Завтра виповнюється 80 років від дня народження видатного політика, громадського діяча і дисидента В’ячеслава Чорновола, ініціатора та організатора проголошення Декларації про державний суверенітет. Він став символом сучасного національно-визвольного руху. В поглядах В. Чорновіл переріс епоху, а його життєвим кредо були слова із народної пісні «Краще раз злетіти соколом в небо, аніж вічно жити в ярмі». І хоча В’ячеслав Максимович не став офіційно лідером держави, він став її Героєм і відіграв доленосну роль у нашій історії. Про нього справедливо згадують як про людину, яка пробудила країну. І вдихнула у неї Незалежність.
Листопад 1996 року. В’ячеслав Чорновіл на сесії Верховної Ради України.
Фото Олександра КЛИМЕНКА (з архіву «Голосу України»).
За незалежність стільки поколінь поклали голови, що ми не можемо з цим гратися
Цими днями політику, публіцисту, літературному критику, активному діячеві руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу В’ячеславу Чорноволу могло виповнитися 80 років. Нині часто можна почути, що наша країна розвивалася б зовсім інакше, якби свого часу Президентом став саме він. Але що ми знаємо про цю людину окрім його громадянської чи державницької позиції? Яким він був чоловіком, татом, другом? У розмові із сином політика, Тарасом Чорноволом, ми намагалися знайти відповіді передусім на ці запитання для того, щоб зрозуміти і, можливо, навіть переосмислити роль його батька у формуванні нашої новітньої історії.
1960-ті роки.
Фото надано Тарасом Чорноволом.
У родинному селі Чорноволів Вільхівці з матір’ю Килиною і сином Тарасом.
Фото надано Тарасом Чорноволом.
31 березня 1996-го — мітинг Руху.
Фото Юрія ВЕНГЕРЕША.
24 березня 1999-го — на сесії Верховної Ради України.
Фото Олександра КЛИМЕНКА.
1988 рік — В’ячеслава Чорновола і півсотні дисидентів з усього СРСР офіційно запросили в Посольство США у Москві на зустріч із Рональдом Рейганом.
Фото надано Тарасом Чорноволом.
— Чи зафіксувався у вашій пам’яті якийсь чіткий перший спогад про батька?
— Сімнадцять років його ув’язнення припали саме на період мого зростання. Перший спогад, який я в собі чітко ідентифікую, пов’язаний із показовою річчю, яка й визначає все моє сприйняття і подальший візуальний ряд, який можу згадати.
Був 1967-й. Мені виповнилося три роки. Йдемо з мамою через поле соняшників на півдні Вінницької області до Піщанської колонії, де батько відбуває перший термін. Тоді він мав порівняно м’яку статтю — «наклепи на радянський державний лад». Вона підпадала не під особливу частину, а під звичайну, і тому в’язнів за нею садили у звичайні кримінальні колонії. З одного боку, це було проблемою, бо інтелігентним людям доводилося мати справу з криміналітетом, а з другого, це слабший контроль без кадебістського терору і без повної ізоляції. Через багато років, коли знімали фільм «Великі українці», я побував у тій колонії, і мені розповіли старожили, які працювали там ще в 60-х роках, що перед самим нашим приїздом на це побачення пригнали кілька вантажних машин із якоюсь технікою і купою кадебістів. Усе місцеве керівництво в колонії повиганяли, і ці привезені люди контролювали й прослуховували повністю все — від моменту нашого приходу і до відходу. Для побутової колонії це було щось неймовірне.
