Які місце і роль академічної медичної науки в реформуванні вітчизняної системи охорони здоров’я? Наскільки обнадійливі перспективи її розвитку? Чи є для цього фінансове підґрунтя? Про це та інші аспекти сьогодення Національної академії медичних наук України розмова кореспондента «Голосу України» з президентом авторитетної установи, академіком НАМНУ Віталієм ЦИМБАЛЮКОМ (на знімку).
— Віталію Івановичу, чим живе сьогодні Академія і що турбує її очільника?
— Хочу передусім сказати, що минулий рік для нашої та й, знаю, для інших галузевих і національної академій був дуже важкий. Це був період реального виживання, бо кошти на науку було різко скорочено. Не знаю, чим це пояснити — війною, кризою, наявними зовнішніми боргами, пенсійною реформою? А до всього є деякі люди, до того ж у високих кабінетах, які заявляють, що в Україні науки немає. І це не може і не дивувати, і не турбувати.
— Дехто навіть вважає, що вона не потрібна...
— Ви правильно кажете. Тим часом у світі добре відома така крилата фраза, а я б сказав, мудрість: «Країна, яка не розвиває власну науку, неминуче стає колонією». Якщо ми ставитимемося до науки так, як нині, то так і буде. Так от, скорочення фінансування помножене на підвищення мінімальної зарплати без виділення компенсаційних коштів на це, коли зростання треба було забезпечити в межах визначеного фонду, об’єктивно передбачало або скорочення наукових працівників, або, у кращому разі, переведення їх на 0,5, а то й 0,25 посадового окладу. Особисто я двома руками за підвищення заробітної плати всім нашим співвітчизникам, але вважаю, що такі рішення мають підкріплюватися додатковими, потрібними для цього коштами. Щоб зберегти своїх наукових співробітників, ми якраз і змушені були перевести їх на половину чи чверть ставки. Деякі інститути перейшли на режим роботи по два-три дні на тиждень. То яка якість буде такої науки? Одно слово, був дуже критичний період. Ми доводили неприйнятність цього, мали зустріч із Прем’єр-міністром. Треба віддати йому належне — він поставився до проблем НАМНУ з розумінням: коштів нам додали. Але навіть мінімальні наші потреби їх обсяг не покрив. І на 2018 рік попри попередні визначення сума Національній академії меднаук на «науку» була зменшена на 99 мільйонів гривень. Щоб зберегти науковий потенціал, а по суті, певною мірою врятувати його, довелося здійснити внутрішнє переміщення — забрати 99 мільйонів гривень із «клініки» і перекинути їх на «науку». Нам, зрештою, вдалося довести, що наші інститути роблять найскладніші операції, не доступні іншим. А отже, не треба відправляти хворих для цього за кордон, витрачаючи значні кошти, до того ж валютні. Ось вам цікаві розрахунки. Вартість життя середньостатистичного українця у нас визначена в сумі один мільйон євро. До речі, це найнижчий показник. Життя громадянина Люксембургу, приміром, оцінюється в 3,3 мільйона євро. Отже, отримавши торік 1,5 мільярда гривень, ми дали потенційно державі прибутку, зберігши життя наших співвітчизників, на півтора трильйона гривень. Звичайно, людське життя безцінне. Але ось такі підрахунки у світі ведуться. Бо якщо, скажімо, молода людина гине в автокатастрофі, то держава втрачає загалом дуже багато.
— Як така ситуація позначилась на НАМНУ?
— Дуже негативно. Пішов серйозний відтік молоді, яка не має можливості тут заробляти, не має перспективи. Європа забирає багато наших науковців. Активно працюють так звані «хедхантери» — мисливці за головами. Та й Китай уже це робить, створюючи для наших молодих дослідників чудові умови. Тому їдуть і, думаю, продовжуватимуть від’їжджати. Сьогодні складається так, що в нас залишилося старше і середнє покоління науковців. І абсолютно правильно кажуть, що українська наука постарішала. Однак треба віддати належне, що попри вік і соціальні негаразди, відсутність реактивів, високотехнологічного обладнання наші вчені ще зберігають запал, працюють на совість і з високою віддачею. Але ж питання в іншому: з огляду на нинішню ситуацію що буде з академічною наукою, скажімо, через десяток років?
До речі, з урахуванням фінансових проблем, розуміючи, що ми не в змозі вже тримати багато лабораторій, особливо для складних дороговартісних досліджень, вирішили створити одну централізовану, яка обслуговуватиме всі інститути Академії. Так само плануємо вчинити і з віваріями — хай він буде один, але матиме рівень закордонних «клінік для тварин», відповідатиме міжнародним вимогам і стандартам проведення експериментів. У нас є з чого створювати: прекрасні умови в Інституті педіатрії, акушерства і гінекології, чудовий віварій в Інституті хірургії і трансплантології імені О.О. Шалімова. То ж тепер концентруємо кошти.
