«Дачники»

Олександр КЛИМЕНКО.

27 грудня 2017 305

Дачне селище небагатих людей за авдіївською промзоною, які вкладали сюди свої тяжко зароблені гроші, розбите вщент. Сюди вже ніколи не повернеться життя, так здається на перший погляд. Хоча всі війни колись закінчуються, і ця путінська теж закінчиться. І що тут буде потім, на цих политих потом шахтарів і сталеварів та кров’ю солдатів землях, — невідомо. Чи відбудовані дачі, чи прикордонна смуга, чи лінія фронту на ще кілька років. Один з колишніх американських послів сказав нещодавно, що ця війна надовго, на десять років. Сподіватимемося, що він помиляється.

Ми прийшли у маленький будинок. Хатка 5х4 метри з кухнею 2х5. Натоплено. Грубу хлопці склали самі, є тут один пічник.

Разом з Юрою йдемо на ближні позиції. Ніч дуже темна. Юра інколи на секунду вмикає ліхтарик, щоб було видно хоч напрямок. Після двохсот метрів ходу підходимо ще до однієї дачі. Троє хлопців несуть тут службу, спостерігають, коли треба відповідають на обстріли з кулемета.

Микола, Юрій, Олександр, Андрій.

Повертаємось «додому». Приходить четвертий військовик — Руслан, командир взводу. Точиться бесіда, бійці то жартують один над одним, то говорять про серйозні речі.

Як казав Талейран: «Війна — надто серйозна справа, щоб довіряти її військовим».
Отже, у тісній хатині, колишній дачі, а нині на військовій позиції — взводному опорному пункті, зібралося четверо контрактників — Руслан, освіта вища, інженер-механік з обладнання хімічного виробництва та будівельних матеріалів, 27 років;
Сергій, освіта вища, бухгалтер-аудитор з досвідом міжнародної економічної діяльності, 45 років;
Юрій, освіта середня спеціальна, гірничий майстер, 48 років;
Іван, освіта середня спеціальна, архітектор-реставратор, 25 років.
Розмова точиться далі.
Юрій повернувся у 1989 році у рідний Павлоград зі строкової служби в армії і одразу пішов працювати у шахту. У 1990 році вступив у Донецький гірничий технікум і в 1994-му закінчив його. Став гірничим майстром. Сину Юрія 25 років, працює в ДСНС. Гірничий майстер з грудня 2016 року пішов на контракт у 25-ту бригаду, сержант, старшина роти.
...Дзижчить «польовка» — військовий дротовий зв’язок. Юра бере слухавку. До позиції наблизились двоє чужих. «Кинь гранату!» — кричить старшина.
Комвзводу Руслан і Сергій біжать на допомогу на позицію. За півгодини повертаються. Розповідають, що відбувся вогневий контакт. Вороги пішли. Така позиційна війна.
«Підходять вночі 2—6 чоловіків, прощупують нашу оборону», — каже Сергій.
Йому 45 років, у цивільному житті — бухгалтер-аудитор. 2014 року був мобілізований, прослужив один рік і після цього підписав контракт до кінця особливого періоду, тобто до перемоги. У розмовах одразу вгадується професійний економіст. Обурюється, що не дають розрахункових листків, гроші просто перераховують на картку та і все. «Але ж я хочу знати, з чого складається заробітна плата військовика. Скільки і за що я отримую — оклад, бойові надбавки тощо».
Сергій — аудитор-снайпер — продовжує, що до переліку його професій можна ще додати «ландшафтного дизайнера» та «менеджера з прибирання території. «Чому кваліфіковані військовики із зарплатою до 10 тисяч гривень замітають доріжки у ППД? Вони повинні займатись бойовою підготовкою! А на зарплату 4 тисячі гривень можна взяти професійних двірників», — каже Сергій.
Та все ж більше розмов у нього про снайперське спорядження, якого не вистачає на фронті, — біноклі, лазерні дальноміри, тепловізори, оптичні приціли, навіть набої. «У бінокль 7 крат я бачу ціль і тут же у свій 4-кратний приціл вже її не видно».
Іван — теж снайпер, той що архітектор-реставратор. На війні з 2014 року. Після складної життєвої історії знову підписав контракт до кінця особливого періоду. Має дружину й дитину, але вони далеко звідси, навіть не в Україні.
І нарешті — взводний Руслан. 27 років, молодший лейтенант. Удома дружина й дитина. На війні з 11 листопада 2014 року. Спочатку підписав контракт на 3 роки, тепер на 5. Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

