Я поважаю цілісність Росії. Без крадених і розграбованих територій. Без ганебних сторінок історії. Без Криму. Без Чечні. Без Осетії. Без Дону. Без Карелії й Кенігсберга. А головне — без божевільного путіна. І без імперських амбіцій більшості росіян і дикого масового лицемірства. Я поважаю Росію Ахеджакової і Каспарова, Макаревича і Гребенщикова. І геніального Шевчука, який написав десятки пісень на підтримку миру. І рядки, які повинні бути близькі кожному нормальному росіянинові: «Заболел я душой, что вернулась ко мне».

Катерина ПРОКОПОВИЧ (Санкт-Петербург, перекладач з китайської мови, викладач української мови):
— Уперше я була в Україні наприкінці 90-х років — ще студенткою їздила до Криму. В 2006-му з друзями подорожували через Київ—Одесу—Крим. Ще з моста Патона відчула серцебиття, коли побачила місто на пагорбах.

Київ мене одразу зачепив. Закохав. Мені захотілося відкривати для себе Україну. Розмовляти українською. Думати. Співати українською. Разом із Вакарчуком і «Океаном Ельзи». До речі, я знаю багато росіян, які починали вчити українську через Вакарчука. Цей надзвичайний співак багато робить для популяризації української культури і мови у світі.

Моїм вчителем української був Валентин зі Львова, який у Санкт-Петербурзі здобував другу освіту. Згодом у мене з’явилися друзі в Сумах, Києві, Одесі... Уперше я здолала мовний бар’єр, коли ми їхали на машині 16 годин до України. Це було моє перше свято. Відтоді, коли я гостюю в Україні, спілкуюся лише українською. Якось на кордоні ваш прикордонник мене запитав: «Я так зрозумів, що Ви дуже любите Україну. Скажіть: за що?». Я відповіла:

«Якщо Ви любите людину, хіба Ви можете сказати за що? Якщо можете сказати за що — це не любов, а добре ставлення».

Я щодня вдосконалювала свої знання. Слухала пісні, читала, ходила на курси української мови. До речі, і нині відвідую їх разом із сином.

...Україна стала рідною, не чужою. Увійшла в моє серце. То як могла сприйняти анексію і війну?! Тут все однозначно. Для Росії — це ганьба. У цивілізованому світі так не роблять — не воюють із сусідами і не крадуть чужі території. Бо це порушення всіх міжнародних і моральних норм.

Ще до подій 2013 року я вважала, що Україна не має бути разом із Росією, а сама йти до Європи без міцних «братніх обіймів». Бо мені дуже не подобається імперство. А імперський вірус, на жаль, вразив багатьох.

Улітку 2013-го з друзями вирішили, що поїдемо відпочивати в Україну. Після Майдану наші плани аж ніяк не змінилися. Навпаки. Особливо, коли нас попереджали: «Вас бандерівці закопають разом із машиною». Подруга таємно від мене радилася з моїм братом, відомим істориком, який часто буває в Києві і Львові. «Припиніть хвилюватися, — заспокоював він. — Це лише на сході вам можуть сказати, що ви війну привезли». Нас зустрічали гарно і гостинно. Подруга навіть запитувала, чому нас ніхто не називає окупантами? Це була неймовірна подорож. Па-м’ятаю, в Рівному ми пішли до краєзнавчого музею. Він не працював того дня. Але коли охоронець про нас розповів директору музею, той спустився і сам провів нам екскурсію. До сліз було приємно.

Плакала я, і коли напередодні Нового року повернулися українські полонені. Коли 
2 січня ми з другом у Сумах дивилися «Кіборгів». У фільмі — жодної пропаганди. Величезна робота, сценарій, діалоги... Я ловила кожне слово. Люди поруч теж не стримували сліз. І навіть мій друг! Це було круте кіно, яке має подивитися кожен росіянин, щоб відчути біль українців. І... сором за свою країну.

Але я знаю, що війна закінчиться тоді, коли зі сходу України «братні» сусіди заберуть танки, зброю, ввічливих трактористів-шахтарів.

Українцям бажаю миру, побудувати стіну з імперією і ніколи туди не дивитися.

Олександр ЧЕРЕДНИК (Ярославль, простий громадянин РФ):
— На мій погляд, українці самі все чудово розуміють: що є зло, що добро... і вихід із ситуації, що склалася.

Я дуже переживаю за Український народ. Сподіваюся, в Україні все налагодиться. А винуватці понесуть заслужене покарання! (Це я про РФ).

