Щомісяця 18 числа російські активісти проводять антивоєнні пікети та акції на підтримку кримських татар. Вони розповідають про факти порушення прав і свобод людини на анексованому півострові, вимагають звільнити політв’язнів і припинити путінську — і всьому світу очевидну — агресію стосовно України. Щомісяця оприлюднений скорботний календар благодаті від «русского мира» поповнюється арештами, судами, катуваннями, вбивствами українців та інакомислячих. І про це не можна забувати. Як і мовчати. «Як Ви ставитеся до того, що на території України українців убивають російські солдати?», — запитала я впливового російського політика. Він зізнався, мовляв, розуміє, що відбувається: «Але краще мою думку залишити при собі». Дякую росіянам, які «не залишили при собі». І поділилися тим, що очевидно. Істиною.

Пікети в Санкт-Петербурзі: антивоєнні й на підтримку кримських татар.

Сергій АЛЕКСЄЄВ (Москва, клінічний психолог, психотерапевт):
— Я мрію повернутися з війни, на якій народився і ріс...
«Я втомився, я йду» — з цих слів алкоголіка, першого президента Росії, почалася для мене війна.
Будучи народженим у СРСР, у 1967 році, в родині безпартійних, я зростав поза ідеологією. Пам’ятаю, як збирався до школи й тут дзвінок у двері.
— Кінчай збиратися, — заявив з порога мій шкільний товариш, — заняття сьогодні скасували!
— Чого?!
— Брежнєв помер!
І ми з ним щасливо обійнялися.
Швидко промайнула низка муміфікованих генсеків, і Горбачов оголосив перебудову, гласність і соціалізм із людським обличчям. Ми будували майбутнє.
А потім настав Єльцин, розстріл парламенту і «я втомився, я йду». Почалася неоголошена війна негідників, котрі тихою сапою проповзли наверх, з народом. Ця війна триває досі і вона транснаціональна і трансгранична. Епіцентром її є Росія, але війна не обмежується тільки її територією, а ведеться у всіх країнах, що були колись республіками СРСР.
Я принципово не дивлюся телевізор уже понад 10 років. Робити це в Росії — отже, підставляти свою свідомість під струмінь каламутних помиїв. Тому, коли за вікнами загуркотів салют, я, глянувши на календар і не виявивши в цей день ні дня перемоги, ні дня космонавтики, з подивом запитав у дружини, що ми святкуємо цього разу?
З’ясувалося, захоплення Криму. Війна перейшла в нову фазу — знищувати свій народ президентові Путіну здалося недостатнім і він вирішив напасти на сусідню державу.
Я, корінний москвич і громадянин своєї країни, відчув себе в окупації, ніби живу в глибокому тилу ворога. День за днем я відчував ганьбу за свою країну. Підла анексія Криму під шумок олімпійських перемог, настояних, як нещодавно з’ясувалося, на підробленій сечі російських спортсменів. Безперервна брехня і власним громадянам, і усьому світу. Збитий Буком Боїнг. Чекістські багатоходівки, від яких смердить смертю. Лютуючий геноцид, коли молодь залишається без якісної освіти і, не знаходячи собі за-стосування, спивається, а пенсіонери і хронічні хворі помирають без медичної допомоги.
Гібридному режиму народ не потрібен — він його боїться, а тому ненавидить і знищує.
Не треба бути семи п’ядей у лобі, щоб побачити спільне між Путіним із вертикаллю, що його підпирає, і Януковичем з його зграєю. Останній гайнув до Росії, а хто запросить у гості Путіна, коли в Росії здійсниться його найгірший кошмар?
У 14-му році я почав учити японську мову і як учителя обрав собі через сайт онлайн-викладачів українську студентку. На сайті місце її проживання було позначено як Харків, а в скайпі світилося — Донецьк.
«Скажіть, будь ласка, — запитав я, — як Ви ставитеся до політики Росії стосовно України?» Вона відповіла чесно: «Я засуджую політику Росії стосовно України». «Слава богу!» — відгукнувся я.
Вона мені розповіла, що справді жила в Донецьку, але змушена була звідти переїхати до Харкова, коли там оголосили «ДНР» і владу захопили бандити. Її хлопець був учасником АТО, й часто замість японського ми обговорювали з нею те, що відбувалося між нашими країнами.
Моя країна хвора. Її центр уражений злоякісною пухлиною корупції — шахраями, що злилися в одне ціле із силовиками й узурпували владу, а її вертикаль пронизує метастазами всю державу від верху до низу, від Кремля до самих до окраїн.
Серед будь-якого народу є паршиві вівці, є вони й у нас. Вони дивляться телек, кричать разом із Соловйовим і Кисе-льовим про фашизм в Україні й тероризм у Сирії, співають осанну своєму вождю й жадають розмножитися по всій землі під егідою «руського» миру. Вони мітять себе смугастими стрічками — імперським тавром, щоб їх було простіше відрізнити від людей.
Але далеко не всі росіяни такі. Це лише частина. Обдурені кремлівською пропагандою, злоякісно перероджені владою клітки державного організму. Ми розуміємо загрозу миру, що виходить з їхньої життєдіяльності, і ми боремося, як імунна система бореться з будь-якою хворобою. Не судіть нас суворо — ми робимо, що можемо, але поки що цього недостатньо. Ви перемогли на своєму Майдані — не прогавте свою перемогу, як це сталося в нас, бережіть свою молоду демократію від повзучої контрреволюції.
А наші перемоги ще попереду. «І тих, хто мене обганяє, проводжаю вітальним гімном...» (с) Стругацькі, «Хвилі гасять вітер».

