчасово не підконтрольних Україні. Це — переговорний потенціал, який потрібно використовувати. Так, за сприяння Блаженнішого митрополита Онуфрія, за участі українського єпископату передали «кіборга» з макіївської колонії на територію України. (Мається на увазі звільнення Тараса Колодія в грудні минулого року. — Авт.). У результаті складних переговорів людину вдалося визволити з катівні. Сам я в процесі не брав участі, знаю про цю історію тільки зі ЗМІ. Чув, що є священики, які самі приїжджали до противника й у процесі діалогу потихеньку витягали з полону українських солдатів. (За даними ЗМІ, в 2015 р. за участі духівництва вдалося звільнити з полону чотирьох українських полонених. — Авт.).
— Який урок усі ми повинні винести з війни на Донбасі?
— Гадаю, що першою державною ідеєю має бути незалежність, а другою — сильна армія. При цьому в глобальному значенні церква завжди закликає до миру, завжди є миротворцем. Вона завжди проти війни: у родині, у суспільстві, між країнами, навіть між галактиками (бо ми молимося за мир в усьому світі), — посміхається отець Олександр.
