Чотирьох вінничан визволили з полону російських бойовиків. Троє з них військові — 28-річний Артем Крина з Козятина, 45-річний Валерій Радовець із Могилів-Подільського району, 42-річний вінничанин Олексій Кириченко. Один цивільний — Олег Чулга, йому 49 років. Він єдиний, хто вже вдома... Про те, як рідні зустрічали полонених, про перші враження після тривалого і тривожного чекання, вони розповіли «Голосу України».
Найдовше утримували Кириченка — три роки і чотири місяці
Олексія Кириченка, бійця окремої розвідроти при штабі АТО, зустрічали в Харкові дружина, яка проживає в цьому місті, а також мати і сестра, які приїхали з Вінниці. До війни Олексій займався підприємництвом у Харкові. З дружиною виховували доньку.
Нині він — у Києві, у військовому шпиталі. Поруч із ним — брат Юрій. Про першу після полону зустріч Юрій розповів телефоном. Говорив по-чоловічому стримано: «Обійнялися, хотів його міцніше притиснути, але не став цього робити, — каже чоловік. — Олексій виснажений, стомлений. Більше мовчимо, ніж говоримо. Але розуміємо. Він за маму хвилюється. Їй це чекання далося чи не найважче. Та й дружина, донька скільки сліз виплакали!»
— Скільки часу він провів у полоні?
— Я нарахував три роки і чотири місяці, — відповідає Юрій Кириченко. — Його взяли 26 серпня 2014-го. Звільнили 27 грудня. Значить, помилився на один день.
У серпні 2014-го групу бійців, в якій був Олексій Кириченко, направили на підтримку загону Ігоря Гордійчука (нині Герой України — Авт.), який утримував Савур-Могилу, коли основні сили залишили стратегічний об’єкт. Згодом довелося відступати останнім захисникам висоти. Відходили двома групами. Наш земляк опинився в полоні. Зумів утекти. Потім його схопили ще раз. Утримували в підвалах СБУ Донецька, а тоді перевели в Макіївську колонію. Там він провів найбільше часу. Олексій про це розповів російським журналістам. Згадав, як добирався полями. Щоб не померти з голоду, їв сиру кукурудзу. Пив воду з річки. Інтерв’ю давав у присутності озброєних бойовиків. Незважаючи на це, відверто говорив, що на Донбасі воюють росіяни, що саме вони його взяли в полон, що в Україні ніяка не громадянська війна, а українці захищають свою землю від старшого «брата».
Після зустрічі полонених Кириченку надали слово для виступу. Своє звільнення він назвав дивом. З сумом говорив про хлопців, які залишилися в полоні. Просив продовжити перемовини про те, щоб їх витягнути звідти.
— Найбільше бажання Олексія — побути вдома з рідними, — уточнює його брат Юрій. — Тільки лікарі поки що не дають на це згоди.
Записали у «зрадники»
Дванадцять годин провів у Бориспільському аеропорту в очікуванні сержанта 57-ї бригади Валерія Радовця його брат Олександр разом із сином, який, до речі, також пройшов АТО. Надзвичайно тривожні хвилини. — В аеропорт приїхали о першій дня, а літак з полоненими приземлився о пів на першу ночі, — розповідає пан Олександр. — Ні під час зустрічі з Президентом, на яку запросили рідних, ні дорогою в аеропорт, куди доставили автобусами, нам нічого не говорили, хто саме є в списках. Спочатку полонених привезли до Харкова. Туди їх доставили вертольотами з Краматорська. Коли в Харкові хлопці виходи з вертольотів, цей момент транслювали по телебаченню. На радість пана Олександра, він упізнав серед них свого брата. І дружина Олександра в селі бачила ці кадри по телебаченню. Подзвонила йому поділитися радістю.
— Саша стояв разом з Олексієм Кушпілем, — каже пан Олександр. — Це його побратим, з яким одночасно потрапили до полону. Разом їх утримували в Макіївській колонії.
