Рік, що минає, — це четвертий рік агресії Росії проти світу. Не громадянського конфлікту українців, а війни Московії проти України. Ті, хто стверджує, що «дружба з путіним — велика честь», або «перебуває поза політикою», — продалися кремлівському дияволу. Понад десять тисяч загиблих на сході України — це вічний біль для українців і безкінечна ганьба для тих росіян, які це заохочують або виправдовують війну під прапором своєї держави. Але ж грузини не бомбили Грузію, сирійці — Сирію, українці — Україну,.. що вже аксіома. Однак деякі росіяни — все-таки миротворці.

Наталя ТИМОФЄЄВА (з Москви, російська поетеса, що постраждала від путінських ОПГ, правнучка в’язнів сталінського ГУЛАГу):
— Напевно, все, що можна було сказати про цю війну, вже сказано. Український і російський народи підбурені, на їхній крові розцвітає будяк. Часто я читаю у ФБ: «Якщо не Путін, то хто?» або «Ви хочете, щоб було, як на Україні?». А як в Україні? Закриваються школи і лікарні, знищуються підприємства, народні гроші виводяться в офшори, йде торгівля всім і вся, включаючи дітей і величезні території країни? Так це ж усе відбувається в РФ сьогодні, це відбувається з нами, поки ми проклинаємо українців і зі сміхом тикаємо в них пальцями.
Під шумок божевільних воєн, які веде ОПГ Кремля, в російського народу відбирають майбутнє й саме існування як нації. Хтось може полічити той моральний збиток, що його сотворили роки правління людини з ходою блатного пахана? Скільки обдурених хлопців кладуть своє життя на вівтар беззаконня? Вони воювали в Україні «за сохранение русского языка», котрий в Єкатеринбурзьких школах заборонили називати «родной речью». Так сміється над зовсім нещодавно братніми народами чоловічок з риб’ячими очима, в якого немає ні совісті, ні честі, лише жадання влади й жадібне бажання визнання його «заслуг» перед усім світом як миротворця.
Починаючи з 1917 року, у Росії боролися з інакомисленням за допомогою кулі та репресій. Виведено особливу породу людей, готових стерпіти все за пайку хліба і «лишь бы не было войны». А війна йде, вона проходить через сім’ї й серця, і хліб гірчить дедалі більше й дорожчає. Якщо не зупинити безумця з ядерною кнопкою, не тільки російський народ сьорбне небувалого горя, вона потягне за собою багатьох, хто сліпо вірує у справедливість катів.
У РФ, де в регіонах не вистачає продовольства, тоннами знищують санкційні харчі, але відкрито кордони для наркопотоків і сурогатного алкоголю. Народ душать податками й брехнею, свобода слова придушується на корені. Підприємництво малого й середнього бізнесу кануло в небуття. Без інфраструктури загинаються села, замість них на родючих землях відкривають агроферми, що належать кооператорам із близького кола. Вирубується й вивозиться ліс, викачуються надра... «Якщо не Путін, то хто?» Невже не залишилося в Росії нікого, хто міг би витягти її з петлі, звитої крадіями?
Справді, якщо Бог хоче покарати, Він відбирає розум. Росія й Україна нероздільні перед Богом, у мене, росіянки, онуки наполовину українці, що мені робити, кого ненавидіти? Є один вилупок, оточений юрбою таких само, як він, безбарвних виродженців з роду людського, на котрого чекають міжнародний трибунал і Вищий суд. Це кривавий кремлівський наперсточник — Путін. Ще шість років його бездарного правління й прокинуться навіть сплячі, якщо залишаться живі.

Вадим ГЛУХОВ (депутат Міської думи Іжевська, юрист, голова некомерційної громадської організації «Громадське об’єднання із захисту прав споживачів та інвалідів Удмуртської Республіки»):
— Війну треба закінчувати. І якнайшвидше. Крим і Донбас коштували дорого не тільки українцям, а й росіянам. Рівень життя росіян за останні три роки впав приблизно в півтора разу. Тільки в Москві в межах садового кільця він зберігся на колишньому рівні. Питання в іншому. Сучасні політики не знають, як завершити цей конфлікт і водночас «зберегти обличчя». Хто знайде відповідь на це запитання, тому можна сміливо дати Нобелівську премію миру!
Для того, щоб працювала народна дипломатія між Україною і Росією, потрібно «живе» спілкування. Нині досить багато росіян відвідують Грузію як туристи. І після таких турів ставлення людей змінюється. І коли я чую, що планується скасування поїздів між Україною і Росією, введення візового режиму, розумію: ситуація заходить ще в більший глухий кут. І розв’язувати цей вузол потім буде складніше.
Масовий туризм в Україну, обмін студентами, проведення гуманітарних заходів (особливо між творчою інтелігенцією й діячами культури) — ось ті ліки, що зможуть нас вилікувати.
А мир настане. Мої діти не дивляться телевізор. Взагалі. Відповідно вони не піддані пропаганді. А діти — наше майбутнє... У Росії телевізор цілодобово дивляться тільки пенсіонери й ті, кому за 50. А всі решта розуміють так, як воно є.
На жаль, в Україні не був жодного разу. Але ще в часи СРСР служив з українцями строкову службу в армії. Вони мені дуже сподобалися. Із хлопцем з Одеси (Вадим Логачов) ми були кращими друзями. Запам’яталися хлопці з Києва, були добре розвинені інтелектуально. Тому мені хочеться вірити, що українці успішно здолають виклики часу.

