ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631), 131 (6636), 136 (6641), 146 (6651), 189 (6694), 192 (6697), 197 (6702), 207 (6712), 223 (6728), 230 (6735), 235 (6740) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12, 19, 26 ЛИПНЯ, 9 СЕРПНЯ, 11, 18, 25 ЖОВТНЯ, 8, 29 ЛИСТОПАДА ТА 8, 15 ГРУДНЯ. 

 

Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.

 

Іван Брюховецький.

 

Яким Сомко.

 

Кадр із фільму «Чорна рада».

 

Петро Дорошенко.

 

Павло Тетеря.

 

Іван Сірко.

 

Дем’ян Многогрішний.

 

Коли на місце Юрія Хмельницького гетьманом обрали Павла Тетерю, то на Лівобережжі відмовилися його визнавати, бо це було невигідно Москві. Але на початку 1663 року вона ще не мала повного контролю над Гетьманщиною, тому цар вирішив спочатку зміцнити свій вплив на Лівобережжі, для чого частину козацької старшини було підштовхнуто до виборів тут свого окремого гетьмана, яким дуже добивався стати Яким Сомко, котрий вже був у ролі наказного.
Однак у Москві побоювались певної самостійності Якима Сомка, бо той відмовлявся виконувати різні повинності для утримання царського війська в Україні. Більше того, з огляду на постійні повинності, які самочинно накладав на лівобережне поспільство воєвода Ромодановський, Яким Сомко вимагав, щоб цар послав йому «свой государев указ, чтоб о том престал и в наши войсковые права Запорожские не вступался, и Васюты с епископом чтоб на злое не приводил, и в нашей раде в войске вашего царского величества Запорожском на обраньи гетмана не был...».
Крім того, Сомко постійно писав до Москви про різні злочини, які чиняться на Лівобережжі і які «на ваших царского величества на ратных людех объявляетца». Однак переяславський воєвода, наприклад, «из тех воров управы не чинит, виноватых по их заслуге не казнит, как бы сам вместе с ними ворует».
Зрозуміло, що такий гетьман Москві не підходив. Тож за інструкцією від царя проти Сомка розпочалася агітація, головними рупорами якої були ніжинський полковник Василь Золотаренко, який і сам заповзятився у боротьбі за нову булаву, та єпископ Мстиславський і Оршанський Мефодій, котрий був призначений на місцеблюстителя Київської православної митрополії.
Але в Москві вирішили зробити ставку на більш лояльного до неї кошового Запорозької Січі Івана Брюховецького. З цією метою воєводі Ромодановському доручалося «в Запороги к гетману кошевому к Ивану Брюховецкому и к старшине и ко всему при нем будучему войску на кошу о том писати, чтоб они на ту полковую раду для гетманского обиранья были вскоре».
Іван Брюховецький був відомим як козак чигиринської сотні в 1648—1650 роках, пізніший виконавець окремих доручень при Богдані Хмельницькому й Івані Виговському аж до 1659 року, після чого відійшов на Запорожжя. Тут він під гаслами боротьби проти збагатілої старшини й за соціальну справедливість здобув собі популярність серед рядового козацтва і 1661 року був обраний на посаду кошового отамана Запорозької Січі.
Тож його й підштовхнули на похід за булавою лівобережного гетьмана, на що той з готовністю відгукнувся. Так, наприкінці травня 1663 року він доповідав цареві з похідного табору в Ромнах: «Ныне же, исполняя указ вашего царского пресветлого величества, взяв Бога на помощь, иду к Нежину на полную раду со всем товарством».
Москва не лише спровокувала вибори гетьмана на Лівобережжі, а й втрутилася у процес його обрання. Спеціальний царський наказ зобов’язував воєводу Олексія Трубецького, вирушаючи з військом, розіслати грамоти наказному гетьманові Якиму Сомку і «иным ко всем полковником сее стороны Днепра с нарочными посыльщики наскоро», щоб збиралися «в Прилуке или где пристойнее». При цьому особливо наголошувалося, що обрання гетьмана має бути «по Переяславским новопостановленным статьям, которые постановлены на утвержение советом всего войска Запорожского, при боярех и воеводех».
Скликана за ініціативою наказного гетьмана Якима Сомка рада насамперед не визнала повноважень Павла Тетері як гетьмана України. А вже тоді перейшли до виборів свого старшого, які виявилися надзвичайно бурхливими. Оскільки прибулі запорожці не гребували жодними засобами для здобуття для свого старшого титулу гетьмана, між козаками Брюховецького й Сомка спалахнула бійка, в якій перемогли запорожці. Сомко запротестував перед представником московського царя щодо нелегітимності виборів і оголосив наступного дня нові. 14 червня 1663 року вони відбулися. Козаки Сомка тепер приєдналися до запорожців, і Брюховецький здобув повну перемогу. Московську булаву вручено Івану Брюховецькому й визнано його гетьманом.