Батька в тій зустрічі пам’ятаю фотографічно. Він худий. Дуже енергійний. Коротко пострижений. І раптом щось сталося. Чи то тато сказав якусь річ, яка стосувалася самої кримінальної справи, чи мама розповіла про те, кого арештовано. Адже ув’язнені тоді не мали звідки взяти інформацію, бо навіть адвокати були проти свого підзахисного. І от в якийсь момент у кімнату для побачень вривається якийсь кадебіст. У мене образ переплутався, і я його запам’ятав не як реальну постать, а як жандарма, який душить революціонера-народника із оповідань Грінченка. Мені той чоловік запам’ятався саме в тому білому мундирі, хоча, звісно, цього не могло бути. Пам’ятаю, як батько, активно жестикулюючи руками, щось йому доводить. Чітко пам’ятаю, там були навіть згадки про те, що радянським законодавством його не мають права обмежувати. Батько взагалі любив посилатися і цитувати комуністичні твори і законодавство. Його навіть за це критикували, але мав чітку відповідь на такі закиди: «Їхньою ж дурною ідеологією та по їхніх тупих довбешках і лупити».
Таким є мій перший спогад про батька. Далі в пам’яті збереглося дуже мало чіткого. Треба розуміти, що батько тоді втягнувся у самвидав. Він переламав українське шістдесятництво, яке не мало наміру політизуватися. Влада, періодично обмежуючи комусь волю, розраховувала, що всі ці люди боротимуться за мову, за літературні права, за історичні якісь моменти, національні символи... Найстрашнішим для тієї влади було б, якби шістдесятники почали перетворюватися на політиків. Більш чітко пригадую роки сімдесяті, але навіть тоді люди, котрі сиділи по тюрмах за Україну, боялися, що Чорновіл нав’язує їм політичну активність. А він вважав, що інакше просто не може бути.
Тато мусив десь офіційно працювати. Часто — далеко від дому. Це було своєрідним прикриттям. Мав кілька друкарських машинок, невідомо звідки взятих, які не прораховувалися кадебістами. Батько був богом конспірації. Він умудрявся друкувати тексти і передавати їх довіреним людям, які давали це своїм перевіреним друкаркам. Тексти блискавично розмножувалися. Перед тим, як потрапити на Захід, звідки поширювалися через заборонений «Голос Америки» або «Радіо «Свобода», його роботи встигали розійтися в Україні сотнями примірників. І це за відсутності принтерів та сучасної поліграфії. Усе набиралося на друкарській машинці через копірку на цигарковому папері у 15 примірниках у одну закладку. Я добре пам’ятаю, оскільки пізніше і сам долучався до цієї роботи, що останню копію складно було навіть розібрати.
— Мабуть, важко було поєднувати таку конспіративну діяльність із родиною?
— Рідко бачив тата в цей період. Тим більше що потім виникли сімейні проблеми. Родина фактично розпалася. Але ставлення мами до батька було таке, що я дізнався про їх розлучення набагато пізніше. Розійшлися вони, мабуть, у 1970-му, а формально розлучилися набагато пізніше. А я про це все дізнався десь у році 77-му. Літ через сім-вісім після того, як це відбулося. Настільки був у мами пієтет до цієї людини. Вона завжди мене виховувала на прикладі батька. Пізніше мама втягнулася в іншу опозиційну діяльність. Вона очолювала українське відділення підпільного фонду Солженіцина підтримки родин політв’язнів.
Спогади про батька цього періоду найбільше накладаються на кадебістські обшуки, коли в хату заходила ціла бригада зі своїми ж понятими. У всіх цих понятих була одна адреса — міліцейський гуртожиток на вулиці Терешкової у Львові. І ці люди по 12—18 годин перетрушували все, що є в домі. За цей час ніхто не мав права вийти. Батько з ними весь час дискутував, щось їм доводив із правових та ідеологічних питань. Вони його по-справжньому ненавиділи.
Але було ще й кілька моїх поїздок у Карпати, коли батько працював на горі Плай на метеостанції. Із тієї гори за кілька кілометрів було видно, як хтось підходить. Тато там чергував сам, і вдень він свої самвидавні речі писав надворі, щоб можна було побачити, чи не йде хтось. Це давало час для того, щоб або сховати, або спалити все заборонене. До речі, в нас завжди, навіть у найбільшу спеку, була включена грубка. Це була кахельна піч, в якій горів газ. Тільки-но до дому підходив хтось підозрілий, документи одразу потрапляли в піч. І обшуки завжди починалися саме з цієї пічки — чи не залишилося там недопалених паперів.
