Домашнє завдання на завтра чи післязавтра осягне кожен. А на півстоліття? Мода на послання-заповіти нащадкам, які вкладали у своєрідні «капсули часу» й замуровували у стіни громадських споруд, сягнула апогею 50 років тому. Адже саме тоді, 1967 року, в СРСР відзначали півстолітній ювілей більшовицького перевороту в Петрограді, названого комуністичними ідеологами «великою жовтневою соціалістичною революцією». Саме тоді народжувалися письмові «чолобитні» до наступників, які ті мали «відкоркувати» й прочитати через півстоліття, тобто 2017 року.

Звірити не тільки годинники

На справжніх натхненників подібних звернень останні не покладали жодної відповідальності. Адже через п’ять десятиліть державою все одно кермуватимуть інші... За таких обставин можна було «заповідати» й обіцяти що завгодно. І вони обіцяли співвітчизникам справжнісінький рай земний у вигляді комунізму. Нагадаємо, що план побудови спочатку на одній шостій земної суші такого ідеального суспільства, в якому кожен житиме і працюватиме «за здібностями», а одержуватиме — «за потребами», повпреди «керівної і спрямовуючої» тоді компартії затвердили на з’їзді у 1961 році. Відлуння тих запевнень у швидкому наближенні до «світлого комуністичного майбутнього» ювілейного 1967 року лунали найгучніше.
Саме тоді автор цих рядків став першокласником і добре пам’ятає, як навіть нас, наймолодших школяриків, учителі змушені були переконувати в тому, що «вам будувати комунізм, вам у комунізмі жити»... Та, згідно з відомим анекдотом, замість побудови комунізму «в основному» до 1980 року, кремлівські небожителі потішили співвітчизників московською Олімпіадою, яка також стала одним із символів сумнозвісної радянської «показухи». Зрештою, навіть «червоні боги» не могли зупинити природний часоплин. І 2017 рік таки настав...
А з ним — і пора «розмуровувати» та відкривати ті «капсули часу», діставати звідти послання нащадкам, читати рукописні й друковані рядки на пожовклому папері... Щоб уже без комуністичної та іншої облуди звірити ті «домашні завдання» й заповіти з сьогоднішніми реаліями. Хоча далеко не всі «ювілейні» послання дожили до такої історичної миті. Деякі просто «померли» разом із перетвореними на руїни будівлями. На частині з них позначився суб’єктивний людський чинник, про який згадаємо нижче... Тож на Полтавщині цьогоріч «засвітили» тільки кілька таких «листів із позавчора». При цьому всі вони виявилися досить показовими.

Від сумнівних «дороговказів» доводиться відмовлятися

Скажімо, замурований у фасад Лубенської школи №8 лист нинішнім її господарям від учнів 1967 року був приурочений іще й до ювілею цього навчального закладу — «ровесника жовтня». Тож разом зі зверненням до тієї «капсули часу» поклали деякі шкільні реліквії, а в наповненому тодішніми ідеологічними штампами рукописному тексті згадали відомих випускників, їхні ратні та трудові звершення. «Наші юні друзі, прийміть все те, що зроблено нами, продовжуйте наші справи, творіть, дерзайте, возвеличуйте славними справами Вітчизну», — такі настанови з середини минулого століття, звісно, підтримували всі присутні цієї осені на церемонії відкриття капсули.
А от від побажань завжди брати за дороговказ «прапор великого Леніна» доводиться відмовлятися. Бо не лише в нашій державі переконались у тому, що такий сумнівний «вказівник» здатен завести хіба що на манівці людської цивілізації... Причому на поширеному в соцмережах відеозапису згаданих шкільних урочистостей добре видно, що подібні ідеологічні «заморочки» запрошені на них земляки старшого віку (зокрема, й ті, на очах яких 50 років тому закладали це послання) сприймали із ще більшим скепсисом та іронією, ніж молодь.
Чи не тому, що, м’яко кажучи, нежиттєздатність подібних постулатів ветерани відчули, як то кажуть, на власній шкурі. Живі свідки закладання капсули після її відкриття говорили відверто: так, ми були тоді жовтенятами, піонерами та комсомольцями, вірили у прийдешнє «світле майбутнє» і, звісно, не збираємося відмовлятися від своєї молодості. Як і заперечувати того, про що дізналися значно пізніше, та, власне, ігнорувати об’єктивні закони суспільного розвитку й, зрештою, здорового глузду.

Куди подівся заповіт онукам і правнукам?

У сусідньому з Лубнами місті-райцентрі Пирятин замуровану півстоліття тому в фасад тільки-но спорудженого районного Будинку культури капсулу зі «зверненням до внуків і правнуків» також мали відкрити майже два місяці тому. Проте не відкрили. Тільки через те, що й капсула, і прикріплена над нею пам'ятна дошка з написом «Заповіт нащадкам. Відкрити у 2017 році» просто зникли... Намагання місцевих журналістів розшукати бодай якісь їхні сліди поки що не увінчалися успіхом. Люди, котрі пам’ятають, як той «заповіт» зачитували на районній компартійній конференції, а потім під час мітингу замуровували у фасад новобудови й закріплювали «мітку» над нею, у Пирятині є. А капсули й пам’ятної дошки на тому місці вже нема. Куди вони поділися?
Можливо, маршрут їхнього зникнення підкаже історія іншої капсули зі щасливішим кінцем? Півстоліття тому, коли у тодішньому селищі Глобине, яке згодом стало містом-райцентром, збудували двоповерхове адмінприміщення колгоспу імені Мічуріна, його працівники на загальних зборах також підготували звернення до нащадків. Із настановою прочитати той текст у 2017 році. Капсулу для нього з неіржавіючої сталі виготовили на Кременчуцькому автомобільному заводі й разом із листом заклали у стіну згаданої контори. Водночас ту нішу закрили мармуровою дошкою з відповідним написом.
Та комуністичного світлого майбутнього, коли «за потребами» наділятимуть навіть нероб, дочекатися так і не вдалося. Тож один із них у «шалені» 90-ті пригадав — ні, не зміст написаного у посланні, а те, що воно вкладене в капсулу з коштовного металу. І просто її поцупив, розбивши ту дошку. Однак місцеві правоохоронці «вирахували» тоді злодійкуватого «металіста», як то кажуть, по гарячих слідах і викрадене в нього відібрали. Але повернути капсулу на її «законне» місце вже ніхто не наважився. Тож понад два десятиліття (!) вона зберігалася в сейфі керівника агрофірми (колишнього колгоспу) імені Мічуріна...