Ось так на Чорній раді під Ніжином руками самих українців, зокрема запорожців, у 1663 році Україну розкололи на дві Гетьманщини.
Після свого обрання Іван Брюховецький звинуватив Якима Сомка і Василя Золотаренка у зраді й судив їх обох через два дні у Борзні. Крім них перед військовим судом постали лубенський полковник Шамрицький, переяславський Щуровський, чернігівський Силич, а також такі старшини, як Павло Киндій, Ананій Семенів і Кирило Ширай. Усі вони були скарані на смерть, ще десятьох закованими повезли до Москви, звідки їх відправили до Сибіру.
За допомогою запорожців під владу царя потрапляють і окремі правобережні міста. Зокрема, про це кошовий Іван Сірко доповідав як «нижайшій раб и верной подданой» в листі до Олексія Михайловича 13 (23) березня 1664 року: «В той же, великий государь царь, грамоте написано, чтоб я над изменниками Черкасы (правобережними козаками, які не присягали московському царю. — В. С.); и я с войском Запорожским, оборотясь из-под Тягина, города Турецкого, пришол под городы Черкаские... чрез нас, Ивана Сирка, к вашему царскому величеству привращена есть вся Малая Росия, над Богом и за Богом будучие городы, а именно Бряславской полк, Кальницкой, Могилев, Рашков, Уманской повет, до самого ж Днепра от Днестра...».
Потрапивши в повну залежність від Москви, Іван Сірко не тільки здобував для неї українські міста, а й просив царя, щоб той присилав своїх ратників до них «для их обороны, а особно для городов крепких, посылайте, ваше царское пресветлое величество, ратных руских людей в Бряслав, в Умань, в Кальник и в иные надобные городы...».
Тим часом Іван Брюховецький, два роки задовольняючи царя в усіх його забаганках, зібрався у вересні 1665 року до останнього на поклони: «ударити чолом государеві українськими містами». Цей перший візит українського гетьмана до Москви супроводжувався величезним почтом, що складався з кількасот старшин і козаків включно з полковниками Петром Забілою, Василем Дворецьким, Григорієм Гамалієм, Матвієм Гвинтовкою та Захарієм Шийкевичем.
Крім чолобитної до царя Брюховецький повіз до Москви проект свого договору, який доповнював статті Богдана Хмельницького вісьмома пунктами. Можна допустити, що попередньо цей проект обговорювався Брюховецьким з московськими воєводами, які підказали гетьману, чого хотіло б від нього царське самодержавство. Зокрема, українська сторона тепер пропонувала, щоб усі прибутки з Гетьманщини йшли до спільної московської скарбниці, в тому числі і податки з напоїв; гетьман сам просив увести московські гарнізони до Києва, Кодака на Запорожжі, Кременчука, Лубен, Миргорода, Ніжина, Новгорода-Сіверського, Остра, Полтави, Переяслава, Прилук і Чернігова.
Цар, звичайно, погодився на пропозиції Брюховецького, тому бачимо нові обмеження автономії України після укладення ним у жовтні 1665 року так званих Московський статей. Вони передбачали повноту військово-адміністративної та фінансово-господарської влади московських воєвод на Лівобережній Україні (окрім козацького стану), збільшення царського війська, що утримувалося Україною. Збирання податків тепер справді передавалося до рук представників царя, що було прямим порушенням «Березневих статей». Київський митрополит мав відтепер призначатися за згодою Московського патріархату, хоч духовною столицею православних українців залишився Царгород.
За ці поступки Москві Іван Брюховецький одержав від царя титул боярина, соболину шубу й був одружений на «московской девке» — дочці князя Долгорукого.
Уже наступного року на Лівобережній Україні з’являються московські урядники, які взялися переписувати населення, щоб мати необхідні дані для збирання податків до царської скарбниці. Щоправда, їм вдалося закінчити перепис лише в трьох полках. Однак ця процедура викликала велике невдоволення населення. Ще більше невдоволення викликала в козаків, міщан і селян поведінка присланих московських воєвод. Зокрема, надісланий царем до Полтави 1666 року Яків Хитрово виявився надзвичайно брутальним і деспотичним: на козаків плював, вибивав очі, а на протести старшини відповідав: «Я тут от государя послан и болей всех, а вы все идите под все черти».
