У холі другого корпусу клінічної лікарні «Феофанія» — постійний рух людей із паперами в руках. До колишніх цивільних полонених, визволених напередодні Нового року за обміном, приїхали правозахисники: збирають свідчення, проводять консультацію. В коридорі — представники Моніторингової місії ООН. Особливих пацієнтів, які пройшли реабілітацію після виснажливих випробувань, готують до виписки і самостійного життя. Багато хто зізнається, що вперше потрапив до Києва. Шоком були навіть не масштаби міста, а відсутність комендантської години. «Вночі за звичкою іду, оглядаюся, думаю: ну все, зараз пов’яжуть. А потім згадую: я ж на вільній території», — усміхається луганчанин Владислав Овчаренко, який разом із товаришами по футбольному фан-клубу сфотографувався на День Незалежності з українським прапором в окупованому місті.
«Голос України» поспілкувався з деякими колишніми полоненими, які розповіли про життя в ув’язненні та про настрої у місцях неволі.

Едуард Неделяєв із «обвинувальним вироком» у руках.

Валентина Бучок.

Галина Гайова.

 

Обвинувачення побудували на повідомленнях у Фейсбуці

«Про те, що я потрапив до списків на обмін, дізнався в день обміну. Хоча до того усіх «політичних» виводили писати заяву про те, що не заперечуємо проти обміну, і прохання про помилування. Але чи буде обмін, чи ні, кого поміняють, — ніхто не знав. У день обміну вранці прийшла перевірка. Офіцер о сьомій зайшов. Зібрав речі, нас в автобус — і повезли. Те, що ми в Україні, усвідомили ще в Майорську. Коли автобус проїхав територію логістичного центру, а там прапори України, — чоловіки сиділи, плакали. У мене тоді тиск до 240 стрибнув. Лікар швидко укол дав».
Едуард Неделяєв, блогер із Луганська, визволений напередодні Нового року, розмовляє чудовою українською і лише іноді зупиняється, добираючи слова. «Не зовсім звик до мовного середовища. Майже чотири роки там, де немає жодного українського мовлення. Все російське. Інтернет фільтрується. І активних у соціальних мережах відстежують. Люди бояться висловлювати думки під власним іменем».
Самого Едуарда вирахували після низки повідомлень у Фейсбуці з негативними оцінками подій у місті та інформацією про пересування військової техніки «ЛНР». А це, за тамтешніми поняттями, — «шпигунство» і «державна зрада». «Дружина об’їхала з десяток адвокатських агенцій у Луганську, поки знайшла того, хто візьметься за справу. Всі дуже налякані і не хочуть зв’язуватися з «політичними», — пригадує співрозмовник.
За 13 місяців ув’язнення йому дали лише два побачення з рідними: з дружиною під наглядом тюремника і з мамою за кілька тижнів до визволення. «На допитах питали, хто мені давав поради так писати про «республіку». Як мене вербували. Скільки грошей я отримав за свою діяльність. Вони вважали, що людина не може з поривання душі цього робити, а точно підкуплена».
«Моя кримінальна справа складалася з трьох тек скріншотів із Фейсбуку. І єдиний речовий доказ — окуляри для роботи з дрібними предметами, в яких я на аватарці. Шукали зброю, вибухівку — нічого не знайшли. Тому так довго тривав процес збору інформації, щоб довести, що я винний. Півроку перевіряли всі мої контакти в соціальних мережах — а на момент арешту у мене лише в Фейсбуці було 850 друзів. Суд був закритим. Щоразу з конвою брали підписку, що ніхто нічого не розповість. І врешті-решт призначили 14 років», — каже блогер.
Ось зразок повідомлення на сторінці Едуарда у Фейсбуці — на цій цитаті разом із іншими будувався обвинувальний вирок: «Запустили патронный завод. Но как запустили? Боеприпасы, как и раньше, привозят гуманитарные конвои из путинстана, но зато пропаганда вовсю парит, что бурятские трактористы и чеченские шахтеры наладили в Луганске выпуск патронов».
Серед вилучених під час обшуків речей — дві наклейки з прапором України, які згодом «суд» постановив не повертати, а знищити.
Попереду у Едуарда — оформлення необхідних документів і старт життя на новому місці. Такий само шлях належить пройти ще двом десяткам визволених цивільних заручників — мешканцям Донецької та Луганської областей. Після реабілітації у клінічній лікарні «Феофанія» більшості немає куди повертатися: їхній дім залишився на окупованій території.

