Із 28 керівників місцевих рад Києво-Святошинського району лише п’яту частину становлять жінки. Одна із них — Валентина Василевська (на знімку із ветеранами війни і праці), яка вже понад рік виконує обов’язки голови Гореницької сільської ради. Була секретарем, та склалося так, що довелося їй взяти управління громадою в свої руки. А отже, звалити на плечі великий тягар справ і проблем, пов’язаний із життєзабезпеченням мешканців чотирьох сіл.

Найхарактерніша особливість Гореничів, напевне, в тому, що звідси до столиці рукою подати. Розташоване на лівому березі Ірпеня, воно є своєрідними західними воротами Києва, бо саме тут, на перехресті шосе Житомир — Київ знаходиться потужна дорожня розв’язка і останній світлофор перед в’їздом у місто. На протилежному боці — село Стоянка, яке разом з Гнатівкою та Лукою також входить до складу гореницької громади.
— Чи важко мені працювати? — перепитує Валентина Василівна. — Я місцева, тут народилася і виросла, тут працювали мої дід і батько. Тому мені десь і важко, і водночас легко, бо я знаю односельців, практично кожного. А у нас же тільки зареєстрованих майже п’ять тисяч мешканців і, напевне, стільки ж є не зареєстрованих. Плюс ще садові товариства. Хоча нині вже почали переоформляти садові будинки на житлові — за нещодавно прийнятим законом це дозволено робити.
— Це громаді вигідно?
— Вигідно, передусім тим, хто переводить свою будову в житловий статус. Адже зробивши це, вони мають право отримувати всі соціальні, комунальні та інші послуги, які надаються органом місцевого самоврядування та його структурами і організаціями. А інакше ніякого статусу вони не мають, бо рахуються начебто і в адміністративних одиницях, однак, по суті, перебувають за межами. Зрозуміло, що навантаження на сільську раду зі збільшенням кількості дворів і мешканців зростає, але піклуватися про нових членів громади — наш обов’язок.
— Наскільки я розумію, для вас ця посада — не крісло, а відповідальність?
— Справді так. А ще можливість впровадити і реалізувати свої задуми щодо поліпшення умов життя односельців — усього того, що хотілося б зробити.
— Переведіть, будь-ласка, в конкретику.
— Багато що ввійшло, зокрема, до річного плану соціально-економічного розвитку громади, в якому враховано також пропозиції і побажання всіх наших депутатів, які представляють усі чотири села, що входять до складу громади. Ми разом проаналізували нинішній стан справ, визначили пріоритетні та першочергові потреби, розглянули їх на сесії, і скажу, що напланували дуже багато — понад 60 позицій. З розумінням і усвідомленням того, що для реалізації такого об’ємного плану працювати потрібно щодня і напружено. Тож без перебільшення на роботі доводиться фактично жити. Відсотків 80 із наміченого завдяки злагодженій праці всіх моїх колег уже реалізовано. Ми перекрили дахи, утеплили школу і Будинок культури, капітально відремонтували знову ж таки з перекриттям даху клуб у селі Лука. В дитячому садочку повністю поміняли систему енергозабезпечення, до якої ніхто не підступався три десятиліття, те саме зробили з водопровідними комунікаціями, щоб діти пили нормальну воду, пробили нову свердловину, змонтували сучасні фільтри. У всіх селах привели до ладу дороги.
— Знаєте, це відразу впадає у вічі...
— Вважаю, хороші та ще й добре освітлені, як у нас, дороги — перше, що повинна мати громада. Це і зручний шлях дорослих на роботу, а дітей до дитсадка і школи — а їх 400 в садку і 460 навчаються в школі. Це і мінімальний час на приїзд швидкої чи невідкладної допомоги до хворого, це безпроблемне забезпечення селян харчовими продуктами та іншими товарами першої потреби, це, зрештою, багато в чому візитівки населених пунктів.
— З тих позицій, які ви собі визначили, є такі, що не вдалося реалізувати, і це вам болить?