Командир взводу Руслан нагороджений державною відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

Руслан двічі штурмував військкомат, на другий раз все-таки призвали: «10 листопада телефонують — завтра з речами. Я на роботу, одразу звільнився. Мати плаче, за ноги хватає, я переступив і пішов. І через місяць уже штурмував шахту «Бутовка».
Тоді були дуже жорстокі бої: «Штурмували ми разом з 95-ю бригадою. У них БТРи, у нас БМД. Вони молодці. Швидко збирали поранених і вивозили. Відтоді я пам’ятаю, як в машинах тхнуло печеною кров’ю».

Забігаючи наперед, скажу, як Руслан і ще один боєць Віталій наступного дня розповідали про свої сни, в яких війна. «Ми ніколи не зрозуміємо тих, хто не воював. Тут увечері бої, а там хлопці сидять по кабаках. Ми вже відчуваємо себе іншими». Руслан продовжує: «Прийшли перший день на цю позицію, на дачу, типу «дачники». Я вийшов помити ноги, виніс тазок з водою, а мило забув. Повернувся до хати, це 2 хвилини і 5 метрів. Виходжу вже з милом, а мій тазок розтрощений — кілька прильотів АГС...»
Уже ранком йдемо з Русланом на інші позиції. Щоб було зрозуміло — це місце розташовано біля славнозвісної позиції «Орел». Воюють тут постійно.

Олександр, Ігор та Петро

Знайомимося з Віталієм. Мобілізований у 2014 році. Кулеметник, у цивільному житті приватний підприємець. Дружина, двоє дітей — 4 роки і 20 років. Рік повоював, рік побув дома і знову пішов на контракт у ЗСУ. Чому? «Щоб війна скоріше закінчилась», — відповідає кулеметник.
Віталій каже, що сьогодні відносна тиша, але ранком двічі шмальнули. Це не хаотична стрілянина. Вороги знають цілі, а ми теж. Ми зберігаємо режим тиші, але себе ображати не даємо.

Кулеметник Віталій.

На всю ротацію, а скільки вона триватиме — невідомо, для бійців землянка буде домівкою. Попередники, 72-га бригада, були тут рік і 2 дні.
Колега Віталія Сергій — теж контрактник. Удома дружина і десятирічна донька. На війні вперше. 30 вересня підписав контракт на три роки, молодший сержант, стрілок АГС. Сергій з Першотравенська, шахтар. Кажу, що знаю там одного чоловіка, Віктора Шпотя «Капелана». Зустрічались з ним у Пісках, а в Першотравенську він опікується реабілітаційним центром колишніх наркоманів.
І тут Сергій каже: «Я теж колишній наркоман. Але тільки зусиллям своєї волі покинув це. І взагалі — на війні відчуття схожі або навіть крутіші за наркотики». Руслан миттєво відгукується жартом: «Ну ясна справа, від черги 5,45 мм — маленький приход, від 120-міліметрової міни — більший, а коли криють «Гради» — то вже передоз». Бліндаж заповнюється щирим сміхом.
Ідемо далі. Ще один бліндаж, довгі й глибокі траншеї. Тут військовик Ерве каже коротко і ясно: «Я доброволець, з 2014 року у 25-й бригаді, з перервою на поранення. Поки на війні наживаються, їй кінця не буде».
За рогом цих викопаних у землі вулиць раптом виникає ще один боєць — Віктор, на війні з 2015 року. Хлопчина каже: «А можна я передам вітання з фронту у Васильків своїй коханій Юлії! Від «Рижого!»