Сам же Брюховецький після обрання на гетьманство справами «черні» більше не цікавився, розгорнув боротьбу зі своїми полковниками, відсилаючи окремих до Москви, звідкілля ті потрапляли до Сибіру. Такої гіркої долі, зокрема, зазнали військовий суддя Юрій Намазай, лисянський полковник Височан. За наказом Брюховецького лубенський полковник Григорій Гамалія просидів цілий рік у гадяцькій в’язниці, а вдова гадяцького полковника Остра разом з іншими жінками була спалена нібито за нечесність.
Брюховецький, з усього видно, повернувся до реалій українського життя лише після того, як наступ московського уряду на обіцяні давні права й вольності нашого народу обернувся 1667 року укладенням з Річчю Посполитою Андрусівського договору. Відтепер українські землі ділилися між нашими сусідами по Дніпру. Згідно з цією умовою, як вважав М. Аркас, «над столітньою крівавою боротьбою українців за визволення з-під польського ярма Москва люто надсміялася. Тоді як заради того ж визволення Україна оддала себе під руку єдиновірної держави, — ця держава віддає її назад тій самій Польщі, у теє ж ярмо, не питаючись народу, чи хоче він того».
Брюховецького Москва тільки повідомила про результати переговорів і підписання документа, який вирішував долю України без її участі: на підписанні його українських послів не було — вони навіть не доїхали до Андрусового, оскільки їх завернули з дороги. Зрозуміло, що це його глибоко зачепило. Тож він не провів слідства в справі забиття запорожцями московського посла Ладиженського, який їхав через Україну до Туреччини з повідомленням про наслідки Андрусівської угоди. І зовсім по-іншому почав ставитися до політики Москви в Україні, де розгорялося полум’я всенародної війни і проти нього.
Населення перестало платити всі податки, готувалося до масових виступів — усе це змусило Брюховецького не тільки змінити своє ставлення до Москви, а й налагоджувати відносини з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, котрий завойовував дедалі більше симпатій у народних масах Лівобережжя.
Так, Петро Дорошенко, онук старшого козацького Михайла Дорошенка, вже мав заслуги перед козацтвом. У період Хмельниччини значиться в реєстрі як писар гарматний, у 1657—1658 роках — полковник прилуцький, потім — військовий осавул, полковник чигиринський. Після втечі Павла Тетері з Правобережної України в 1665 році старшим себе проголосив, як відомо, медведівський сотник Опара. Однак татари його заарештували, а булаву передали полковнику Дорошенку.
Він, зокрема, категорично протестував проти Андрусівської угоди між Польщею й Москвою, заявивши московському послові Тяпкіну: «В Андрусові обидва монархи (польський король і московський цар. — В. С.) погодилися на тому, щоб винищити козаків. На якій підставі ви без нас рішили одні міста собі залишити, інші віддати, тоді як ви їх придбали не своєю зброєю, а божою допомогою та нашою відвагою».
За таких обставин Іван Брюховецький вирішує розірвати відносини з Москвою. 1 січня 1668 року він скликав у Гадячі нараду своїх полковників: київського — Василя Дворецького, переяславського — Дмитрашку-Райчу, полтавського — Кумбишецького, прилуцького — Горленка, чернігівського — Івана Самойловича, а також генеральних старшин: суддів Петра Забілу й Павла Животівського, писаря Михайла Феська. У розмові взяли участь також протопоп Семеон Адамович і поляк Ян Сіножацький.
Гетьман Брюховецький, поінформувавши присутніх про становище в Україні, запропонував «відмовитися від солідарності з Москвою і разом зі старшим Петром Дорошенком самим боротися за самостійність і незалежність України». Зокрема, серед першочергових заходів Іван Брюховецький пропонував «московським воєводам з їхнім військом виїхати з України: якщо по-доброму не вийдуть з України, тоді силою треба вигнати».
Було ухвалено, що Лівобережною Україною керуватиме й надалі Брюховецький, а Правобережною — Петро Дорошенко. Одразу ж вислано послом до Туреччини лубенського полковника Григорія Гамалію, а до кримського хана — писаря Степана Гречаного.
