«Тірольське тріо» — так називає їх начальник оркестру 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців військовий диригент майор Дмитро Співак. Саме класичне тріо тірольських музик насправді нагадують ці три військовослужбовці — артисти, які грають на трубі, валторні та тромбоні. Причому грають віртуозно — недарма двоє старших із них є артистами вищої, а молодший — першої категорії! Утім, не лише своїм музичним талантом і артистичними даними прославилися оркестранти. В бригадному оркестрі їх, хто починав війну у бойових порядках піхоти, залишилося якраз троє…

На знімку: Сергій Антонюк, Вадим Гарбуз, Олександр Тарасенко.

Коли в процесі тотального скорочення українського війська в 2012 році «видатними оптимізаторами» було прийнято рішення про недоцільність існування військових оркестрів, у бригадах їх ліквідували. Але кожен командир усвідомлював те, що військовий оркестр — це необхідність. І державні, і військово-професійні свята без нього не обходяться. Та й місцева влада у пунктах постійної дислокації військових частин завжди розраховує, в тому числі, й на музичну підтримку військових. Отож у кожній частині, де був оркестр, пішли на стару й відому армійську хитрість — розподілили музик по підрозділах, призначивши їх на найрізноманітніші посади. Тобто, у повсякденній життєдіяльності він — стрілець чи командир бойової машини, а у свята — кларнетист або барабанщик. Так і було на початку агресії Росії проти України, аж поки у військах не відновили оркестри.
На той час, коли 72-га окрема механізована бригада вирушила до району проведення АТО, ці троє оркестрантів проходили службу в одному механізованому батальйоні. Трубач прапорщик Сергій Антонюк був головним сержантом розвідувального взводу, валторніст прапорщик Вадим Гарбуз — головним сержантом мінометної батареї, а молодший сержант Олександр Тарасенко — кулеметником у 9-й механізованій роті, не менш легендарній, аніж відома по однойменній кінострічці. В бою кожен із них «працював» своєю зброєю, і вона не завжди відповідала штатній за посадою — так, кулеметник Сашко вправно володів ручним протитанковим гранатометом, а головні сержанти обрали собі кулемет та автомат відповідно. З боями у складі першої батальйонно-тактичної групи вони пройшли Маріуполь, Гранітне й Куйбишеве, звідти через Амвросіївку вирушили на Луганщину, убік українсько-російського кордону. Там білоцерківська піхота, яка згодом проявить себе у боях так, що ворог перелякано називатиме її «чорною бригадою», а Батьківщина згодом присвоїть ім’я Чорних запорожців, зайняла оборону між шахтою та КПП на кордоні з Росією. З нашого боку був український контрольно-перепускний пункт, з протилежного — російський. У цьому районі було перехрестя, яке бійці назвали Хрестом, а між шахтою і кордоном — курган. У ньому тріо «тірольців» і викопало собі окоп у камінні. Пізніше музиканти знайшли ближче до підніжжя кургану бетонну споруду — щось на кшталт закинутого колектора. Розвідник старший прапорщик Олег Пройдисвіт, який у ті важкі місяці був механіком-водієм інженерної машини розгородження ІМР-2 з бортовим написом «Ірка», нагорнув ще землі, і вийшло непогане укриття, в якому артисти й облаштували спостережний пункт.
Півтора місяці обороняли білоцерківці цю прикордонну ділянку. Неподалік була розташована жіноча виправна колонія, що не одноразово обстрілювалася росіянами й сепаратистами. Коли засуджених звідти вивезли, її зайняли російські найманці. Та невдовзі «сімдесятдвійка» вибила їх з території колонії, і на деякий час там влаштувалися прикордонники.
По позиціях української піхоти дедалі частіше гатили з різних видів озброєння, і останні три тижні перебування на них хлопці були вже в оточенні. Єдиним напрямком, з якого по них поки що не стріляли, був кордон із Російською Федерацією. За таких умов продукти харчування і боєприпаси їм скидали на вантажних парашутах з військово-транспортних літаків Іл-76. Бувало, ці контейнери приземлялися влучно, іноді, як нерідко трапляється в подібній обстановці, діставалися противнику. Що менше в українців залишалося боєприпасів, то частіше й потужніше їх обстрілювали. Поки не настав «день ікс», коли підрозділи БТГр потрапили під щільний мінометний обстріл з території сусідньої держави.
— Це було 22 червня, — розповідають, доповнюючи одне одного, артисти. — Рашисти, мабуть, хотіли повторити «подвиг» своїх попередників часів Другої світової, та трохи проспали. Адже обстріл почали не о четвертій, а пів на п’яту…
Від того дня обстріли українських позицій з російської території стали регулярними. До мінометів додалися ствольна і реактивна артилерія. Один із липневих днів став особливо важким.
