Нарешті доходить до кінця цей неймовірно довгий рік. Напевно, повторю думку багатьох, що ми неймовірно стомилися й часто нагороджуємо його не найкращими оцінками. І, до речі, цілком незаслужено. Як для країни, в якій досі триває війна, не подолана економічна криза та лише стартували більшість реформ, рік виявився доволі успішний, принаймні порівняно з минулими. Втома від іншого. Ми ввійшли в довгу смугу хиткої стабілізації у воєнній, економічній, соціальній складових. Але й втратили ту змобілізованість та готовність до найстрашніших стресових новин, які нас супроводжували в 2014—2015 роках, налаштувалися на отримання добрих звісток. І вони, безумовно, були. Але перемежовувалися з невдачами, провалами, скандалами й політичними аферами. Крім того, зміни на краще йдуть дуже повільно, а ми вже витратили значну частину своєї стійкості й нам дедалі важче чекати...

Ми тривожимося деякими осудливими заявами від наших західних партнерів, і це справді підстава владі переоцінити низку своїх дій. Але саме цього року ми отримали безвізовий режим із країнами ЄС і сприймаємо його вже як щось само собою зрозуміле. Іншим досягненням стало остаточне завершення десятилітньої епопеї з набранням чинності Угодою про асоціацію з ЄС. Колись зрив її підписання став каталізатором для Революції Гідності, потім тривали спроби Росії зашкодити її введенню, референдум у Нідерландах, але цього року процес завершився остаточною перемогою європейського вибору України.
Так само знівелювалися наші фобії від обрання президентом США Дональда Трампа. Він залишається непослідовним у своїх поглядах і діях, але вже за цей рік зробив більше для приборкання агресора, ніж Барак Обама за кілька минулих років. Крім того, вирішилося питання про надання Україні військової та фінансової підтримки від США й Канади. Ще варто порівняти, як ми щопівроку зі страхом очікували, чи продовжать санкції проти країни-агресора, чи не опинимося ми сам-на-сам з ворогом. Цьогоріч процес став уже абсолютно рутинним, як 
і розуміння західних партнерів, що путінська Росія ніколи не зможе бути цивілізованою й мирною країною.
До негативів можемо зарахувати зрив надання Україні чергового траншу від МВФ. А якщо ширше, то ми досі програємо в пропагандистській війні з Росією та її лобістами. Світ не чує добрих новин із нашої країни, зате негативи — на всіх шпальтах і екранах. Ще однією бідою є завмирання Мінського процесу. Він був малоперспективним. На жаль, напередодні своїх чергових виборів Путін стає ще менш спроможним до адекватних і миролюбних рішень. Спокою на лінії розмежування й надалі немає, гинуть наші бійці, але ймовірність великих бойових операцій проти України вже видається майже неймовірною.
Ми часто нарікаємо на політичну нестабільність в країні, але забуваємо, як у попередні роки в Києві з’являлися цілі загони озброєних людей, що заявляли про плани насильницького захоплення влади, а після неуспіху їхні лідери виринали в Москві. Нині країну дестабілізують хіба що абсолютно маргінальні й люмпенські акції прихильників Саакашвілі та ще «великих слів велика сила...», тож плани Росії розхитати й підірвати Україну зсередини зазнали фіаско. Хоча суспільної єдності й взаєморозуміння нам і досі фатально бракує, а наступний передвиборний рік принесе нові виклики.
Нинішній рік став стартовим для багатьох необхідних реформ: пенсійної, освітньої, медичної, процесуальної, низки економічних. Попри те, що реформи зазвичай на початках ускладнюють соціальну ситуацію, уряду Гройсмана вдалося сумістити їх із кількома етапами зростання зарплат і пенсій. Наступного року плануємо вийти на довоєнний рівень середньої зарплати в доларовому еквіваленті. Зростає наш експорт до країн Євросоюзу, дедалі більше результатів приносить політика децентралізації. Плоди цих досягнень не завжди наочні, але без них поступ уперед був би неможливий. А явний розвиток інфраструктурних проектів, зокрема будівництва доріг, свідчить, що належна база під це закладається вже сьогодні.
Негативним стало відновлення в політикумі популістських і лівацьких тенденцій. Продовження мораторію на введення ринку землі затримало нас у розвитку, а голосування в першому читанні протекціоністського законопроекту, який руйнує прозору систему закупівель, не лише створює нові корупційні ризики, а й загрожує санкціями для наших експортерів. Та й спротив, який кожна реформа зустрічала від апологетів минулого, викликає занепокоєння.
Найбільше списів поламано навколо наших правоохоронних та антикорупційних органів. Але запрацювала на першому етапі судова реформа — ми ще не усвідомили, які епохальні зміни це започатковує. Починає формуватися Державне бюро розслідувань, воно ще як ненаписана книга — важко прогнозувати його майбутнє. Генеральна прокуратура завдяки викриттям колишніх корупціонерів стала значимим чинником поповнення бюджету. Нові антикорупційні органи через кадрові помилки під час їх формування постійно опиняються в центрі скандалів, але робота таки починає вестися. Ми дуже багато втратили через нікому не потрібні конфлікти навколо НАБУ й якось забуваємо, що всі перебуваємо в одному човні. Сьогодні прокуратуру чи СБУ можуть несправедливо лаяти за втручання в роботу НАБУ, але завтра на нас усіх можуть накласти санкційні обмеження вже за те, що НАБУ й САП не дали належного результату.
Тому треба шукати можливості для порозуміння і спільними зусиллями долати корупцію, а не літати від столиці до столиці із заявами, як у нас усе погано й безнадійно та як за це слід відібрати безвіз... Те, що після найвищої стадії закипання конфлікт якось неочікувано стих, свідчить, що нехай і за допомогою західних арбітрів, але нові й активні керівники таки дещо стишили власні амбіції на користь спільній справі.
У кількох абзацах неможливо описати весь складний і неоднозначний рік. Але попри по-хмурі заяви деяких політиків таки можемо констатувати, що за балансом добрих і злих тенденцій ми впевнено зміщуємося в бік добра.

Тарас ЧОРНОВІЛ,
політолог і незалежний експерт.