— А друкарську машинку куди?
— Вдома була машинка, на якій друкувалося тільки дозволене. У тата був такий набір цитат з Маркса, чи Леніна, чи кого завгодно. Кажу ж, він любив добивати представників радянської влади її ж цитатами. Скільки було машинок, на яких передруковували заборонені речі, навіть не знаю. Ту машинку, на якій тато особисто друкував, після його арешту передавали через різні руки і врешті-решт втопили в якомусь озері. Вона справді відкривала, хто реально видавав «Український вісник». За її переховування абсолютно сторонні люди могли отримати своїх сім-вісім років тюрми. І, до речі, ніколи кадебісти так і не змогли довести, що В. Чорновіл був видавцем «Українського вісника». Вони в цьому не сумнівалися, але доказів не було. Конспірація була доведена до крайнощів.
Загалом спогади того періоду про батька у мене рвані. Пов’язані з політичними нюансами. Окрім того дуже вузького періоду походів у гори. Тоді поруч із батьком я відчував себе набагато дорослішим. Коли я був першокласником, батька вже арештували, тобто на час тих походів був зовсім малюком, а почувався так, ніби мені десять, а то й дванадцять років.
— Про що говорили?
— Про що можна говорити з шестирічною дитиною? Напевне, про щось банальне. Хоч, пригадую, батько постійно підправляв мою мову. Ми розмовляли українською, але якийсь суржик нам нав’язували, і тато з цим жорстко боровся. Він читав багато віршів. І це мені навіяло шикарний спогад з дитинства. Дуже туманно пригадую, хто приходив до нас додому. Добре пам’ятаю хіба що Івана Світличного, бо він мій хрещений, і зі своєю Льолею вони до нас завжди заходили, коли були у Львові. Але нині мені здається, що в нас бували Панас Заливаха, Василь Стус, Іван Драч, Микола Вінграновський... Багато таких людей. І от коли приходили гості, батько гонорово ставив мене на стару гуцульську скриню, і я з інтонацією напам’ять читав щось із Василя Симоненка — дуже жорстке і дуже не дитяче. Мабуть, років шість мені тоді було. Точно пам’ятаю принаймні два вірші, які декламував гарантовано — «Задивляюсь у твої зіниці» (про Україну) і «Гранітні обеліски, як медузи, повзли, повзли і вибилися з сил. На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил». Коли я читав це, всі відкривали рота. Пригадую богемну атмосферу в тій прохідній кімнаті. Там трохи курили. Навіть батько якийсь час курив, а потім покинув. На п’ятьох поетів тоді могла бути одна пляшка пива, щоб скрасити розмову. Люди декламували вірші, переповідали щось, обговорювали літературні події. Про політику ходили розмовляти на вулицю — всі розуміли, що вдома є прослушка.
— Вам якось наказували не розповідати ті вірші в садочку чи школі? Та й взагалі, не дуже розводитися про те, що відбувається вдома?
— Я був асоціальним і неколективним. У молодшій школі якось нікому на думку в сім’ї не спадало, що мені це треба пояснювати. А от у середній я почав занадто сильно політикувати. Колись показав мамі листівки, які від руки понаписував і порозкидав у місті. За такими листівками можна було спіймати за три хвилини з можливостями тодішнього КДБ. Думаю, їм просто на думку не спало, що це 14-річний парубок може робити. Мабуть, шукали якогось страшного диверсанта, який навмисне намагався подати це від руки дитини. Після того мама почала мене трохи повчати, що треба менше світитися.
У молодших класах було інше. У мене виховання відбувалося на прикладі батька. Дивним способом. Звісно, в школі у хлопчика в голові що завгодно, крім навчання. Я ходив у звичайну просту школу, де половина дітей уже з першого класу курила. І мама, підозрюючи, що таке може й мене чекати, чітко мені пояснила: «Ти знаєш, де твій тато». Я прекрасно знав — батько сидить за політику, за Україну. «Ти знаєш, як йому там важко й погано, — продовжувала мама, — і як буде, якщо йому принесуть твої щоденники і скажуть, що ти котишся по похилій». Я знав. Це дуже діяло.
