Багатодітна родина загиблого в АТО прикордонника Олега Корпача мріє зробити ремонт у голих стінах. А старший син Іван також вирішив стати військовим.

Трирічний Тимофій Корпач, маленьке янголятко з дорослими очима (на знімку у вишиванці), — наймолодший герой календаря на 2018 рік «Погляд майбутнього» із портретами дітей загиблих бійців АТО, виготовленого ГО «Серця Кіборгів», котра опікується родинами загиблих героїв. Про це вже розповідав «Голос України» у № 3 (6758) від 5.01.2018 р. Тимофійку було лише 10 місяців, коли не стало його тата, кулеметника Донецького прикордонного загону Маріуполя Олега Корпача. У багатодітній родині Корпачів — четверо дітей. Дві доньки — Аліна та Карина — уже студентки, старший 16-літній син Іван — нині курсант Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Маленький Тимоша знає батька лише за фото і тільки немовлям чув татин голос з мобільного. Він народився, коли батько вже був на фронті. Зараз малий розповідає: «Мій тато був на війні, воював за нашу країну, потім помер і став зірочкою, полетів на небо». Іноді Тимоша говорить, що «тато зробив собі з хмаринок драбину і пішов на небо. Але він до нас приходить». І, дивлячись у закуток кімнати, ніби розмовляє з кимось чи грається.

Син Олега Корпача Іван із мамою Оленою.

Олег Корпач у зоні АТО.

Доньки загиблого Олега Корпача Аліна та Карина і дружина Олена. 

 

«Якби не вагітність, також була б на фронті»

Олег і Олена Корпачі прожили разом 19 років. Познайомилися 1996 року в рідному селі Олени Глибоке на Київщині (Бориспільський район). Дівчині тоді було лише 18, Олег старший від неї на 13 років. Одружилися 1997-го. «Спочатку він мені не дуже сподобався — такий уже дорослий дядько, — розповідає Олена. — Але він був дуже добрий і з почуттям гумору. І поряд з ним почувалася як за кам’яною стіною. Коли він телефонував з війни — завжди жартував. І казав, що без гумору в армії — ніяк».
Олег мав цивільну професію — працював в аеропорту «Бориспіль», де здійснював обслуговування та заправку літаків. Він завжди був свідомим українцем — цікавився політикою, лягав спати та прокидався разом із новинами по телебаченню. Їздив з родиною й на Майдан. В армії служив прикордонником. Тож коли на Донбасі розпочалася АТО, у 2014-му пішов сам до військкомату — записатися на фронт добровольцем. Але чоловікові відмовили за віком — вирішили, що «застарий». Олег дійшов аж до Генштабу, де генерал йому сказав: «Іди до свого районного військкомату, а ми туди зателефонуємо, замовимо за тебе слівце». Хтось прагне «замовити» слівце «згори», щоб уберегти своє вже доросле чадо від призову чи себе, коханого, від мобілізації, прикриваючись дітьми... А Олег навпаки — добився піти на фронт.
Олена була на дев’ятому місяці вагітності, коли чоловік добровольцем пішов у військо. «Якби не вагітність, я  також пішла б на фронт», — каже вона.
Спочатку Олег служив на мирній території, вивчився на БТРника та кулеметника. Коли дізнався про народження Тимофія, четвертої дитини, у нього був вибір — п’ять днів відпустки, щоб поїхати додому і подивитися на сина, або... встигнути на набір до АТО через «учєбку» в Херсоні. «Мені він не зізнався, що сам обрав Херсон, сказав, що його скеровують, — розповідає Олена. — А потім я сама здогадалася. Кажу — то ти спеціально додому не поїхав? А він — ну так, я ж міг не потрапити в той загін». Потім підрозділ Олега потрапив на Ростовський кордон, згодом його перевели під Маріуполь. Спочатку там було спокійно, хоча в бінокль бачили, як розповідав Олег, — «чеченські війська». Із серпня почали копати траншеї та землянки. А 24 серпня, саме на День незалежності, розпочався прорив кордону. «Їхній офіцер поїхав за дві доби до того, — розповідає Олена. — А їх вивели з оточення розвідники. Як казав Олег, — ми тільки відійшли від своєї бази, почався мінометний обстріл. І палатки не встигли зібрати». Потім була оборона Маріуполя, а після ротації перекинули на кримський кордон. Але багато хлопців із загону, серед них і Олег, стали писати рапорти, щоби їх знову перевели до Донецького прикордонного загону. І вони домоглися свого. «Бо ми прийшли сюди воювати за країну», — казав тоді Олег.