— Наскільки критичний стан справ мобілізує наукові колективи? Чи змінюється якимось чином стратегія, я б сказав, хай не розвитку, а функціонування НАМНУ?
— Вносимо кардинальні зміни в нашу діяльність. Якщо раніше кожен інститут, а їх 36, здійснював розробки за своїми вузькими напрямами, і сумарно їх було багато, то тепер, ураховуючи дефіцит коштів, ми вирішили сконцентрувати зусилля виключно на головних, найактуальніших на сьогоднішній день проблемах. Бо профінансувати всі ми просто не зможемо. На першому місці — серцево-судинна патологія — від неї в нашій країні 67 відсотків смертності. Це найгірший показник в Європі. І тут ми можемо забезпечити великий прорив. Наші академічні заклади — інститути імені М.М. Амосова, О.О. Шалімова, М.Д. Стражеска — можуть брати на себе лікування киян з інфарктами. Швидка допомога в місті відлагоджена. Протягом години пацієнт може бути доставлений в один із цих закладів, тут йому оперативно зроблять коронарографію і швидко прооперують — здійснять стентування чи аортокоронарне шунтування. Ці інститути вже нині працюють в режимі 7х24, тобто сім днів на тиждень цілодобово чергують бригади фахівців. І якщо це запустити, а ми вже уклали відповідні угоди про співробітництво з Київською обласною державною адміністрацією, департаментом охорони здоров’я КМДА, отримаємо позитивний результат. Академія навіть не потребує коштів від столиці чи від області — ми забезпечимо самі зарплату лікарям. Потрібні тільки стенти. За таких співпраці і підходу смертність від інфарктів у Києві можна різко зменшити. Крім того, наукові заклади допомагають готувати спеціалістів для роботи на ангіографах, які нині активно закуповуються в регіонах. Кардіохірурги установ Академії проводять оперативні втручання на місцях, на практиці навчаючи тамтешніх колег. Це дуже важливо, адже від гострих інфарктів помирають працездатні люди — 50-річні і навіть 40-річні — ця смертельна патологія значно помолодшала. Надається допомога і в разі різних аневризм. До слова, українські кардіохірурги — на висоті. Результати, яких досягнув, зокрема, Інститут імені М.М. Амосова, за низкою напрямів, навіть кращі, ніж у закордонних кардіоцентрах.
Друга важлива для Академії та України проблема — онкологія. Маємо істотне зростання захворюваності через 30 років після Чорнобиля. І нехай би хто що казав, наслідки катастрофи на ЧАЕС, наше не-
вміння зберігати навколишнє природне середовище призводять до того, що в нас така велика кількість онкохворих і відповідно висока смертність. І ця категорія хворих дуже потребує допомоги, розробки сучасних протоколів лікування на рівні світових стандартів. Потребують першочергової уваги й інфекційні хвороби. Це одна із сучасних небезпечних загроз. Різновидів таких патологій багато — туберкульоз, СНІД, гепатити, грипи тощо. Недостатність імунопрофілактики призвела до спалахів у країні таких захворювань, як кір, ботулізм із летальними наслідками. Все це вимагає розробки ефективних методів і засобів лікування. І ми готові це робити, маємо хороші напрацювання. Свого часу, до речі, Україна виготовляла сироватки і вакцини для всього СРСР. Треба відновити їх виробництво. Навіщо платити мільярди на їх придбання за кордоном, якщо можна виготовляти в себе. Адже в нас достатньо потужні фармацевтичні компанії.
І нарешті, на вістрі наукових поглядів академічних колективів, хоч як це сумно, — бойова травма. Війна — це травматична епідемія. Ми отримали тисячі поранених з різними ушкодженнями, починаючи від голови і закінчуючи кінцівками. І той досвід, який має в їх лікуванні Україна, напевно, не має жодна країна світу. Треба зазначити, що НАМНУ тісно співпрацює з Міністерством оборони України, Військово-медичною академією, військовими шпиталями. Підставляємо плече в найскладніших випадках. Врятували, зокрема, чотирьох бійців, серця яких були вражені осколками. Одного прооперували в Харкові в Інституті загальної та невідкладної хірургії імені В.Т. Зайцева, трьох — в Інституті імені М.М. Амосова. Це були унікальні хірургічні втручання. Маємо намір проаналізувати всю цю роботу, підбити підсумки і розробити рекомендації, як треба діяти медикам в умовах сучасної війни, тим паче гібридної.