Ще коли велося слідство, мені кілька разів дозволили зустрітися з татом. Під час цих побачень із нами в кімнаті перебувало кілька представників КДБ, які дуже уважно стежили за всім. Я розповідав якісь нісенітниці. Ну що мудрого міг розказати першокласник? Щось зі своїх шкільних буднів, які мене найменше цікавили. З ким я товаришую чи не товаришую... А тато тим часом переглядав мої зошити і щоденник. У одному з них він заскочив маминою рукою виписані імена людей, яких уже арештували. Мама написала їх так, як ми звикли називати, — без прізвищ. Стефа Шабатура була, наприклад, просто Стефа, а, скажімо, Стефа Гнатенко була би вже Стефка. Ірина Калинець була Ірка. І такий був цілий перелік. Це виглядало так, ніби запис потрапив у зошит випадково. Але тільки в такий спосіб тато зміг дізнатися ще під час слідства, кого з дисидентів заарештовано у справі «Блок». А там була досить велика посадка. Тільки зі Львова посадили кільканадцятеро осіб. Ця сторінка так і залишилася в моєму зошиті. Хтось у класі її побачив і довго допитувався, що це за імена.
Із цим вихованням якось навіть до комедії дійшло під час чергового татового ув’язнення. Тоді були так звані федорчуківські арешти. Такими методами навіть у Росії гребували. Всіх членів Гельсінської групи посадили за гидкими кримінальними статтями. Найбільш показовою, наприклад, була історія Підгородецького. Ще за Сталіна він відсидів 25 років, а потім його посадили за діяльність у Гельсінській групі. Таке враження, що звинувачення вибирали, як навмисне. Той чоловік був метр сорок, мабуть, на зріст, і після стількох років тюрми його вітром хитало, а отримав звинувачення в тому, що побив двометрового міліціонера. За це й посадили. Батькові теж вліпили кримінальну статтю. І от тато був на зоні. А я служив у стройбаті. Там ніякої ідеології — бери побільше, кидай подалі. Я нормально з цим справлявся і числився у передовиках. Дістав там значок ударника комуністичної праці. Ця нагорода передбачала якусь додаткову відпустку або «благодарствене пісьмо на родіну». Один із таких листів надіслали мамі. Дав я і татову адресу, а там тільки номер поштової скриньки. Замполіт відзначив це словами: «Одразу видно, що батько засекречений на серйозній роботі, тому в нього й син такий хороший». Вони ж там у армії темні люди були, з ними навіть КДБ не намагалося розмовляти. Тато казав, що реготали на зоні всі, коли йому принесли листа приблизно з таким змістом: «Дякуємо, що виховали сина вірним патріотом Радянського Союзу, вірним ідеалам партії і т. д.».
— Звідки взявся революційний дух у В’ячеслава Чорновола? На вашу думку, це від виховання чи генетика?
— Для мене це дивна річ. Розумію шістдесятників із Західної України. Всі вони пам’ятали ОУН і УПА. Усі вони народилися ще перед Другою світовою, і ті події відбувалися в них на очах. Вони знали про криївки і бачили облави. На сході люди були від цього всього відірвані. На заході ж у кожній домашній бібліотеці зберігалися видання 1930-х років, які виходили за Польщі, нецензуровані газети. Батько всю цю інформацію отримав тільки після університету, коли вперше приїхав до Львова за рознарядкою на львівське телебачення. Але він сам усе зрозумів. Не в усіх тоді були гени бунтарів, хоч у батька був і цей момент. Думаю, людьми рухало просто почуття совісті та сумління. Той, хто хотів, міг зрозуміти, зробити висновки і обрати єдиний чесний шлях.