Виховував сина як справжнього чоловіка

«Я й досі не знаю — що сталося з Олегом, — у Олени з’являються на очах сльози. — Були вихідні, увечері він зателефонував і каже: «Завтра вже заступаю в наряд. Сьогодні боєкомплект отримав. Усе нормально». Ми домовилися зідзвонитися пізніше, але він мені не перетелефонував (а зв’язувалися щодня чи спілкувалися смсками). Я звечора вже не стала його турбувати — може, перед чергуванням ліг спати раніше. Зранку він мені не зателефонував і не відповів на мій виклик. А о 12 годині дня зі мною зв’язався начальник прикордонного загону Херсона і каже — ваш чоловік уві сні впав у кому, він лежить у Маріуполі в лікарні. На похоронах хлопці говорили про контузію. Хронічних захворювань у нього не було. Я вже їхала на вокзал брати квитки до Маріуполя, але мені повідомили, що Олега гелікоптером переправили до Дніпра, у військовий госпіталь ім. Мечникова. У Дніпрі мене зустріли волонтери, поселили при лікарні, лікар мене одразу пустив до Олега і сказав, що у нього кома третього ступеня і він уже не вийде з неї, він не чує. Та коли я взяла Олега за руку — у нього виступив на носі піт. Він відчув... І попрощався... О другій дня лікарі відправили мене «прогулятися», але я зрозуміла, що вони за апаратами вже бачили, що він умирає».
Олег Корпач помер 3 квітня 2015 року від крововиливу в мозок. У медичному висновку визнано, що смерть Олега пов’язана з військовою службою. Родина має статус сім’ї загиблого.
«Діти важко пережили смерть батька, але трималися, підтримували одне одного, — каже Олена. — На похоронах усі були стримані. Я теж не плакала. Поховали Олега в селі. Ваня геть по-чоловічому поводився, хоча йому тоді було лише 14 років. І лише через місяць розплакався». Батько змалечку виховував сина як справжнього чоловіка, хлопець займається східними єдиноборствами.

«Ворога треба зупинити там»

У родинах Олега та Олени немає військових. Але чоловік розповідав, що дитиною мріяв стати військовим і хотів піти до тодішнього Суворовського училища (нині — Богуна), але не пустила мама. Батько змалечку казав синові Іванові, коли проїжджали повз училище: «Ти тут навчатимешся». Цьогоріч в Івана випуск, він мріє вступити далі до військового університету. «Це чоловіча професія. Чоловік повинен захищати своїх рідних, свою Батьківщину, свою землю», — розповідає Іван.
— А не відмовляли чоловіка йти в АТО? — запитую Олену.
— Я його вибір підтримувала, хоча в останній момент спитала — а як будемо ми? А він сказав — ти в мене сильна, ти впораєшся. Як можу бути вдома? Що потім своїм дітям відповім — де був їхній батько, коли була війна? Що їхню маму стеріг? Олег казав — я йду туди заради вас, заради нас, щоб не було тут війни. Ворога треба зупинити там.
— А якби нині Ваш чоловік був живий і схотів зараз піти на фронт? Відпустили б? Адже за цей час багато що змінилося... У багатьох з’явилися зневіра, розчарування...
— Це також було б його рішення. Я його підтримала б у будь-якому разі. Олег планував залишитися на другий термін в АТО. Хоча в самого теж були розчарування. Головне — що їм не давали повноцінно оборонятися. Казав — ми прийшли воювати, відбивати ворога, а не ховатися...
Нині Олена домогосподарка, хоча закінчила багато курсів і мріє відкрити власний бізнес. Разом з іншими дружинами загиблих бійців стала волонтером, координатор громадської платформи Ольги Богомолець «Люди допомагають людям», активістка ГО «Серця Кіборгів». Перед Новим роком роздавали подарунки дітям загиблих.
Нещодавно багатодітна родина Корпачів отримала омріяну власну квартиру в Борисполі (зараз живуть у селі в батьківській хаті разом із бабусею). Батько Олени помер за два тижні після загибелі Олега. Двоє похоронів у родині за один місяць... Обіцяли квартиру з ремонтом, але новобудова — без жодного оздоблення, без штукатурки та стяжки, голі стіни. Оздоблювальні роботи ще не розпочинали — бракує коштів. Мріють завершити ремонт, щоб Тимофійко пішов до школи вже в Борисполі. «Статус» Олена оформлювала 10 місяців, наразі живуть лише на пенсію у зв’язку з втратою годувальника та стипендії дітей. Навіть із пільгами, як родина загиблого, за обігрів будинку доводиться щомісяця сплачувати понад дві тисячі гривень, хоча автономне опалення й економлять.
«Пороги церкви не оббиваю, але молимося щодня. На все воля Божа. Отже, так мало бути, — говорить Олена. — У мене постійно таке відчуття, ніби чоловік поряд. Ніби мною хтось керує. І проблеми якось розв’язуються. Зустрічаються добрі, гарні люди, які допомагають у вирішенні різних питань. Я ж не зосталася сам на сам зі своїм горем у селі. Познайомилися з багатьма дівчатами, також дружинами загиблих. І ми вже як давні друзі, як друга сім’я. Збираємося й на свята, і на поминки, один одного підтримуємо. Хоча багато людей, з якими дружили раніше тривалий час, стали чужими. Ми багаті — бо нас багато».
На війні гаслом Олега було: «Батьківщина сказала — треба. Ми відповіли — слухаємось!» Коли в Олега запитали, чи його дружина знає і схвалює, що він іде в АТО, він відповів: «Моя жінка ще більший патріот, аніж я!» Так виховували й дітей. «Патріот — це не лише вишиванка. То йде з душі, — каже Олена. — Навіть коли важко, криза, розумієш, що це потрібно пережити. І я знаю, що в нашій країні буде краще».

Юліана ШЕВЧУК.
Фото з родинного альбому Олени Корпач.

Для тих, хто небайдужий і хоче допомогти родині Корпачів, —
картка «ПриватБанку» 4149 4978 4090 6459, Корпач Олена Сергіївна.