Так назвав серію фотографій з території, на якій триває війна, Микола Юрах (на знімку), наш земляк-волонтер та капелан, який розвозив зібрану допомогу на бойові позиції українських військових в Авдіївці, Пісках, Очеретяному, Покровському, Мар’їнці.
Микола досі не може спокійно спати: чи то ліжко зам’яке, чи то затепло у кімнаті. Бо ж там, де перебувають наші захисники, з комфортом якось не дуже.
— Умов немає жодних у тих бліндажах, — розповідає він про «нульові» позиції, на яких довелося побувати. — Якщо у вас дома за три хвилини закипає чайник і ви у затишку смакуєте ароматним гарячим напоєм, то там все по-іншому. Хлопці не можуть навіть нагріти води, бо ж роблять це просто неба. Дим видно — і починається обстріл. Про те, щоб добре помитися та випрати речі, вже й не кажу. Це той випадок, коли дорожче життя, а не гігієна. Із продуктами на «нульовій» теж погано. Тож хлопцям, у яких уже нічого не було, завезли цілий «Урал». Вони були під обстрілами, а ми, розвантажуючись, теж ніби відчували кулемет у спину. У цих бійців вже навіть води не було.
«Від утоми за столом засинають!»
Упродовж двотижневого перебування на сході країни Микола Юрах був капеланом для військовослужбовців: слухав різні життєві історії, говорив з військовими про все на світі, втішав та просто мовчки сидів поряд, коли це було потрібно. У побуті ж був «старшим куди відправлять»: рубав дрова, був у нарядах, щоб хлопці хоч трохи відпочили, носив воду, лагодив різноманітні військові механізми, топив лазню та вчив того, що вміє сам. Жодну проведену з бійцями в АТО хвилину намагався не згаяти. Бо ж тут допомога ніколи не буває зайвою.
— Наші захисники такі там стомлені, що за столом засинають! — не стримуючи емоцій, ділиться привезеними враженнями. — Тому й хотілося якнайбільше перебрати на себе, не цураючись жодної роботи, яку їм доводиться виконувати щоденно.
Так волонтер-капелан знайомився з військовослужбовцями. Розумів, через що вони переживають, про що мріють, з якими проблемами стикаються тут, а які привезені ще з мирної території. А життєві шляхи у хлопців різні. Часто слухав історії на межі сповіді, але то вже — таємниця.
— У зоні АТО дуже потрібні капелани — люди, які будуть для них містком, душею, яким можна вилити все, що наболіло. Інколи після бою треба просто посидіти з ними, поплескати по плечу. Тут величезну вагу має моральна і психологічна підтримка, бо переживати доводиться всіляке...
Дитяча і доросла поміч
За словами капелана, діти — це ті, хто найбільше надихає наших захисників. Неодноразово волонтери передавали на бойові позиції листи з дитячим нерівним почерком та недосконалими малюнками, зате з теплими словами підтримки. Їх у тій листівочці могло бути два-три, а як тішать та гріють вони військовослужбовців!
— Листів бійці чекають. То для них віддушина. Розгортають, читають, усміхаються. Коли дітки залишають номери, зрідка телефонують, дякують. Але не лише так підтримують діти військових. Чого варта їхня допомога у зборі речей! Тож хочеться подякувати дітям, їхнім батькам, учителям, які долучаються до таких акцій. Вони не байдужі до захисників, розуміють умови, в яких живуть солдати. Тож нехай знають, що кожна їхня «дрібничка», зроблена з душею, підтримує наших захисників, — каже Микола Юрах.
А ще він дуже вдячний усім тим, хто допоміг збиратись у поїздку: Анатолію Симонюку (АЗС «Авіас»), Петру Мочаєву (Володимирецький держспецлісгосп), Олександру Миську (Володимирецький лісгосп), підприємцю Сергію Аврамишину, громаді Свято-Миколаївського храму та о. Михайлу Льоді, Володимирецькій РДА, колективу терцентру та освітнім установам. Допомагали і волонтери-водії Петро Коберник та Петро Коцюбайло — без наданого ними транспорту доставка допомоги не вдалася б.
Прийде час, всі жахи закінчаться...
На питання, чи змінила його ця поїздка, Микола стримано відповідає, що лише додала певності у необхідності такої роботи серед військових:
— Прийде час, війна закінчиться. Тож наша мета — щоб хлопці не втратили себе. Часто вони повертаються додому іншими. І людям треба розуміти, що вони на дуже тонкій межі відчули себе там. Загострене почуття справедливості — те, що у них є. І з ними треба працювати, щоб відбулась адаптація. Хотілося б, щоб це відбулося на державному рівні.
У кожної зі світлин, привезених Миколою зі сходу, своя історія. Правдива й особлива. Батько і син, які захищають рідну землю пліч-о-пліч... Мати-волонтер, а нині — військовослужбовець... На кожній із світлин — обличчя, обпалене війною...
Володимирець
Рівненської області.
Фото з особистого архіву Миколи Юраха.