Тато провів свою молодість здебільшого в родовому селі, де був навіть куток Чорноволи і ліс Чорноволівський. Село Вільхівець Звенигородського району. Воно було дуже комунізованим. Там кардинально все змінилося тільки під час Революції Гідності. Люди, котрі раніше голосували лише за компартію, різко в один момент почали перехоплювали автобуси з «тітушками». Але до того... Село, яке пережило Голодомор, вірило, що цього не могло бути. Люди переконали в цьому себе і своїх дітей. У центральній частині України в кожній сім’ї фактично були постраждалі від репресій, і всі старалися про це не згадувати. Батькова родина не була комуністичною, хоч ніхто й не брав участі в рухах опору. Але один дядько працював у якомусь районному управлінні освіти. І от його арештували. Потім, мабуть, і розстріляли, принаймні, ніхто й досі не знає, куди він зник. Так от, його дружина за сулію горілки випросила візит у пересильну тюрму, щоб передати харчі. А він, розколупавши до крові пальця, написав їй у записці єдине запитання: «Мотре, яка нині влада»? Не міг уявити, що комуністична влада так знущається над ним, комуністом. Думав, що стався переворот і буржуї захопили країну. Батько ж виростав на цьому, як і всі. Але всі хотіли це забути, а він не захотів.
Свою роль відіграла й генетика. Перший запротокольований Чорновіл — це Стратін. У XVIII столітті він козакував, а коли повернувся у свій Вільхівець, село було закріпачене. Коли дісталися до нього, він поламав пану ребра, втік у Бесарабію і там бурлакував. Родинна легенда каже, що Микола Джеря писаний із нього. Ясно, що це легенда. Але вона батькові дуже подобалася, мені подобається, то чому б не повторити? Пізніше наш родич Стратін переїхав у сусіднє не закріпачене село Юрківку. Мабуть, був добре освічений, бо зумів одружитися з донькою попа і заслужив прізвисько Попів зять. І Чорноволи у Юрківці були якісь не дуже слухняні. Вони не особливо вели боротьбу, але в часи, коли в родині намагалися забути, що мають у родичах В’ячеслава Чорновола, юрківські — родичалися. Підозрюю, що навіть слухали «вороже» радіо.
— Яким запам’ятався батько в часи незалежної України?
— Думаю, в ті часи батькові було дуже двояко. Він стільки боровся за те, щоб Україна була незалежною, що сприймав цю незалежність як самоціль. Володимир Філенко, його колега народний депутат, колись мені казав, що не проголосував 24 серпня за Акт незалежності, і пояснював це тим, що той момент використали комуністи. Нібито в Росії на той час був Єльцин, і вони комуністів громили, а в нас усі домовилися. Мовляв, здолали б у себе комуністів, а тоді вже б і відокремилися. Батько цього не сприймав. Він вважав так — ця незалежність уже не наша. За неї стільки поколінь поклали голови, що ми не можемо з цим гратися. Бог приніс — треба її брати вже. Улюблене татове слово, яке він часто навіть писав з великої букви, — Державотворення. У його статтях воно набувало особливого сенсу. Заради цього державотворення він міг іти на компроміси, міг сприймати людей, яких не мав би сприймати. Він був людиною, яка шукала контакти, і хотів наповнити це якомога більшим змістом. Він дуже хотів зробити різкий перелом і вмів знаходити правильні рішення.
Уже після проголошення незалежності, у 1992 році, батько жорстко наполягав, що не може далі існувати Верховна Рада, яку обирали ще в УРСР. Адже в тому парламенті більшість становили перефарбовані комуністи. А настрої в країні тоді панували дуже рішучі. На Донбасі люди були налаштовані проти комуністів, мабуть, навіть більше, аніж на заході. Якби в той час провели перевибори, ми б отримали зовсім інший склад законодавчого органу влади. І той самий Кравчук нікуди б не дівся від цього парламенту. Відчуваю, якби тоді Чорновіл свого добився, ми б уже давно були в Євросоюзі й забули, що поряд є якась Росія. Найцікавіше, що комуністи навіть не дуже виступали проти перевиборів у той час. Найбільше виступали свої ж демократи. Рух тоді моментально «ліг» під Кравчука. Скільки потім довелося докласти зусиль, щоб довести, що ідеологічно це зовсім чуже для нас. Думаю, в той момент татові було дуже боляче. Він розумів, за що бореться, а інші боролися за своє.
