Письменник з Волині Іван Корсак (на знімку) відомий своїми романами і повістями про визначних українців, яких доля розкидала світами або на довгі роки наклала табу на їхні імена. Модест Левицький і митрополит Арсеній Мацієвич, Юрій Немирич і луцький та галицький князь Ростислав Михайлович, В’ячеслав Липинський і Міхал Чайковський, Георгій Кістяківський (роман про нього «Вибух в пустелі» визнано «Кращою прозовою книгою України» в 2015 році) і Ганна Барвінок, отаман Тарас Бульба-Боровець і генерал Павло Шандрук — перелік книжок Корсака займе чимало місця. В пропонованому матеріалі автор, який на початку грудня минулого року видійшов у вічність, поділився думками про постаті неоднозначні, але не варті забуття.
Ван Гог з козацьких писарів
Здається, зовсім нещодавно відгули дискусії: чий Гоголь? Український? Російський? Дискусії відійшли. Але проблема, навіть ширша, лишилася.
Знакові постаті на межі культур, постаті, від яких у присмеркові недавні часи панічно відхрещувалися, а тут раптом, мов спам’яталися, і стали хапати за поли та рукави тих, кого через губу зневажливо іменували «формалістами» і т. ін.
Останнім часом згадують ім’я Давида Бурлюка. За російськими джерелами, він — «отец русского футуризма» або «русский поэт-футурист начала XX ст.». До визначення «русский поэт» інколи ще можуть крізь зуби додати: «украинского происхождения». Та куди частіше пишуть: «американський Ван Гог» або «основоположник японської гравюри на лінолеумі».
А сам цей поет, художник, теоретик мистецтва, літературний і художній критик, видавець у споминах зазначав: «Пока пишу по-русски, а потом, может быть, и на родной украинский язык перейду... Украина... была и остаётся моей родиной. Там лежат кости моих предков. Вольных казаков, рубившихся во славу силы и свободы». Або «Со стороны отцовской — украинские казаки, потомки запорожцев. Наша уличная кличка «Писарчуки». Мы были писарями «Запорожьего вийска»...
Російські джерела «забувають» зазначити, що Давид Давидович намалював портрет Шевченка, картини «Святослав», «Козак Мамай», «Запорожці в поході»; організував низку виставок у Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові, Херсоні.
Набиваючись тепер в «соотечественики», ті «джерела» наївно гадають, що ми забули, як перед Другою світовою війною Д. Бурлюк просився повернутися додому, а російська влада не дозволила. Художник хотів подарувати свою картину, але дарунка не прийняли. Також не погодилися повернути йому окремі ранні роботи в обмін на твори періоду зрілого.
Слава Богу, поезії митця друкуються в нас українською, ім’я його як художника повертається.
Той самий Богатирчук
Куди складніша справа з постатями неоднозначними, чиї життєві шляхи мало нагадували добре вимощену дорогу без вибоїн. Нещодавно докоряв мені знайомий науковець, чоловік щирий і патріот:
— У вашому останньому романі «На розстанях долі» чи не на першому плані професори Федір Богатирчук і Борис Балінський. Але ж того Богатирчука у власівці занесло, а Балінський взагалі життєве кредо сповідував: моя хата скраю...
Що ж, частково мій опонент рацію має. От тільки...
Як змалювати в одних чорно-білих тонах портрет людини, яка пройшла крізь заметілі безумного ХХ століття, зробила немало добра для люду свого і не свого, для землі своєї і не своєї? Федір Богатирчук переоцінював силу червоної російської імперії та недооцінював власний народ, тому й пішов до власівців. Але ж він також був керівником санітарного поїзда у Січових стрільців, вирятував від смерті майбутнього керівника ОУН Андрія Мельника. Саме Богатирчук відроджував Червоний Хрест в час німецької окупації Києва, рятував тисячі полонених від загибелі, бо Кремль не ратифікував відповідної Женевської угоди 1929 року, і Міжнародний Червоний Хрест не міг допомагати полоненим червоноармійцям. То він разом з Уласом Самчуком та іншими подвижниками збирав продукти для київської інтелігенції. Його дивом не розстріляли чекісти, а в буцегарню запаковували німці.