Крізь ідеологічну «полову» проросли зерна фактів

Зрештою, зовсім недавно, в листопаді, господар цього сейфа, багаторічний керівник агрофірми Володимир Шкірко запросив до свого кабінету ветеранів праці та продовжувачів їхньої справи, міських посадовців, представників громадськості, журналістів. За їхньої присутності, як і належало, пан Володимир відкрив ту капсулу (на знімку) з листом «Нашим нащадкам, працівникам сільського господарства 2017 року».

Зачитати його машинописний текст доручили міському голові Глобиного, керівникові однойменної тепер уже об’єднаної територіальної громади Станіславу Джусю. Читати і слухати згадане послання без хвилювання неможливо. Тим паче, що ідеологічної «полови» в ньому виявилося небагато.
Натомість зерна фактів робили його документом історичної пам’яті народу. В листі досить розлого розповідалося про трудові здобутки «мічурінців» півстолітньої давнини, господарство яких по праву вважалось одним із кращих на Полтавщині. Після того як у березні 1963 року воно стало піонером суперництва за звання колгоспу комуністичної праці, очолюваному Героєм Соціалістичної Праці Василем Курченком колективу вітальну телеграму надіслав космонавт Павло Попович. Щоправда, результати звитяжців (скажімо, згадані у листі врожайність зернових із кукурудзою 23,2 центнера з гектара й річний надій на корову 2 346 кілограмів) у їхніх сьогоднішніх колег викликають посмішку.
Адже тепер у цьому також сильному господарстві такі показники фактично подвоюють і потроюють. Та коли врахувати, що півстоліття тому колгоспники тільки-но «оклигували» після страхітливих голодоморів і виборсувалися з суцільної воєнної розрухи, то досягнення багатьох із них (230 працівників господарства було удостоєно державних нагород!) можна вважати справжнім трудовим подвигом. Зворушує і наведена у посланні статистика поліпшення їхнього добробуту. Зі згадкою про те, що «за останні роки 75 сімей справили новосілля, у користуванні колгоспників 250 телевізорів, 186 пральних машин, 75 холодильників, 3 легкові автомобілі, 50 газових плит».

Підмурівок для поступу заклали попередники

При цьому, звертаючись до нащадків — поколінь ХХІ століття — автори листа були переконані в тому, що «ви одержуватимете значно вищі врожаї, ніж ми». І водночас вірили в те, що «освоївши найдосконалішу техніку, ви не втратите любов до землі, а ваші золоті руки доглядатимуть її ще старанніше, використовуючи багатство людської думки». Сьогодні в цій агрофірмі землю обробляють справді потужною і сучасною технікою, вирощують високі врожаї та водночас орієнтуються на плекання органічної продукції. Тож згаданий заповіт батьків, дідів і прадідів тут виконують із честю.
У листі не обійшли увагою і «початок перебудови» селища Глобиного. Зокрема, висловлювалась упевненість у тому, що «за півстоліття виросте тут, у предковічному степу, справжнє місто». Воно справді виросло, але... Ставши потужним центром переробки сільгосппродукції (достатньо згадати один із найбільших в Україні м'ясокомбінат, цукровий завод та інші підприємства), місто досі не має своєї центральної каналізації! А значить, не може рости вгору, споруджувати багатоповерхове житло, забезпечувати квартирами багатьох потрібних тут спеціалістів. Зрештою, навіть у ХХІ столітті однією з його малопривабливих прикмет стали вигрібні ями біля житлових будинків.
Будівництво необхідних для згаданого «каналізаційного» (і не тільки) поступу сучасних очисних споруд завершують тільки зараз. Чому їх не звели ще позавчора? Чи не тому, що, будуючи «світле комуністичне завтра» та інші подібні химери, натхненники останніх найчастіше «забували» про елементарні побутові зручності для їхніх будівників, насамперед мешканців наших сіл, селищ, містечок? Адже, викачуючи з об’єднаного довкола Глобиного найбільшого за територією району Полтавщини величезні матеріальні цінності та кошти, його мешканцям залишали, як то кажуть, ріжки та ніжки.
Два роки тому, згуртувавши довкола райцентру ще п'ять сільрад, ініціатори змін започаткували громаду, що увійшла до десятки найперспективніших в Україні. Тепер їй по кишені не тільки очисні споруди та каналізація. Втім тут пам'ятають про те, що підмурівок сьогоднішнього розвитку закладали не партійні вожді й ідеологи, а земляки-попередники, зокрема й ті, котрі адресували згаданого листа нащадкам. Передовсім своєю самовідданою працею за «палички» чи мізерну оплату... Тож, аби ніколи не переривалася сув’язь поколінь, після ознайомлення з текстом послання присутні запропонували відновити повноцінну роботу історико-краєзнавчого музею міста. І підготувати подібного листа поколінням наступним...

Василь НЕЇЖМАК.
Фото з сайту Глобинської міської ради.

Полтава.