Добре пам’ятаю президентські вибори в 1991 році. Ніхто тоді не боровся проти Кравчука. Навіть Ткаченко зняв свою кандидатуру. Всі демократи, і передусім Лук’яненко та Юхновський, боролися тільки проти Чорновола. Це дало свій результат. Стверджую, що вже тоді були масові фальсифікації. У одному з сіл Катеринопільського району на Черкащині голова колгоспу виступав із приблизно такою промовою: «Партія сказала (хоч партії тоді вже й не було, мабуть, апарат якийсь), що за незалежність голосувати можна. Але щоб ніхто не проголосував у селі за Чорновола. Я не перевірятиму, хто саме, бо голосування таємне, то відповісте всі. Слідкуйте один за одним, бо не буде ані брикетів для опалення, ані трудоднів, ані прийому молока». Це село не дало жодного голосу, хоч Чорноволу симпатизували, я особисто знав звідти людей. Або такий випадок — на двох сусідніх дільницях у Харкові межа проходила посередині великого будинку. На одній дільниці проголосували так, що Чорновіл і Кравчук ішли майже порівну, а на другій Кравчук випереджав у десять разів. Різниця у тому, що на одну з дільниць устигли прислати кількох спостерігачів, а на іншу — не вистачило. Але навіть за цих обставин цілком міг бути другий тур, якби не гризня між своїми.
Мені здається, татові було дуже боляче. Він дуже добре вмів прораховувати майбутнє. У той період з батьком асоціювалася постійна втома. Це було дуже помітно, навіть не хотілося з ним про щось зайве говорити, бо виснаження було повне. У 1998 році він на будь-яких умовах пропонував усім державницьким партіям об’єднатися, але всі вони були впевнені в своїх лідерах. А на виборах набрали менше одного відсотка, тільки КУН трохи не дотягнув до трьох. Якраз сталося так, як він і прогнозував у своїх працях — комуністи здобули не набагато, але більше, аніж усі інші, й мали із своїми союзниками більшість у Верховній Раді.
Але тоді була реальна можливість здобути перемогу і все кардинально повернути. І Кучма на той час іще не опирався на олігархів. Однак усю виборчу кампанію ті, з ким можна було об’єднатися, воювали проти Чорновола. Пригадую, одного разу в Луганську так звані націоналісти, хоч я б назвав їх «націоналюги», влаштували турнір зі стрільби по мішенях, на яких був портрет не Леніна, не Сталіна, а Чорновола. Коли дивлюся на сьогоднішню опозицію, то згадую той турнір у Луганську. Тато тоді навіть сказав оту свою відому фразу: «Що ж ми за народ такий, що своїх добиваємо?» Однак, незважаючи на таку втому, батько все одно втягувався в процеси. Розкол у Русі став вершиною знущання.
Іноді тато передавав мені у Львів поїздом деякі документи, я їх аналізував і відправляв йому назад у Київ. Ми рідко бачилися в той час, але добре пам’ятаю графік його поїздок. У Кіровограді — переміг, там — переміг, там — переміг. Лишився Тернопіль. Це була ключова поїздка. Львів навіть не мав такого значення. Тернопіль був визначальним, бо в цьому місті започатковано Рух, але тоді розкольники повністю взяли цю організацію під свій контроль. Хоч там і були свої сильні лідери, ніхто не сумнівався, що батьків приїзд міг посприяти, аби заколотників скинули. Тоді б розкол завершився. Це було всім зрозуміло. За кілька днів до цієї ключової поїздки з’явився той КамАЗ.
— Ви й досі вважаєте, що це було вбивство?