Нині вам дуже важко, але люди у вас переважно дружні, міцні духом, народ ваш мудрий. Бажаю триматися єдиним цілим, не дати розірвати себе місцевим політичним пройдисвітам і відвертим шахраям. У цей нелегкий для вас час бажаю вам удачі, добра й перемог... Рано чи пізно будь-яка війна закінчується, настане мир, і дивитися краще в майбутнє.

Крим і південний схід України повернуть, коли сактирують Вову...

Веремій РОГОВ (Татарстан, Набережні Човни, інженер-технолог електронної апаратури):
— Коріння конфлікту між Росією та Україною — у минулому. Товариш Сталін надто вже сильно тероризував Україну. Голодомором, наприклад. А коли приєднав Західну Україну до СРСР, то й населення цієї території дуже гнобив. Тому саме західні українці найбільше налаштовані проти Росії. Ось чому Україна вирішила вступити в Євросоюз, а не союз із Росією. Так би мовити, не лежить душа до Росії.

Та й самі сучасні керівники Росії дали привід тому, щоб Україна не прагнула до союзу з Росією. Якось по-диктаторськи поводяться керівники Росії. І у внутрішній політиці, і в зовнішній. Претендують на роль «старшого брата».

Не подобається це українцям.

І правильно. Скажу чесно, мені теж не подобається диктаторська політика.

Зло породжує зло. Я в цьому давно переконався.

Ось узяти сучасний конфлікт з Україною. Путін забрав в України Крим, запустив своїх агентів у Донбас, і тепер там іде війна.

А ЩО, ПОПЕРЕДНІ КЕРІВНИКИ РОСІЇ РАНІШЕ НІЧОГО СХОЖОГО НЕ ТВОРИЛИ?

Та творили!

Сталін творив. Ось згадайте, як в 1939 році СРСР напав на Фінляндію.

От я сказав це слово «напав» і в багатьох воно, напевно, викликало легке невдоволення. Хіба, мовляв, СРСР нападав на Фінляндію? Це просто невеликий конфлікт стався...

Але в тому-то й річ, що СРСР напав, але цей агресивний акт не викрито! Зло не викрито! Ось чому це зло відродилося у вигляді війни в Україні!

Якщо зло не викрити, воно неминуче в майбутньому повториться. А як же інакше? Не було засуджено насильницьке приєднання до СРСР і Литви, Латвії, Естонії. І спільний напад Німеччини й СРСР на Польщу теж не було засуджено.

Сталін був агресором. Але агресивна політика Сталіна не викрита, а тому триває й нині.

Нам не втекти від минулого.

І українцям бажаю єдності в боротьбі з агресором.

Лариса МАТВЄЄВА (Нижній Новгород, анестезіолог-реаніматолог):
— На превеликий жаль, я була лише в Західній Україні (Івано-Франківськ, Львів, Чернівці), їздила з подругою на її батьківщину в Івано-Франківськ. Була в Одесі. Я під враженням від цієї поїздки досі. Приголомшливі міста і прекрасні люди! Більше не вдавалося побувати в Україні. Тепер це навряд чи можливо, тому що два роки тому я втратила ногу в автокатастрофі й одна не зможу нікуди поїхати.

Сльози бувають різні: від щастя й від горя. Від щастя я розплакалася, коли моя молодша внучка пішла в перший клас, а від жаху й безсилля — 2014, Крим. Мої друзі й рідні солідарні зі мною, а хто не згоден — це не мої друзі.

Думаю, що немає якихось явних відмінностей між нами, просто росіяни останнім часом стали більш агресивні завдяки пропаганді федеральних каналів. І ще вони розучилися думати й аналізувати, що відбувається із країною і світом. Така страусова позиція. Скаржаться на життя, але йдуть голосувати самі знаєте за кого. Ось це сумно й напружує.

Узагалі я не дивлюся телевізор уже впродовж трьох років, тільки хокей, уболіваю за свою команду.

Я бачила Ваш Майдана у прямому включенні через «Дождь». Це щось! Біль, переживання й захоплення одночасно... Не розслабляйтеся.

Я хочу побажати Україні стійкості й послідовності у своїх діях. Не зупиняйтеся, боріться за свої права й гідне життя. У вас усе вийде, нехай і не одразу, через сльози, біль і втрати. Але ви змогли зробити ЦЕ, на відміну від нас.

Ми пропустили свій шанс і маємо те, що маємо. Бажаю Україні стійкості, сміливості, процвітання! І щастя!

Володимир СОЛОВЙОВ (Ростову-на-Дону, соціолог):
— Складно говорити або звертатися до людей, яким випали важка доля й горе від країни, в якій я живу... Мої вибачення у злочинах проти України не піднімуть із могил хлопців, не облаштують мільйони зламаних доль... Говорити хочеться, а сказати в обличчя українцям — очі в підлогу...

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.