Рідні сподівалися, що з Києва повернуться додому з Валерієм. Однак їхати довелося самим.
— У Валерія, на жаль, не все так добре, щоб його можна було відпустити додому, — розповідає дружина його брата Валентина Радовець. — Худий, змучений, виснажений. Просить нічого не розпитувати. Каже, розповість про все тоді, коли всіх хлопців заберуть із полону. До того часу нічого не говоритиме.
Про дещо все-таки обмовився. За словами його родичів, коли в палату принесли їжу, у Валери злетіло з уст: «Бували дні, коли нас взагалі не годували...»
Щодо сержанта Валерія Радовця прокуратура порушила кримінальну справу за статтею «Зрада». Сталося це навесні 2016-го. Тоді він збирався додому. 3 квітня колона автомобілів рухалася трасою неподалік Горлівки.
Замикали колону Радовець і Кушпіль. Вони збилися з маршруту. Рацією для зв’язку з керівником колони бійців не забезпечили. Наші бійці виїхали прямісінько в лабети бойовиків. Їх узяли на блокпосту біля Горлівки 3 квітня 2016-го. Через деякий час уночі Валерію вдалося подзвонити рідним додому й повідомити, що вони в полоні. Утримували їх у Макіївці в колонії. Дізнавшись таку новину, рідним вдалося добитися перекваліфікації статті із
«Зрада» на «Викрадення людини».
«Я найщасливіша мати на світі»
Наймолодший полонений Артем Крина з Козятина перебував у полоні бойовиків у Луганську. Його мати Надія Павлівна чи не найбільше натерпілася. Прізвище її сина не значилося в списках. Не вдалося знайти його навіть тоді, коли хлопець обійняв маму в Бориспільському аеропорту.
— Артем 15 місяців був у полоні, — каже його мати. — Біда в тому, що та сторона не хотіла його «світити». Казали, що в них нема такого. Боже, скільки здоров’я я поклала на те, щоб довести всім нашим, що син живий, що його тримають у Луганську.
У листопаді минулого року автор публікації зустрів Надію Крину біля управління СБУ у Вінниці. Вона прийшла з портретом сина. За її словами, прийшла ще раз нагадати, що її Артемчик у полоні, щоб добивалися його звільнення.
Хлопець у списках не значився. Інформацію про це одразу поширили в електронних ЗМІ. Але жінка терпляче чекала разом з усіма рідними бранців. Її заспокоювали, підтримували.
Під час спілкування з журналістом телефоном голос пані Надії був радісний. «Я найщасливіша мати у світі, — казала вона, не стримуючи радості. — Артемчика лікарі Київського госпіталю відпустили на Новий рік додому.
Вперше за 15 місяців він ночував у своєму ліжку. Після свята знов повернулися на обстеження. Сподіваюся, надовго сина не затримають».
Надія Павлівна так багато натерпілася, що тепер постійно поруч із сином.
За час перебування в колонії народився внук
До 11 років ув’язнення засудили бойовики Олега Чулгу. Його звинуватили в шпигунстві, повісили ярлик агента СБУ. На початку 2015-го засудженого помістили в Макіївську колонію. Перед початком бойових дій на Донбасі пан
Олег перебував у Слов’янську Донецької області. Родом із Вінниччини. Його мала батьківщина село Велика Стратіївка Тростянецького району.
49-річному чоловікові є про що розповісти. Він зауважує: ще не час. Доки в підвалах бойовики продовжують утримувати наших бранців, будь-яке слово може зашкодити їхньому звільненню.
— Краще порадійте разом зі мною за появу на світ онука, — каже пан Олег. — Він народився в той час, поки мене утримували за ґратами. Тепер маю змогу тішитися разом з рідними. Не думаю, що є багато 49-річних дідусів!..
Олег Чулга після звільнення три дні провів у клінічній лікарні «Феофанія», де проходив медичне обстеження. Після чого лікарі дозволили повернутися додому.
Вінницька область.