А хіба в нас мало ендо-кринологічних проблем, той-таки цукровий діабет, та інших. Тому вважаю, що держава повинна дбати про розвиток власної, вітчизняної науки. 16 січня має відбутися засідання Національної ради України з питань розвитку науки і технологій. Буде створено фонд наукових досліджень. Світова наука живе сьогодні в тому числі й на грантах. Цей фонд матиме аналогічні їм спрямування і завдання. Наукові проекти, які варто буде фінансувати, якраз і визначатиме Національна рада. Поряд із цим свої гранти можуть надавати і наші підприємства, а також закордонні установи. Я справді хочу реформування медицини і медичної науки в тому числі, хочу, щоб у нас розвивались найактуальніші напрями. Але тут є велике «але»: задіяна буде лише порівняно невелика кількість науковців, які виконуватимуть замовні грантові роботи. А що ж інші — куди подіти їх? Це велика трагедія для людей, котрі все життя віддали науці, чесно і добросовісно працювали за копійки. Тих месій, яких направляють до нас з-за кордону керувати, доля цих відданих справі і державі людей не цікавить і не турбує. А мені — людині, яка виросла тут, починала з клінічного ординатора, молодшого наукового співробітника, — це болить. Запитую: куди подіти цілу армію науковців, які звільняться? І відповідаю: вони поповнять кадровий потенціал знову-таки зарубіжних країн. Навіть у Німеччині їх готові забрати без вагань. Отже, якщо в нашій державі продовжиться така політика, кваліфікованих фахівців просто не залишиться. Наголошую ще раз: не підтримуватимемо власну науку — станемо колонією.
— Чи дістав продовження пілотний проект із протистояння небезпечним захворюванням за участю чотирьох академічних інститутів?
— Так.
— Він підкріплений фінансово?
— Підкріплений. Торік було виділено 200 мільйонів гривень на чотири інститути. Це на півроку. Їх уже використали. На 2018 рік передбачено 600 мільйонів гривень.
— А якщо зачепити реформування охорони здоров’я загалом...
— Я — за реформування медицини. Ми давно кажемо, що система Семашка себе вже віджила, бо немає сьогодні в Україні жодного медичного закладу, який би працював безплатно. Платять пацієнти. А раз так, то треба перейти на інші умови. Запроваджується, зокрема, формула «ходіння коштів за пацієнтом». Проте вважаю, що вони мають ходити «з пацієнтом». Категорично не потрібно забезпечувати «ліжко-дні», не слід підтримувати лікарні-монстри — заклади, навіть великі, повинні бути компактні, мобільні, добре організовані. Ми вирішили започаткувати свій пілотний проект. Бо що значить «кошти йдуть за пацієнтом»? Ну проголосили. А скільки їх треба? А які нозології має оплачувати держава? А яка вартість тієї чи іншої послуги? Цього ж ніхто не робить — мовляв, до 2020 року ще є час. Ми, як науковці, вже порахували, розробили протоколи. Скажімо, пухлина головного мозку: її видалення потребує такої-то суми коштів. Аневризма судини головного мозку — такої-то. Інфаркт міокарда — також. Зауважу: якщо держава планує державне забезпечення за принципом здійснення згадуваного пілотного проекту, виникатимуть складнощі, бо виділених грошей не вистачить. Сучасні технології дуже дорогі. Приміром, малоінвазивні оперативні втручання зі стентами, зі спеціальними пружинами для виключення артеріальних аневризм судин головного мозку коштують навіть не десятки, а сотні тисяч гривень. І держава цього просто не потягне. Тому, на мій погляд, треба буде вирішувати питання щодо 100-відсоткового забезпечення передусім ургентної допомоги. Операції людям, які по-трапляють «по швидкій», мають робитися безплатно. І це їх порятунок. Так само має бути щодо малозабезпечених громадян, які не в змозі оплачувати такі операції. Адже не секрет, що багато можновладців не лікуються в наших закладах, а їдуть за кордон, вкладаючи кошти, до того ж чималі, там. І доти, доки вони так вчинятимуть, не лікуватимуться у вітчизняних медичних закладах, позитивних змін в українській медицині не буде. Вони повинні побачити, в яких умовах лікуються наші звичайні громадяни. Що ж до Академії, то пілот ми здійснимо. Міністерством охорони здоров’я України розроблено методику розрахунку вартості медичної послуги, яка буде стандартною для всієї країни. А отже, МОЗ зможе імплементувати її в районні, обласні лікарні.
— Але ж одна справа, коли йдеться про заклад на зразок інституту імені М. М. Амосова, який обладнано найсучаснішою технікою, має, без перебільшення, суперхірургів, а інша — проводити операцію навіть не в обласній, а в районній лікарні. Там вартість буде інша. То чи можна накладати розцінки на всі заклади за принципом лекала?
— Авжеж не можна. Бо якщо за кордоном великої різниці між рівнем оснащення медичних закладів немає, то в нас вона, на жаль, велика. Тому вважаю необхідним укотре наголосити: в жодному разі не можна знищувати академічну ланку вітчизняної медицини — високотехнологічну, висококваліфіковану. Якщо це зробимо, багато наших пацієнтів загубимо, не врятуємо. Саме Академія покликана і має підтягувати медицину на місцях до вищого рівня, допомагати гартувати для неї фахівців. І наші інститути це якраз і роблять.
Бесіду вів Віктор КОЛОМАК.
Київ.