— Насправді висновків про те, що сталася звичайна аварія, не існує. Кілька разів відкривали кримінальні справи, а коли спадав опозиційний шум, їх закривали. Востаннє справу закрили за пунктом, який передбачає завершення терміну давності, 20 січня 2014 року, коли лилася кров на Грушевського. Це зробив суддя бориспільського суду, якого потім люстрували. Але були залізні докази того, що це не могла бути звичайна аварія, а основний підозрюваний постійно міняв свідчення. Не кажучи вже про те, що з’ясувалося, ніби Куделя взагалі не сидів за кермом того КамАЗу. Я встиг подати апеляційну скаргу. Київський суд відхилив неправомірне рішення і постановив скерувати справу в прокуратуру на нове розслідування з вимогою провадити слідство за статтею «посягання на життя державного діяча». Однак нині слідство ніяке не ведеться. Чи не можуть скомпонувати належну слідчу оперативну групу, чи свідків залишилося мало. Куделя чітко усвідомив, що ніколи не потрапить у тюрму, якщо йтиметься про аварію. У будь-якому іншому разі він сидітиме. Кажуть, що сталася звичайна аварія, а справа між тим має 90 томів по 500—800 сторінок кожен.
— Дякую за спогади!
Надія СМІЯН.
ДО РЕЧІ
— Чи були моменти, коли особливо шкодували, що батька нема поруч?
— Вважаю, що як має бути, так і буде. Не належу до людей, які повторюють: «От був би живий Чорновіл, усе було б добре». Люди накладають це «якби» на себе самих, якими вони стали після його смерті. От, наприклад, до дня батькової загибелі 25 березня абсолютно всі львівські газети обливали його брудом, а 26 березня ті ж самі люди за своїми ж підписами публікували хвалебні оди Чорноволу. Уявімо, що він вижив. Вони й далі поливали б його брудом за ті самі гроші, а наші українці смакували б це. Не знаю, чи став би він Президентом у 1999 році. Припускаю, що це могло статися, бо те, як він вів свою кампанію, сколихнуло людей. Навіть тих, на яких, здавалося, не міг розраховувати — із центру і аж на схід. На жаль, насправді тата полюбили тільки після смерті.
Коли мені його страшно психологічно бракувало в країні? Мабуть, на виборах 2004 року. Річ навіть не в тім, що сам я тупо купився на Януковича, маючи особисті претензії до Ющенка. Усі ми тоді розуміли, що ані один, ані другий не повинні бути Президентом України. Тоді країну очолити мав Чорновіл. Хоча чудово усвідомлюю, що й тоді б робилося. Маю таку історію. Один із політичних діячів, якого не запрошували на зустріч, прийшов до Ющенка в Національний банк зі своїм депутатським питанням. А секретарка не знала цього і зі словами «всі вже зібралися» завела його в кабінет, де, як з’ясувалося, проходила нарада з приводу того, що робити з Чорноволом. Це був 1998 рік, коли починався розкол. Чорновіл заважав ідеї, яку благословив Кучма, щоб Ющенко став лідером усіх націонал-демократів. Розумію, що й у 2004-му бруд також лили б потоками.
Але тоді вимальовувалася абсолютно інша альтернатива. Це міг бути ривок. Тоді Захід іще не відмежувався від нас. Тільки потім усі надії провалилися. У 2004-му ще серйозно говорили про те, що Україна до 2010 року стане членом Євросоюзу, а до 2007-го — повноправним членом НАТО. І Росія в той час іще не могла почати війну. Тоді протистояння звідти велося на рівні провокації напроти коси Тузла. Мабуть, це був наш останній шанс розвернути історію. Неможливо загадувати, що б нині міг при владі робити Чорновіл, бо якби він був тоді, в нас були б зовсім інші обставини. Він умів знаходити спільну мову з усіма — з чужими і ворожими силами, з російськими демократами і зі світовими лідерами. Тоді з ним ми могли потрапити в світ, де нас чекали, а тепер ми туди прориваємося.
**
Найстрашнішим для влади було б, якби шістдесятники почали перетворюватися на політиків. А він вважав, що інакше просто не може бути.
Він був людиною, яка шукала контакти, і хотів наповнити це якомога більшим змістом. Він дуже хотів зробити різкий перелом і вмів знаходити правильні рішення.
