Не шукати альтернативні, насамперед природному газу, джерела теплової енергії серед виробничників сьогодні може, здається, тільки економічний самогубець. Досвідчений управлінець і господарник Павло Кандиба, котрий керує одразу двома потужними агрофірмами — «Хорольською» та «Миргородською» — розташованими в однойменних районах Полтавщини, до когорти таких експериментаторів, звісно, не належить. При цьому він не міг не звернути увагу й на таке: у згаданому пошуку чимало колег-аграріїв удовольняються «відкриттям» деревини — дров, трісок, тирси тощо. Хоча останніми роками дрова подорожчали дуже істотно... А найголовніше, якщо й далі задля такої альтернативи продовжувати вирубувати (нерідко — просто по-варварському) довколишні лісосмуги й переліски, то що залишимо нащадкам? Невже пустелю? Тож без альтернативи «дерев’яній» альтернативі, вочевидь, не обійтися.

 

Працівник комбікормового заводу Андрій Радченко завантажує виготовленими тут брикетами твердопаливний котел.

 

Павло Кандиба (ліворуч) і Віталій Шумейко біля саморобної установки з виготовлення пелетів. 

 

Такими є паливні гранули з відходів зернових і технічних культур. 

 

Навіщо топтатися по грошах?

Тим паче, що сільгоспвиробники, за словами Павла Олександровича, буквально топчуться по тому, що може давати тепло і, власне, по грошах... Однак у розробці власної стратегії заміни надто дорогих або вбивчих для екології складових теплозабезпечення керувався не лише емоціями, а й прагматичними розрахунками. Статистика свідчила, що тільки дві очолювані ним агрофірми, які входять до агрохолдингу «Астарта—Київ», за рік продукують 300 тонн відходів виробництва, які селяни називають сміттям. Ідеться насамперед про ту реальну й умовну полову, що залишається після збору врожаю та первинної обробки насіння ранніх і пізніх зернових культур, соняшнику тощо.
Раніше все те доводилося збирати й відвозити на розташоване поблизу курортного Миргорода сміттєзвалище. За розміщення там відходів, зрозуміло, платили гроші. Хоча це ж безплатна сировина для паливної альтернативи не тільки природному газу, а й дровам! Таке сміття, звісно, у котел не покладеш. Але його можна спресувати, одержавши на виході досить якісні й готові до завантаження у твердопаливні котли пелети та брикети. Інша справа, що далеко не кожен хоче цим, як то кажуть, заморочуватися. Простіше ж напиляти в найближчій посадці дров чи придбати десь готові пелети...
Та протоптані іншими звивисті стежки (нерідко в обхід законів економіки й здорового глузду) — не для Павла Кандиби. Як генератор ідеї реального перетворення відходів у доходи він згуртував довкола себе таких само ініціативних однодумців. Спершу в «Хорольській» сконструювали й виготовили, по суті, саморобну пересувну установку для продукування пелетів. Для неї готовими на одному з полтавських заводів купили тільки двигун і прес. Корпус зварили такий, щоб він поміщався на кузові великовагової вантажівки. Адже подекуди установку значно простіше й дешевше перевезти до місця зберігання всіляких відвійок, ніж постійно транспортувати їх на той своєрідний міні-завод...

Преміювали за те, що зметикував...

Зрештою, без такого переміщення не обійшлося, коли вирішили подарувати установку меншій за площею орендованої землі й обсягами виробництва «Миргородській». Сьогодні вона працює в цеху переробки зернових культур останньої. Тож їдемо туди разом із Павлом Кандибою та його соратником Сергієм Замоздрою, котрий допомагає першому керівнику порядкувати в агрофірмі «Миргородська». Установка, яку обслуговують начальник цеху Віталій Шумейко та його син Станіслав, саме видає на- гора готову продукцію — пелети, що за формою й розмірами нагадують коротку локшину.
Поруч із нею — цілі гори відходів, з яких ту «локшину» виготовляють. Звертаю увагу на те, що саморобка не вражає якимись модерновими механізмами й агрегатами. Однак вона, за словами пана Віталія, надійна й ефективна. При цьому має істотні переваги перед звичайним зерновим екструдером, на якому також пробували виготовляти паливні гранули раніше. Зрештою, установка особливо дорога її «батькам» як первісток їхнього технічного поступу в цьому напрямку. Тож про свої знахідки вони готові розповідати годинами.
— Ось за це вдосконалення ми преміювали його автора-інженера п’ятьма тисячами гривень. — Павло Кандиба показує на звичайний металевий жолоб, по якому пелети спускаються з пащі преса на стрічку шнека. — Бачите прироблену до нього решітку з маленькими дірочками? Спочатку її не було, тому разом із гранулами в готову продукцію потрапляло справжнє сміття. Тепер воно через таке собі металеве сито просто відсіюється. За те, що наш працівник додумався його приробити, він одержав цілком заслужену грошову винагороду.