— Чотири години тоді нас прасувала російська «арта» сто п’ятдесят другого калібру, — згадує заступник командира розвідроти з морально-психологічного забезпечення, а тоді — головний старшина бригади лейтенант Руслан С. — І, коли росіяни зробили 15-хвилинний перекур, сталося те, чого ніхто не очікував. Справа в тому, що більшість снарядів влучила саме в курган — він був повністю розораний. І тут зі своєї криївки на світ Божий виходять наші бойові музики!..
Без тимчасової втрати здоров’я, щоправда, не обійшлося. Вадим отримав контузію. Та в дні майже безперервних обстрілів на те, щоб звертатися по медичну допомогу, часу не було. Пізніше бойову травму дістав і Сергій — стрибнувши з БМП, він зламав колінну чашечку. Після повернення додому довелося три місяці лікуватися у шпиталі…
На зміну липню прийшов серпень. Бої в оточенні для українців закінчувалися, адже вже не було чим воювати. Вся техніка на той момент уже була спалена російською артилерією, патрони для особистої зброї закінчувалися. Залишався тільки бойовий дух, але ним самим, без боєприпасів, багато не навоюєш…
І ось нарешті командування прийняло рішення виходити з оточення через російський кордон. Спочатку дісталися напівзруйнованої колонії. Там до піхоти приєднався невеличкий гарнізон прикордонників. Особисту зброю, в кого вона ще залишалася неушкодженою, поскидали у причеп ЗіЛа й потім підірвали — до ворога йшли без зброї, аби не довелося її складати.
Так, 3 серпня колона вояків 72-ї бригади та прикордонників вийшла через російський КПП «Гукове» на терени держави-агресора. Кілометри за два від кордону росіяни розбили для них наметове містечко й почали всіляко піаритися, вдаючи з себе турботливих братів. Для цього вони привезли чи не півсотні журналістів — здебільшого з пропагандистських кремлівських каналів і видань. З Москви чи Ростова вертольотами прилетіли якісь високі чини, і для майже півтисячі українських вояків почалися допити.
— Слідчий показує мені відео у смартфоні, а там — «саушка» б’є, — посміхається прапорщик Сергій Антонюк. — Показує й запитує: «Що за САУ стріляє?» А я вмикаю дурня: «Та це ж танк…» Чекіст починає нервувати, бере моє посвідчення прапорщика й дивиться графу змін у службовому стані — й очі його лізуть на лоба: зверху запис: «Артист вищої категорії»! «Як артист?!» «Так, кажу, артист! Музикант в оркестрі». Нижче — «Головний сержант взводу». «Що, — запитує, — оркестрового взводу?» «Так, — кажу, — оркестрового». Тоді він зовсім розгубився. Сів, подивився на свого колегу й каже йому: «Якщо у них музиканти так воюють, то хріна лисого ми цих хохлів переможемо!»…
За декілька днів музикантів у числі інших військовослужбовців відправили до України. Для цього росіяни сформували три колони. В першій відправили тих, хто зацікавив їх найменше, — солдатів-строковиків, музикантів тощо. Під час допитів вони вишукували розвідників, артилеристів, саперів, кулеметників, командирів усіх рівнів. Усім українцям, а цим у першу чергу, вони пропонували перейти на службу в російську армію — «як зробили кримчани». Звичайно ж, усі відмовилися. 
До речі, про Крим. Переважна більшість солдатів російської армії, яких українці зустріли в цьому таборі, були вихідцями з Кавказу й Середньої Азії, і всі казали, що сюди їх перекинули з Криму. На очах українців вони періодично виїжджали на «нуль», обстрілювали другий батальйон цієї ж, 72-ї бригади, і поверталися.
Вадим із Сашком потрапили до першої колони. На кордоні її зустріли офіцери ВСП, і колона розділилася. Одну її частину повів лейтенант окремим маршрутом, і це врятувало людей, адже решту колони з боку вже захопленої сепаратистами колонії обстріляли з різних видів озброєння, внаслідок чого було декілька поранених. Ті самі чотири автобуси, які повів лейтенант, на великій швидкості вночі мчали польовою дорогою, а над ними з російської території летіли реактивні снаряди «Градів»…
Другу колону, до складу якої потрапив Сергій, повели через Новоазовськ. Вона пройшла без проблем. І вже третьою колоною на рідну землю поверталися офіцери, яких росіяни тримали до останнього.
Після короткострокової відпустки кожен із військовослужбовців повернувся до свого підрозділу. Батальйони поповнилися особовим складом і технікою, пройшли переформування і бойове злагодження та повернулися до району проведення АТО. Воювали на приморському, згодом — на донецькому напрямку. А потім оркестр у бригаді було відновлено, і музиканти з бойових підрозділів повернулися до свого, творчого. Та вже ніколи ні вони, ні їхні бойові побратими не забудуть того, як завзято воювали артисти вищої та першої категорії!

Олексій ТРИГУБ.
Фото надане автором.