У донесенні в Берлін гауляйтер України Еріх Кох скаржився на київського бургомістра Володимира Багазія, удостоєного окупантом кулі у Бабиному Яру: «Міське управління Києва під керівництвом Багазія стало оплотом українського шовінізму. Відповідальні члени нелегальної організації Бандери сиділи у всіх відділах міського управління. В районних управліннях були випущені нелегальні листівки проти німців. Багазій видав велику кількість посвідок для звільнення від роботи в Райхові і виписав перепустки для залишення Києва. Західноукраїнських емігрантів він доставив у Київ і з допомогою Червоного Хреста, що він заснував підпільно (насправді ж це зробив Федір Богатирчук. — І. К.), відправляв їх у Харків, Рівне, Вінницю, Житомир, Кам’янець-Подільський, Проскурів, Кременець і т. д. Авторитетні службовці міського управління Києва були приведені ним таємно до присяги Мельнику».
Українському Рухові опору і в такий спосіб прислужився тоді Червоний Хрест, який німці, опам’ятавшись, заборонили, а Богатирчука заарештували.
Навіть у Власова Богатирчук очолював Українську народну раду. Хай і була вона декларативною. Але ж на його очах власівці наприкінці війни повернули зброю супроти гітлерівців. Чеський історик П. Гловатий так описував зустріч Власова в місті Плзень: «Власов був прославлений місцевим населенням як рятівник Праги і отримав в дарунок, окрім букета бузку, бюст Карла Маркса. Натовп люду при цьому кричав: «Хай живе Сталін! Хай живе Власов!»
Так все непросто...
А ще Федір Богатирчук першим видав підручник із шахів українською мовою, був багаторазовим чемпіоном України та чемпіоном Радянського Союзу (1927). А ще, захистивши у Києві до війни докторську дисертацію з медицини, багато літ викладав в Оттавському університеті і нагороджений за наукові досягнення Британським інститутом радіології золотою медаллю Барклая... Ім’я Богатирчука, видатного шахіста, лікаря, громадського діяча, повертається, тож варто зважено оцінити цю непересічну постать.
Світлом науки і знань...
А чи можемо ми дорікнути Борису Балінському за те, що цурався політики, що єдино можливим для себе шляхом обрав науковий?
Мимоволі згадався інший славетний біолог — Феодосій Добжанський. Удостоєний звання професора Колумбійського, Рокфеллерського і Каліфорнійського університетів, майже двадцяти почесних дипломів інших університетів світу, він престижну Кімберівську медаль одержує з рук президента США. Польське коріння роду Добжанських дає змогу науковцям Польщі вважати його своїм. Але ж на українській землі він народився, виріс і здобув університетську освіту, тут зробив перші кроки в науці. А на американському континенті Феодосій Добжанський здійснив свій науковий подвиг. Чий же він? Донька вченого Софія сказала так: «Єдиною країною, де мій батько почувався повноправним громадянином, була країна, що не знає кордонів, ця країна — наука».
Чимось схожа доля Бориса Балінського — істинно самовідданим служінням науці. Дружину Бориса Івановича згноїли в російських концтаборах і вона передчасно померла. Отож, коли насувався радянський фронт, Балінський не захотів залишатися, емігрував на Захід. Власівці агітували пристати до них. Він відкупився банально — дав пожертву, але не долучився до їхніх рядів. Але й на Заході йому не щастило. Справжнє наукове щастя і спокій душевний вчений знайшов аж у Південній Африці. Тут він одним із перших засновує електронну мікроскопію біологічних об’єктів, стає деканом факультету природничих наук. Праці його побачили світ одна за одною. Їх було за сто сорок, з них двадцять дві друкувалися українською мовою, а ще англійською, німецькою, російською... Світове визнання отримає його підручник «Вступ в ембріологію» (п’ять разів перевидано англійською, двічі іспанською, також японською, італійською). А окремі праці статистика назве одним з найбільш цитованих у світі.
Борис Балінський довго не міг відвідати батьківщину — це стало можливим лише після здобуття незалежності (1991, 1993). Вчений подарував Національному природничому музею рідкісну біологічну колекцію.
***
На одному з останніх форумів видавців у Львові був почесним гостем французький культуролог Жан Клод Маркаде. Він сказав: «Тепер, коли Україна є володаркою своєї долі, вона має написати наново власну історію, долучити до неї своїх розпорошених по світу дітей, достатньо лише щоб вони визнали своє походження, аби тільки їхня діяльність живилася з українських природних та культурних джерел».
«Достатньо лише, щоб вони визнали...»
Але насамперед визнати маємо ми.
Луцьк.