Андрій ХАЧАТУРОВ (Москва, фахівець із буріння нафтових і газових свердловин):
— Переживаю за Україну й дуже радію її успіхам. Хочу приїхати в Україну. Уперше був у вашій країні 1968 року. Полюбив Київ, Чернівці, Карпати. Пам’ятаю гостинних гуцулів у гарних костюмах, високі смереки й красиві щирі пісні... Річку Прут. Уранці старі йшли з великими обплетеними сіткою сифонами за газованою водою. Пам’ятаю стіл у селищі Валя Кузьмина, кам’яний, дуже старий. XIX століття. Екскурсовод щось розповідав, а от, напевно, українець сказав: сюди б скатертину й горілки! Усі засміялися, а дружина його тріснула по потилиці, жартома... Тому ніколи не повірю в те, що українці — «фашисти безсердечні...».
Нині переважно слухаю «Эхо Москвы» і читаю інформацію із соцмереж. А телевізор не дивлюся майже з дитинства. Тому пропаганді не піддаюся, адже маю свою точку зору. Звик думати й аналізувати сам. Мене неможливо переконати в тому, що в Україні «їдять дітей зі снігурами». Знаю, що в Путіна інших думок немає, окрім як щось і когось захопити. Хоча взагалі про нього намагаюся не думати. На Кремль уваги ніколи не звертав. У Білокам’яній живуть окремо від країни вже 100 років. Більшість росіян теж, як і Путін, люблять усе захоплювати, знищувати... Але думаючих людей теж багато. Мої друзі поділяють мою думку й підтримують право українців на самовизначення. Бажаю Україні всього доброго! Бачу, що не все у вас виходить, але головне — початок покладено.

Олексій ЧИВЗ (із Санкт-Петербурга, лікар):
— Росія дедалі більше схожа на психушку. Людей, що перебувають у владі, слід розцінювати як організоване злочинне угруповання. Їхня мета — утримувати владу за будь-яку ціну.
Федеральний ефір заполонили серіали про гебістів. Росія на боці зла й сама по собі — однозначне зло.
Колорадська стрічка стала знаком окупації Криму, знаком окупації Грузії, російської війни на Донбасі...
Чув: повернути Крим неможливо «з юридичних і гуманітарних міркувань». Про які гуманітарні міркування мова? Кримчан почнуть різати кровожерливі бандерівці? Чи як? Коли кажуть: «Неможливо повернути» — чую: «Кримнаш». Просто трохи на інший манер, але по суті тези — той само кримнашизм. Про гуманітарні міркування потрібно було думати тоді, коли окупували, коли викрадали й убивали кримських татар, коли влаштовували бойню на сході України. І це не росіяни поглинули Крим, а Крим поглине Росію.
Причина нападу Росії на Грузію точно така само, як і нападу на Україну — рух колись братніх країн у бік вільного світу, в бік заходу. Окупаційна війна!
Андрій Ілларіонов не раз писав, що плани анексії Криму й війни, а в ширшому сенсі взагалі протистояння з усім світом, Путін виношував ще під час свого перебування радником президента. Це не гіпотеза, а факти.
«Порятунок» одного життя йде за рахунок загибелі безлічі інших, «порятунок» за рахунок підтримки на ходу машини, яка й убиває. Підтримуєш Путіна, а потім їдеш на Донбас «рятувати» дітей від війни, яку він — і тільки він! — там улаштував. Принагідно зауважуєш, що «російських військ там немає». А Путін уже бомбить дітей у Сирії, треба летіти туди. Але ж якби не Путін, то не треба було б нікого рятувати на Донбасі й у Сирії, можна було врятувати дітей Росії, в Іркутську, наприклад.
Я кілька разів був в Україні, у мене там багато друзів. Мені подобаються Київ і Львов. Українці більш доброзичливі й відкриті порівняно з росіянами. Бажаю українцям насамперед не піти шляхом Росії й поліпшення економічної ситуації, у цьому ключ руху вперед. Що стосується окупованих територій, Криму й Донбасу, то, як мені здається, це триватиме дуже довго. Потрібно не обертатися, розбудовувати економіку, боротися з корупцією, тоді й значимість для України проблем зменшуватиметься.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.