Перестали «газувати» й відчули реальну економію

Подібних удосконалень при впровадженні альтернативного опалення спеціалісти обох згаданих агрофірм запропонували немало. Скажімо, біля котельні, що обігріває просторе двоповерхове адміністративне приміщення «Миргородської», ми зустріли головного енергетика Анатолія Саприкіна, котрого називають місцевим Кулібіним... Він показує котел із пальником, у якому згорають ті пелети. Сам пальник купили також у Полтаві. Та для того, щоб запрацювала автоматизована система його завантаження й функціонування, пану Анатолію довелося помізкувати не один день.
Але найголовніше, як то кажуть, — було заради чого старатися. «Судіть самі, — зауважує Анатолій Саприкін. — Наразі за плюсової температури повітря за добу спалюємо в цьому котлі приблизно 5—6 кілограмів пелетів, із похолоданням його апетити зростуть до 15 кг. Однак за весь минулий місяць ми використали гранульований еквівалент 10—15 кубометрів дров або 6 тисяч кубів природного газу. За те блакитне паливо довелося б викласти не менше 50 тисяч гривень. Досить згадати нинішню ціну останнього, щоб зрозуміти: за ймовірними газовими витратами, без яких не обходилися раніше, ця установка вже окупилася».
У «Миргородській» власкору «Голосу України» показали зроблені економістами детальні розрахунки собівартості різних теплоносіїв, зокрема й газу, кам’яного вугілля та дров. Як ті цифри не крути, економія коштів на використанні виготовлених тут зі сміття, тобто з відходів сільгосппродукції, паливних гранул, сягає від двох з істотним хвостиком до трьох разів! І це при тому, що робили такі порівняння за бухгалтерією минулого опалювального сезону, який був стартовим (а значить, найзатратнішим) для освоєння згаданих гранул-пелетів.

Конвеєр, який змушує забути про дрова

Прощаючись із працівниками цієї агрофірми, їдемо до їхніх сусідів і партнерів із «Хорольської». Остання згуртувала відразу п’ять колишніх колгоспів і комбікормовий завод. Тож відчутно більші тут не лише масштаби виробничої діяльності, а й, скажімо, витрати на опалення шести (!) адміністративних приміщень. За таких умов у цій агрофірмі під безпосереднім керівництвом Павла Кандиби втілюють у життя ще потужніший проект із виготовлення з тієї залишкової сировини паливних брикетів, які відрізняються від пелетів фактично тільки більшими розмірами.
Передавши сусідам згадану саморобну пересувну установку для продукування пелетів, у «Хорольській» натомість придбали в Полтаві стаціонарну, призначену для пресування брикетів. Угніздили її там, де зосереджена первинна обробка зерна. Тобто на комбікормовому заводі, який сьогодні використовують фактично як елеватор. За словами директора підприємства Олексія Лисянського, використання для опалення приміщень газу тут не передбачалося навіть у проекті. Завжди налягали на дрова... Та хіба раціонально витрачати значні кошти на деревину, коли буквально під ногами — тонни сміттєсировини для виробництва якісних пелетів і брикетів?
Тож ініціативу Павла Кандиби пан Олексій підтримав, як то кажуть, обома руками. Разом оглядаємо саме той підрозділ заводу, де встановлені подрібнювач для доведення відходів сільгоспвиробництва до потрібних розмірів і, власне, стаціонарний агрегат для пресування паливних брикетів. Між собою вони пов’язані своєрідним автоматизованим конвеєром, за безперебійною роботою якого стежить озброєний пультом управління оператор. Виробничий процес у дії побачити не вдається, бо перед запуском агрегатів на повну потужність їх зупинили, ще раз оглянули й навіть пофарбували. Та виготовлені тут раніше з відходів соняшнику паливні брикети мають досить симпатичний вигляд...

Інженерна думка не застоюється

Тим паче, що ними вже опалюють адміністративне приміщення з лабораторією загальною площею 400 квадратних метрів, де працюють переважно жінки. Заходимо до них і пересвідчуємося: там справді тепло. Водночас директор заводу розповідає про те, що побачена нами лінія виробництва таких брикетів іще не завершена. Її найближчим часом доточать дільницею фасування. Щоб відразу наповнювати готовою продукцією спеціальну тару, яку розвозитимуть в інші підрозділи агрофірми.
При цьому, на думку Олексія Лисянського, такі паливні брикети перспективніші за пелети. Не лише тому, що вже доведено: тепловіддача брикетів перевищує, скажімо, «дров’яну» на 20 відсотків. «Річ іще й у тім, що для використання пелетів треба купувати спеціальний пальник, вартість якого стартує від 40 тисяч гривень, — продовжує пан Олексій. — А брикети кидаєш у звичайний твердопаливний котел. Хоча й котли свого часу купували різні: комусь підійде одне, комусь — інше. На своїй установці можемо подрібнювати й солому, і відходи кукурудзи та іншої подібної сировини».
Той факт, що новаторство й інженерна думка, покликані працювати на енергоощадність, в обох агрофірмах, як то кажуть, не застоюються, підтверджує їхній керівник Павло Кандиба. За його словами, вже сьогодні тут прораховують плюси й мінуси «солом’яного» проекту. «Подібні задумки навряд чи вдалося б реалізувати, якби не підтримка фундатора нашого агрохолдингу Віктора Іванчика, — наголошує співрозмовник. — Коли розповів про вже зроблене в столиці, він одразу зацікавив нашим досвідом керівників і провідних фахівців інших підприємств, які входять до складу «Астарти—Київ». Тож тепер гостей доводиться приймати частіше».
Однак Павло Кандиба на ті додаткові клопоти не нарікає. Бо переконаний: разом із колегами-аграріями вони зроблять і для заощадження коштів на розвиток виробництва та соціальні проекти, і для «узгодження» своїх дій із матінкою-природою набагато більше, ніж поодинці.

Василь НЕЇЖМАК.
Фото автора.

Полтавська область.