За свідченням гадяцького протопопа Григорія Бутовича, «Брюховецький послав до турецького султана, віддаючи себе йому в підданство з тим, щоб бути йому князем руським у Києві й перебувати в такому підданстві, як-от князь семигородський». Прийнявши козацького посла 30 березня 1668 року, султан відповів: «Хто припадає до мого порогу, той не зазнає лиха, будьте тільки послушні й будете добре захищені».
Тоді ж у Прилуках розпочалося повстання проти царського уряду, під час якого забито одного прапорщика й кілька солдатів. Населення Прилук в антимосковському виступі підтримали мешканці Красного Колядина, Карабутового, Срібного, Переволочної, Варви, Журавки, Іваниці, Монастирища, Ічні та інших козацьких сотень.
Коли 12 січня 1668 року до Прилук повернувся з Гадяча місцевий полковник Горленко, і до нього спробував апелювати московський воєвода Загряжський, то козацький провідник наказав останнього заарештувати й закованного в кайдани відправити до тодішньої столиці Лівобережної України, заявивши, що все це діється з наказу Івана Брюховецького.
Такі акції стосовно московських воєвод за наказом Брюховецького відбулися в усіх містах Лівобережної України. Їх усіх звезли до Гадяча, де вони утримувалися в ув’язненні. Гадяцький воєвода Огарьов, котрий 8 лютого 1668 року добився аудієнції в Брюховецького, одержав від останнього пораду негайно виїхати з міста. Але під час виїзду воєводи козаки і селяни затримали його, розпочалася бійка, внаслідок чого Огарьов був поранений, а його дружина — покалічена. Не вдалося заарештувати лише ніжинського воєводу Ржевського й чернігівського Толстого, яких попередили зрадники Сіножацький і Адамович.
Повстання, яке розгорнулося по всіх полках, необхідно було підтримати серйозною зовнішньою збройною акцією. Тому Брюховецький відправляє своїх послів на Дон із закликом до спільної боротьби проти Москви.
Для придушення повстання цар вислав свої війська під проводом Ромодановського. І в травні 1668 року біля Котельви на Полтавщині розпочалися перші бої між московськими та козацькими підрозділами. Маючи нехіть до зненавидженого за вірну службу Москві Брюховецького, його полковники відступилися від нього, вибравши собі за старшого чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного. Останній одразу ж відправив листа гетьману Правобережної України Петру Дорошенку з пропозицією прийняти старшинство і на лівому березі Дніпра. У відповідь Петро Дорошенко написав до Івана Брюховецького, щоб той передав йому булаву і старшинську владу. Однак Брюховецький відмовився від пропозиції Дорошенка, а його послів наказав прикувати до гармати.
Коли ж 7 червня 1668 року на Сербинському полі біля Диканьки зустрілися полки Дорошенка та Брюховецького, то козаки останнього радісно привіталися з правобережними і заявили: «Ми за Брюховецького битися не будемо!» Після цього Дорошенко відправив свого сотника Дрозденка до Брюховецького, щоб передав булаву, але той без будь-яких пояснень відмовився це зробити. Тоді п’яні козаки, які юрмилися біля намету, схопили Брюховецького і повели його до Дорошенка. Останній наказав прикувати того до гармати і подав знак, який означав засудження до страти. Козаки кинулися з дубцями й забили на смерть Брюховецького. Після чого його тіло перевезли до Гадяча, де з почестями поховали в місцевій соборній церкві.
Трагічна смерть Брюховецького у похідному таборі під Опішнею у червні 1668 року привела до проголошення гетьманом усієї України Петра Дорошенка. Звичайно, такий поворот подій зовсім не влаштовував Москву, оскільки тепер уже соборний гетьман був налаштований на самостійницький розвиток України. Ще 10 січня 1668 року в листі до царського посла Василя Тяпкіна він чітко висловив свою державницьку позицію, наводячи безліч фактів узурпації Москвою влади в Україні.