Ольга ВЕРШИНІНА (Санкт-Петербург, економіст):
— Кілька останніх років російське суспільство живе в атмосфері безперервного психозу, зовсім дикої риторики, цілковитого й очевидного беззаконня, наростаючої агресії й обваленої економіки. Підсумок порядку денного останніх сімнадцяти років — цілковитий провал всієї зовнішньої політики, яскравий результат цього — санкції, які ще тільки набирають силу, обвал національної валюти вдвічі, пакет антиконституційних законів, посадки й убивства опозиційних політиків і журналістів, просто антинародна політика всередині країни.
І от дивишся на людей, а вони немов обколені або обкурені — все до ліхтаря, таке враження, що навіть якщо їхніх дітей біля них убивати будуть, вони відвернуться й підуть картоплю чистити. Настільки вже злочин перестав тут бути аморальним, що межа між добром і злом непомітно стерлася.
Совок, що рухнув, рухнув на папері, але він ні на секунду не рухнув у мізках. Спостерігаю зовсім огидну річ: останнім часом у магазинах дедалі більше товарів з усілякими згадуваннями совка й усього, що з ним пов’язано. Ну, наприклад, морозиво «как раньше» або щось із написом «сделано в ссср», або великим шрифтом «гост», це все йде саме як лейбл, а не щось інше. Тобто всіма силами людям нав’язують ідею «чудового совка».
Люди живуть із головою назад, слухають байки про «велике минуле», сидячи в обгаженому сьогоденні, ностальгують за брудним хлівом й огидним хрючевом, слухають дивовижну брехню й бояться — знову страх став постійним супутником.
Одна з основних проблем — цілковите нерозуміння й не-
прийняття такої субстанції, як свобода. Вона не потрібна росіянам. Може, тому, що її успішно століттями знищували, знищували разом з її носіями. Тут саме слово «свобода» звучить для людей як щось незрозуміле, а тому загрозливе.
Більшості як завжди наплювати на будь-яку війну: в Україні, в Сирії або ще десь. Зрозумійте, багато хто тут думає винятково про те, що завтра їсти, чим годувати дітей, як оплатити ЖКГ, як погасити борги. Звичайно, є й багато розуміючих, небайдужих людей, які впевнені, що, українці — громадяни окремої країни й мають право жити, як хочуть. І тільки найупоротіші, які, схоже, й живуть у телевізорі, кричать усе те, що видається потім за думку більшості росіян
Україні бажаю добра і свободи, миру і щастя, я підтримую її в прагненні незалежності, європейських цінностей. Головне, не втратити запал і віру в себе на півдорозі, шлях буде довгий і важкий, але й «приз» наприкінці його доволі вагомий, щоб його прагнути. Цей «приз» — вільне майбутнє для дітей, для всього народу, для країни, це почуття власної гідності, це назавжди переможений страх і торжество людської особистості.

Оксана ФРАНК (Челябінськ, учитель російський мови):
— Кілька слів про адекватну інтелігенцію. Яка розуміє, що відбувається, розуміє, що країна перебуває у стані нульової моральності й повнокровного неуцтва. Нещодавно була на зустрічі з автором підручника з російської літератури. Він таку історію розповів: «Читав лекцію про Обломова десь на Півночі — Ямало-Ненецький округ, чи що. Я, каже, дуже Обломова люблю — національний російський характер... Лінь, інфантильність. Віра в те, що все якось саме налагодиться, з’являться за щучим велінням молочні ріки й береги із киселю. І тут встає завідувач кафедри російської літератури. Поважно і грізно глаголить: «Але не Обломови виграли Велику Вітчизняну війну! Не Обломови!». Дивлюся, каже, на нього й думаю: господи, ну що ти несеш. Але скажи я йому це — духу моїх підручників у Ямало-Ненецькому не буде. А підручник непоганий, може, хоч він чогось гарного тамтешніх дітей навчить. Завідувач кафедри не навчить точно. «Так, — кажу, — так, не Обломови, звичайно. Обломов узагалі літературний персонаж, кажу. І жив за століття до...» А начальника літературного заклинило: але не Обломови виграли!..». Показова історія для Росії.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото Ольги СМИРНОВОЇ.