— Те, що залишилось, не пріоритетне. Та й причина — з документами не встигли. Але на майбутнє плани знову ж таки як для сільської місцевості масштабні. Хочемо, зокрема, збудувати Офіс безпеки: підписано меморандум з Державною службою з надзвичайних ситуацій України, яка готова нам допомогти. Там буде пожежна частина, приміщення для поліції і ще плануємо там же «прописати» автомобіль швидкої допомоги. Крім того, треба затвердити генеральний план села Гнатівка. Розробляємо також детальний план облаштування парку в Гореничах. Намічаємо й житлове будівництво, інфраструктурне. Адже село має розвиватися, йти у майбутнє. Водночас не хочу бачити тут висотки — хай Гореничі і поруч з Києвом, але хочеться все ж залишити первозданність, його історичність.
— Це ж, як на мене, багато в чому залежить від громади.
— Згодна. І громада саме так і налаштована: якщо будинки все ж потягнуться догори, то не більше п’яти поверхів. Хай будуть таун-хауси, хай розвинутішою стає інфраструктура — ми тільки «за». Але щоб не занадто. Тому питання багатоквартирної забудови в нашій громаді вирішується на профільних комісіях та засіданнях сесій сільської ради.
— А чи є умови для дозвілля мешканців, як і де вони можуть проводити вільний час?
— Приміром, у Гореничах добре працює Будинок культури, де активна, завзята директор. Там вільного місця немає — діють хореографічні та інші гуртки, дитячі співочі і танцювальні ансамблі, є музична школа. Показово, що наша громада — співоча. Здавалось би, в сільських умовах, де і повсякденна робота, і домашнє господарство, не дуже то до співів — де знайти час. Але знаходимо. У нас є три хорові колективи, а у селі Лука хор «Червона калина» співає уже 30 років. Колектив занесено до Єдиного реєстру нематеріальної спадщини України. Ці жінки несуть культуру, побут краю з минулих століть, вони збирають козацькі та народні пісні, які співали їхні бабусі та мами, і так зберігають їх для наступних поколінь наших земляків і співвітчизників. Багато чого з їхнього репертуару більше ніде ви не почуєте, вони виконуються в оригіналі минувшини. Коли в Луці побували представники ЮНЕСКО, послухали спів хорового колективу, їх захопленню не було меж. Вони казали: «Просто фантастика. Це ж треба — зовсім поруч зі столицею, а такий оазис!» Ми зробили подання в ЮНЕСКО з пропозицією включити «Червону калину» до Єдиного реєстру нематеріальної спадщини України. В нещодавно відремонтованому клубі села Лука він і діє разом з іншими художніми колективами, тож мешканцям є куди піти, чим зайнятися. Громада Луки, до речі, унікальна. Мешканці села не лише майстерно і з задоволенням співають. Батьківські традиції вони продовжують і працею. Практично в кожному сільському дворі по дві, а то й по три корови, добре оброблені городи. Молочною і рослинницькою продукцією лучани щедро діляться з сусідами, поставляють її у дитсадки, школи. Ну і звичайно ж, не оминають місцеві та столичні ринки і завдяки цьому підтримують себе фінансово. Тож живемо справжнім сільським життям і цьому радіємо. І мені хочеться, щоб села залишалися селами якомога довше.
...У спілкуванні швидко сплив час. До Валентини Василівни почали заходити люди — хто у справах, хто з проблемами, хто з проханнями, а дехто просто подякувати за вирішення питань, за роботу. На поставлене наостанок моє запитання щодо пріоритету в роботі на майбутнє очільниця громади відповіла коротко: «Добудувати в Гореничах школу. Існуючій у цьому році 55 літ, вона вже захлинається, діти змушені навчатися у дві зміни. Управління капітального будівництва області готове нам допомогти. І якщо все вийде, я, напевно, буду найщасливішою людиною».

Віктор КУРГАН.
Фото надане сільською радою.

Київ.