Воїнів-інтернаціоналістів на Майдані знайти легко — вони майже завжди на передовій. Тож у наближенні чергової річниці виведення радянських військ з Афганістану вирішила поговорити з деякими з них і про минулу війну, і про нинішнє протистояння.
Із Григорієм починаю розмову на барикаді на Грушевського. Раніше ми вже спілкувалися. Було це після штурму, коли беркутівці намагалися звільнити КМДА. Він тоді дуже кашляв, бо наковтався газу. А ще розповів, що його палатку під час штурму розгромили, а речі протестувальників зникли. У сумці Григорія, окрім одягу, взуття та грошей, були ще й паспорт і афганське посвідчення. Що речі і документи не зникли просто так, каже колишній афганець, свідчить хоча б той факт, що вже наступного дня до його родичів у Кривому Розі навідалися «гості». А в Григорія тепер ще один клопіт — відновити документи. Проте це треба робити за місцем проживання, а туди він з певних міркувань поспішати не хоче. Таке от замкнене коло. Утім, як розповів чоловік, удома він після того таки побував. Не буду переповідати, як йому це вдалося. Лише скажу, що допоміг досвід — на Майдані він у розвідроті. А загалом, описуючи ситуацію, колишній воїн зазначив, що такі, як він, відступати не мають права.
— Ми такі самі громадяни, як і всі, хіба що трохи навчені воювати. І вийшли ми лише тому, що побили дітей. А для влади хочу зауважити, що ми тут не за якусь партію чи окремого політика, ми не хочемо жити в поліцейській державі, і якщо для цього потрібно буде взяти до рук зброю, ми її візьмемо.
З іншим афганцем заводимо розмову вже біля палатки, де розташовується їхній штаб. Антон погоджується на розповідь, проте його одразу відволікає телефонний дзвінок — він у той день був за сотника. Перепрошує і починає по телефону відряджати групу бійців на чергування до сімнадцятої лікарні. Там оперують хлопця, який постраждав під час вибуху в Будинку профспілок. А щоб пораненого (а згодом з’ясувалося, що постраждалих двоє) не викрали з лікарні, як уже було, Антон організовує колег на вахту.
— От хто справжні терористи, — обурюється чоловік. — Вони зрозуміли, що Майдан не взяти оптом, тепер вирішили бити точково — когось посадити, когось підірвати, когось замордувати, щоб інші боялися. Зась.
Підходить ще один колишній воїн-афганець Леонід, настійно запитує, з якого ми видання. А дізнавшись, переходить у наступ. Мовляв, хіба ж «рупор» Верховної Ради розповість правду про все, що відбувається на Майдані. Але згодом, вислухавши наші аргументи, Леонід таки опановує себе і зауважує: «Я мав честь воювати в Афганістані, і хто вийшов сюди, теж має честь. А от хто називає це безладом, каже, ті честі не мають, або в них холуйська честь».
А ще він зазначає, що та далека війна дала йому зрозуміти, що таке плече товариша, що означають взаємовиручка і підтримка, і тут діють такі самі принципи, можливо, ще й більші, бо стоїш за свою країну.
А ось і Антон повертається до розмови. До речі, він має дві вищі освіти, більш-менш стабільний заробіток, у нього дружна родина, але всидіти вдома в такий час не зміг. Каже, дуже багато претензій до нинішньої системи влади.
— Раніше я чув, що в когось там відібрали бізнес, когось несправедливо засудив суд, а тепер, коли ми зібралися на одному п’ятачку, з’ясувалося, що це зачепило мало не кожного другого. Приміром, у нас є фермер, який весною засіяв ниву, під це він узяв кредит, а коли урожай треба було збирати, на поле прийшли рейдери і все забрали. А фермер тим часом залишився з невиплаченим кредитом. І таких тут через одного, — обурюється Антон. — Тут люди не просто вийшли постояти чи поспівати. Люди доведені до відчаю, вони, якби їх не стримували, давно вже могли б вчинити самосуд.
До речі, на відміну від інших колег, Антон за мирне протистояння.
— Ми останні, хто хоче крові, бо ми її бачили. І взагалі, зброя має властивість розповзатися. А отже, вона може потрапити до рук кого завгодно. Це аксіома. Почнуть сколочуватися банди і тоді вже складно буде утримати ситуацію. Тому я не розумію, чого цього не помічають Президент, уряд.
Антон тим часом розповідає, що нині на Майдані перебувають кілька сотень воїнів-інтернаціоналістів, проте за першої ж тривоги вже за кілька годин їх може бути й тисяча, а за добу на допомогу прибудуть 10 тисяч.
— Хто такі беркутівці? Вони вихваляються, що за лічені години можуть зачистити Майдан. Мушу на це лише зауважити, що ми все-таки люди з бойовим досвідом, а не те що деякі з них. Одного дня, каже Антон, у нього вцілило кілька куль, проте врятував бронежилет. «Я підбіг до дівчини, що була біля беркутівського автобуса, почав її виводити, відчуваю, що роблю крок, а мене відносить майже на два. Обертаюся, а беркутівець стріляє мені в спину. Але я в досить серйозній броні, тож удари лише підштовхують. Він це зрозумів і почав цілитися в голову. Ледве встиг відвернутися.
Щоправда, цим для Антона той день не обмежився: отримав гумовою кулею по вуху. Удар був дуже сильний. Та й під гранати потрапляв не раз, каже колишній воїн.
Що ж стосується питання участі афганців у політиці, то вони зауважили, що, мабуть, хтось відчув певний перелом у подіях і вже готується до походу у владу. Вони ж поки що про це взагалі не думають і просять не використовувати їх у політичних амбіціях, хоч на Майдані стоятимуть до кінця.
