Акція «Голосу України» — «Допоможи родинам загиблих героїв АТО»

Ідучи від нас у вічність, загиблі на східному фронті бійці забирають із собою часточки душ тих, кому вони були невимовно дорогі, — батьків, дружин, дітей. Та багато членів родин захисників України після прощання із найріднішими набираються сил і знаходять у житті новий сенс. І часто він полягає у тому, щоб нагадати суспільству, за що наклали головами їхні чоловіки та сини, підтримати тих, хто опинився у такому самому становищі. Саме таким бачать своє покликання декілька жінок із родин героїв — військовослужбовців та добровольців, котрі назавжди залишилися у нашій пам’яті. Ось їхні до болю щирі розповіді.

Зліва направо: Лідія Шпак, Дар’я Мазур, Маргарита Ісаєва із донькою Аміною та портретами загиблих онука, чоловіка, сина та брата. 

Фото Сергія ЯНОВСЬКОГО.

«Я тебе дуже люблю. Бережи дітей»

Дар’я МАЗУР, дружина загиблого добровольця Павла МАЗУРА, мати двох дітей:
— У добровольчому батальйоні «Херсон» Павло був розвідником. Під час штурму депо в Іловайську стрибав через огорожу і потрапив у вирву від міни, зламавши ногу. Мав нагоду виїхати звідти з конвоєм Червоного Хреста, але відмовився кидати побратимів. Відступав із тою самою колоною, яка потрапила у засідку російських військ. Щойно вискочив з автобуса, і потрапив під розрив міни. Павло був хорошим сапером за військовою професією, кандидатом у майстри спорту з рукопашного бою, але уникнути загибелі ці досконалі уміння не допомогли — так уже склалася доля. За кілька днів до загибелі зателефонував, неначе прощався: «Я тебе дуже люблю. Бережи дітей». Старша донька вже доросла — вона зрозуміла, що до родини прийшло горе, і допомагала його пережити. А от синові у його три з половиною рочки я довго боялася сказати, що батька вже немає. Відвідуючи дитсадок, Сашко бачив, як інших дітей забирають татусі, і почав питатися: «Мамо, чому батько від нас пішов?» Зрештою, відвела його на кладовище, до могили Павла, пояснила, що сталося. Тоді син замкнувся в собі, майже не спілкувався ні з ким. Побачила: малий постійно розмовляє із батьковою фотографією, і за порадою психолога довелося її заховати. Зустрічаючись із іншими родинами загиблих, я дійшла висновку, що дехто може й зламатися від горя — треба мати велику мужність, щоб пережити страшну втрату. Тому допомагаю їм як волонтер обласного комунального підприємства «Оберіг».

«У мене залишилося чотири патрони»

Маргарита ІСАЄВА, мати гранатометника 54-ї бригади ЗСУ Андрія БАЙБУЗА:
— Зі своїми побратимами син пішов в атаку на блокпост російських найманців, звідки вони вели вогонь по Світлодарській дузі. Наразилися на шалений спротив значно більших сил ворога, і стали відходити. Командир групи загинув, Андрій дістав поранення і залишився прикривати групу під шквальним обстрілом. Серед ночі мене підняв телефонний дзвінок — синочок прощався. Сказав: «У мене залишилося чотири патрони». І моє материнське серце захололо, я зрозуміла: більше сина не побачу. Так сталося, що цю страшну розмову почула і Андрієва донька Лариса. Вона змінила її назавжди: до того Лариса була звичайним веселим підлітком, а тепер наче одразу подорослішала. Стала писати вірші, і в свої дванадцять років готується до вступу в університет, опановує дві іноземні мови. У школі, де навчався мій Андрій, а нині і його донька, повісили меморіальну дошку на його честь.

Однак я переконана, що просто вшанувати загиблих захисників України недостатньо. У школах мають бути музеї чи куточки із експонатами, які розповідали б про життєвий шлях наших героїв. Сьогоднішні хлопці повинні мати, з кого брати приклад — герої не мають залишатися для них просто обличчями з меморіальних дощок. Ми, як волонтери, об’єдналися для цього під егідою обласного комунального підприємства «Оберіг», допомагаємо збирати експонати для таких музеїв, тісно спілкуємося з родинами загиблих. У Андрія залишилася сестра Ольга. Вона тепер живе у Стамбулі, взяла собі ім’я Аміна, Україну і нас лише відвідує. Та й вона поринула з головою у волонтерську роботу — збирає гроші, одіж, ліки для родин бійців АТО, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Дівчина взяла прізвище коханого і пообіцяла ні з ким не одружуватися

Лідія ШПАК, бабуся загиблого спецпризначенця Національної гвардії України Ігоря ШПАКА:
— Я завжди пишалася і пишаюся онуком. Ігор — чи не єдиний на Херсонщині боєць, відзначений одразу двома орденами «За мужність». Орден третього ступеня він отримав як командир розвідгрупи, а другого — вже посмертно. Під Слов’янськом його машина підірвалася на фугасі, й він не вижив. Дуже шкодую, що Ігор не встиг одружитися, хоча мав суджену — чудову дівчину, із якою підтримував стосунки під час навчання у Харкові. Віка нині живе у Каховці. Вона взяла прізвище онука, пообіцяла завжди берегти пам’ять про нього і ні з ким не одружуватися. Але я не можу второпати, чому міська влада Херсона не бажає також увічнити пам’ять про кавалера двох орденів «За мужність», назвавши його ім’ям вулицю, де минуло дитинство Ігоря. Під час кампанії перейменувань вулиця Бородіна стала Молочною, хоча до молока чи його переробки не має жодного стосунку — мовляв, назва «історична». На депутатську комісію з перейменувань нас ніхто і не подумав запросити, тож тепер ми разом із КП «Оберіг» боремося за відновлення справедливості. Йдучи вулицею імені онука, херсонці повинні згадувати, хто жив поруч із ними і з якої нагоди його ім’я з’явилося на табличці.

ФАКТ

За час війни на східному фронті у боях загинули 116 жителів Херсонщини. Обставини загибелі ще десяти з’ясовуються.

Сповіді вислухав Сергій ЯНОВСЬКИЙ.

Для тих, хто небайдужий і хоче допомогти родинам, — контактний телефон 050 253 12 88.

Виконувач обов’язків директора обласного комунального підприємства «Оберіг» ЦИГУЛЬСЬКА Лариса Семенівна.