Чоловік розповідає, що він із дружиною — пенсіонери, але українські пенсії не отримують, тому що бояться. Їхній син пішов служити в поліцію «днр». Виїжджає на пригоди. Пише протоколи. Зарплата — 13800 плюс премії за гарного розкладу. Разом 18 тисяч рубчиків. Не шикують, але харчуються нормально. Вони бояться, що Україна повернеться й сина посадять. Розмовляє зі мною обережно, прощупує, хто я.
Кажу: якщо він нікого не вбивав — то один розклад, а якщо вбивав — то інший. Тут усе зрозуміло. Звісно, Україна повернеться, тільки дурень цього не розуміє. А СБУ запитає: «І шо ти, товаріщ, робив в окупації?».
Чоловік відповідає, що син не воював і нікого не вбивав. А потім раптом починає розповідати, як дев’ятиповерхівку, де вони живуть, обстрілювали. Вікна їх виходять на територію під «деенерівцями». І до них залетіли осколки й устромилися в стіну на кухні. А потім місцеве телебачення розповіло, що це Україна обстріляла. А ЗСУ стоять з іншого боку й далеко. Від них ніяк не могли в їхні вікна потрапити осколки міни, яка летить на відстань 2—5 кілометрів. «Це точно наші «деенерівці» нас обстріляли. І всі це знають, але мовчать. А що ти скажеш проти військового режиму?» — закінчив він.
Щойно пішов чоловік, тут біля мене зупинилася жінка. Пара фраз і зрозуміло, з ким маєш справу. Жінка стала розповідати, що вони живуть у Київському районі в приватному секторі. Якось їх обстріляли мінами. Люди чули удари й свист. А потім одна із мін потрапила в дерево просто перед їхнім будинком, а хвилею розкурочило веранду, осколками розбило всі вікна в будинку, крім ванної кімнати, де вони із чоловіком у той момент умивалися вранці, тому залишилися живі й неушкоджені. Таке щастя. Тільки нерви тепер ніякі.
Тут незабаром приїхали кореспонденти. Пофоткали й поїхали. Приїхали члени з якихось органів, сказали, шо риспубліка надасть допомогу, токо не усувайте поки що руйнування, приїде комісія, все оцінить і тоді виділяться гроші. Час ішов. Холодно. Пішли до районного виконкому. Там сказали: ждіттє-ждіттє. Потім ще раз пішли, їм відповіли, що про них пам’ятають. Потім втретє сказали, що, звичайно, про них не забули, не хвилюйтеся, скоро прийдемо.
Мешканці вставили нові вікна, забили все дошками. Тепер у будинку темно й мерзотно... Веранду розібрали до кінця, тому що коштів її відновлювати вже не вистачило.
Минув рік, і раптом приходить комісія. Подивилися, сказали, мовляв, а-а-а, то ви вже все самі відновили, молодці, ну, тоді ми пішли далі.
Ось така турбота про людину в молодій риспублиці.
Натомість на плакатах по місту пафосні сюжети.
Урочисто заявляють, шо «нам уже три роки», ну в сенсі «їм»... Так усіх ощасливили. Уже своїх «героїв праці «днр» повісили на огляд...
Нє-є-є, поки що токо їх фотки із зірками героїв на грудях. Фотки якихось передовиків якихось виробництв. Фантастика. За фактично цілковитого знищення економіки такий лохотрон! Але, щоправда, є ті, хто цим пишається й у це все вірить.
Та дедалі частіше зустрічаю людей, які хоча й прихильники новоросії, але ганьблять захарченка, шо він злодюга й команда його збагатилася вже до непристойності. Незадоволені. Багато хто Україну згадує. І набридло жити в консервній банці...
Процес перевиховання ідійотів дає свої плоди.
Ми не покинуті.
Господь проводить свою виховну роботу методами, які тільки Він сам знає.
Хочеться нормального людського життя.
І ми дочекаємося. Уже чекати залишилося менше, ніж прожито у війні.
Слава Україні!
Марина ГРИГОР’ЄВА,
блогер.