Петру Дорошенку вдалося до кінця того року звільнити майже всю Лівобережну Україну від московських військ. Але тоді, коли вже здавалося, що в Україні ситуація стабілізується, знову дав про себе знати кошовий Сірко: він повів до Чигирина нового претендента на гетьманську булаву. З огляду на це Петро Дорошенко, не встигнувши закріпити своєї влади на Лівобережжі, змушений був повертатися до столиці, залишивши замість себе там незначні відділи війська на чолі з чернігівським полковником Дем’яном Многогрішним, котрий водночас став і наказним гетьманом лівобережним. Скориставшись з того, що Петро Дорошенко попрямував з основними силами до Чигирина, на Лівобережжі знову з’явився з московським військом воєвода Ромодановський і почав там встановлювати свої порядки, руйнуючи міста та замки.
За таких обставин промосковськи наставлений релігійний діяч Лазар Баранович, котрий був посередником у переговорах між царем і козацькою старшиною, почав підбивати Дем’яна Многогрішного прийняти пропозицію царських воєвод стати гетьманом Лівобережної України. Поласившись на владу й почесті, той погодився. Тому на скликаній у Новгороді-Сіверському козацькій раді 17 грудня 1668 року було обрано Дем’яна Многогрішного на гетьмана Лівобережжя, складено проект нового договору і вислано з окремим посольством до царя.
Після переговорів у Москві Олексій Михайлович вислав уже своє представництво до Глухова для офіційного обрання нового гетьмана. Там було нав’язано козацькій старшині так звані Глухівські статті, які нібито дещо полегшували становище Гетьманщини у складі Московської держави. Водночас, хоч там і зазначалося про підтвердження договору з Богданом Хмельницьким, статті нового договору значною мірою обмежували автономію України: царські воєводи залишалися в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, обмежені лише формально втручатися у справи місцевої адміністрації. Реєстр козацького війська порівняно з «Березневими статтями» 1654 року зменшувався вдвічі — до 30 000, гетьману не дозволялося мати дипломатичні відносини з іноземними державами.
Доповідаючи про свою перемогу цареві, Ромодановський наголошував, що його суперечка з козацькою старшиною на Глухівській раді щодо присутності московських воєвод у містах України тривала з 3 по 6 березня «и стояли они на том крепко», але, мовляв, пощастило з ними домовитися.
Щойно про це стало відомо на Правобережній Україні, тамтешній гетьман Петро Дорошенко негайно попередив Многогрішного, щоб він одумався або ж погодився лише з тими статтями, які підписав Богдан Хмельницький. У листі до Лазаря Барановича Многогрішний заявляє, що Військо Запорозьке з усім християнським народом «великого и малого возрасту» погодиться бути під рукою великого государя, але з умовою виведення з українських міст воєвод і відновлення тих стародавніх прав, які були підтверджені при Богдані Хмельницькому в Переяславі.
Треба сказати, що Дем’ян Многогрішний від імені козацтва категорично виступив проти наміру царського уряду щодо передачі Києва Речі Посполитій: «Це престольний город царствуючий із давніх часів, звідки на весь світ Благодать Божа зросла і засяяла. Великий государ преславний город Київ і всі українські городи не шаблею взяв, а Запорозьке Військо піддалося йому добровільно. Коли ж і Київ і все Військо Запорозьке государю тепер не потрібні, і він віддасть їх королеві, то нехай би наказав воєвод і ратних людей вивести з Києва та інших міст, а вони знайдуть собі іншого володаря».
Його устами дано також характеристику тодішнього становища в Україні: «Царські ратні люди замість оборони завдали нам ще гірші шкоди і знищення: в наших городах вони докучали бідним людям частим злодійством, підпалами і биттям до смерті та різними муками, а до того ж вони до наших звичаїв і обичаїв не звикли».
Економічна та політична експансія царизму на українські землі особливо посилилася після Андрусівської угоди 1667 року, за умовами якої московський уряд погодився передати Польщі Правобережну Україну (тобто відмовився від неї), що грубо порушувало «Березневі статті» 1654 року, а на Лівобережній козацька старшина поступово втрачала свої права, самодержавство почало наступ і на вольності Запорозької Січі, зводячи цілу систему укріплень на межі її володінь.
На жаль, не було військово-політичної єдності в цей час між низовим, лівобережним та правобережним козацтвом. Тому царський уряд, вміло розпалюючи ворожнечу між ними, продовжував і надалі прибирати до своїх рук Україну.

 

Володимир СЕРГІЙЧУК, 
доктор історичних наук, 
професор Київського національного університету 
ім. Тараса Шевченка.
 

ДАЛІ БУДЕ.