«Я вдома. А ти чого тут?»

Медсестра із Докучаєвська Галина Гайова, скромна і привітна жінка з великим досвідом роботи, отримала 10 років ув’язнення і тавро «шпигунки».
«Мене обвинувачували в тому, що я співробітничала з СБУ. Коли мене в перший день привезли до «міністерства державної безпеки», там сидів російський куратор. «А, — каже, — щиру українку привезли». Це його слова. «Так, — відповідаю, — я — щира українка, я вдома. А ти чого тут?» Той скривився: «Нічого особистого, просто робота». Він був без форми, у футболці».
Майже рік у «ДНР» не підтверджували затримання медсестри, що не давало можливості включити її до обмінних списків. «Коли через 11 місяців мене перевели до СІЗО, дівчина, з якою я сиділа, сфотографувала на телефон мій обвинувальний вирок, і я відправила сину. І лише тоді син це все переслав Ірині Геращенко, вона на мінських перемовинах порушила це питання. І вони (представники «ДНР». — Авт.) через два дні передзвонили сину: мовляв, ми підтверджуємо її перебування, вона у нас».
Про умови перебування в ув’язнені співрозмовниця говорить не дуже докладно. Більшу частину часу провела на так званій базі МДБ, розташованій на території колишнього заводу «Ізоляція» в Донецьку. «Сім днів тримали в камері-одиночці. Метр на метр кімната. Лавочка дерев’яна і тоненька подушечка від стільця. Лягти немає де, тільки стояти чи сидіти. Потім мене перевели нагору до камери. А згодом — до СІЗО. У камерах у СІЗО всі разом сидять, «політичні» із «кримінальними». У нашій камері було 12 осіб, і їм самим було смішно чути про наші обвинувальні вироки. Що я агент іноземної ворожої держави, який передавав відомості до Волновахи, а можливо, до Маріуполя, «тимчасово підконтрольних Україні».
«Ті, хто сидять у СІЗО, — вони на виду. Їм можуть принести передачу, з ними можуть зустрітися рідні, можуть узяти довідку в СІЗО, що такий перебуває там. Але є інші бази, і ці люди ніде не числяться. Родичі не можуть узяти довідку, що він там є. Все це тримається в страшному секреті», — додає пані Галина.

Рабська праця та валіза для тортур

На тій самій «секретній базі» в «Ізоляції» сиділа і донеччанка Валентина Бучок, електромонтер за фахом і патріотка України. Колишня полонена розповіла «Голосу України» про рабську працю ув’язнених в «Ізоляції». «Коли людина туди потрапляє, вона працює за пайку: 130 г каші і 20 г тушонки. Це для дорослого двічі на день. І шматочок хліба. Вітамінів жодних, овочів немає, але все ж це краще харчування, ніж у СІЗО. Оскільки те, що дають у СІЗО, — це не їжа. Мене за непокору, бо я сказала, що не раб і працювати не буду, — відправили до СІЗО. І нині я пожинаю плоди цього перебування: здоров’я підірване. Все сумно».
Рятували передачі з дому, хоча дозволяли передавати дуже обмежений асортимент: під заборону потрапляли м’ясні, молочні продукти. «Родичі передали упаковку вітамінів. І тільки тоді якась енергія з’явилася», — додає Валентина. Вона вважає, що тема становища цивільних заручників на території ОРДЛО висвітлюється недостатньо.
«Мабуть, треба більше тиснути на світову громадськість. Ніякого громадянського конфлікту на Донбасі немає. Там кадрові російські військові. Там процвітає середньовіччя — по базі тюремники ходять з валізою для тортур. З такою валізою, як у слюсарів для ремонту... Але ми там навчилися читати між рядків. Коли по телевізору показують російські новини, де у Жириновського слина бризкає, значить, у нашій країні все добре. Ми на правильному шляху. Кожна людина повинна знати, чого вона хоче. Хочеш Росії — їдь до Росії. А я хочу жити в Україні, щоб у моєму домі ніхто не командував», — підсумовує визволена полонена.

Ліна КУЩ.
Фото автора.