Скільки разів потрібно зануритися путіну в ополонку, щоб змити скріпи й гріхи братовбивчої війни з Україною? Один — і не спливти. У Росії, яку самі росіяни порівнюють із Мордором, а ВВП називають «вошьдем», є багато порядних і думаючих людей. Звичайно, вони усвідомлюють усю глибину морального падіння соціуму. І під час частих антивоєнних пікетів у багатьох містах Росії до плакатів «Геноцид крымских татар — это преступление», «Это русское гестапо, это родина моя», «Кровь небесного легиона украинцев на руках России» дедалі частіше додаються майже передвиборні «Четвертый год войны, Украина, прости», «Путин НЕ наш президент»... Росіяни не лише вибирають цінності, а й створюють і захищають їх. Навіть коли Росія в ополонці.

Антивоєнні пікети у Воронежі.

Неллі РАТКЕВИЧ (Красноярськ, журналіст, дружина письменника Михайла Успенського):
— МЕНІ УКРАЇНА ЗЛА НЕ ПРИНЕСЛА...
У Норильську мій дохленький син два роки не ходив і я повезла його до Криму, тоді це був ще «всехний» шматочок тепла й сонця. Поверталися на своїх ногах... Потім, через багато років, мого чоловіка, письменника Михайла Успенського, не раз запрошували до Києва, двічі нагороджували українською премією «Кадуцей», а Харків навіть вручив найшанованішу у фантастів премію «Філософський камінь». І багато років Дмитро Биков із Мишком мчали на машині з Москви в улюблений Крим. Обидва обожнювали його — український, смачний і гостинний. Після захоплення — ніколи... Для нас це стало безчесним і ганебним. На Марші миру в Красноярську Успенський виступав за припинення агресії стосовно України, а найняті п’яні молодчики репетували як підірвані: «Чемодан—вокзал—Украина. Чеши в свою Хохляндию!». Гостра серцева недостатність... Вони угробили одного з найталановитіших письменників і найдобрішу й кохану людину...
Мені гірко і боляче — моя країна стала якимось виплодком пекла, зла, ненависті. Те, що там виробляють найманці, не піддається розумінню: навіщо? чому? за яким правом? Нашому бодрячку-пенсіонеру, що геть-чисто вижив з розуму, захотілося влегку пограти у війнушку? А вона не стала легенькою, вона стала народною, визвольною. Тому що народ інший! Але я з жахом дивлюся, як чотири роки винищують генофонд України, дивлюся на фото хлопців, убитих моїми сволотними співгромадянами. Такі молоді красені — один в один. А в нас спиті мужички... Так, може, вбивають із заздрості до високих, з копицею волосся, з білозубою посмішкою?.. Але я уявляю горе матерів. Це трагедія — втрата дитини. Коли кажуть, що треба пробачити, я просто стервенію. Таке не піддається прощенню. З острова Даманський, де китайці ножами вирізали всіх прикордонників, у наш норильський двір привезли дві закриті труни. Ревів увесь двір. Я з цими хлопчиками з дитинства гралася, вони були мені просто друзі. Але минуло стільки років, а я не можу пробачити цього підлого вбивства. А тут гроблять дітей. І коли закінчиться цей жах, нам невідомо... Матері України плачуть за своїми сміливими і красивими синами... І якщо навіть я тисячу разів попрошу пробачення за свою довбану владу — це ж не поверне синочка жодній матері... І все-таки я молю про прощення, хоча б у майбутньому... Інакше жити зовсім нестерпно...

Катерина КИСЕЛЬОВА (Санкт-Петербург, керівник благодійної організації):
— На початку грудня 2004 року я гостювала у друзів в Антверпені, вони бельгійці. Щовечора в новинах дивилися, що відбувається в Києві. Саме бельгійці мені пояснили важливість подій. З «помаранчевою революцією» у наш лексикон увійшов і «Майдан». Потім були події в Росії 2011—2012 років, я сама виходила на акції протесту. І вашу Революцію Гідності 2013—2014 років у Києві сприйняла як нормальну ситуацію. За духом мені це було близько. Потім був лютий 2014-го. Мої друзі в Сімферополі. Страшна трагедія в Києві, коли вбили людей. Небесна Сотня. Вічна пам’ять. Потім було захоплення Криму. Той день, коли друзі написали, що вони виїхали на материк, пам’ятаю добре. Я тупо ревіла весь день. Я не могла нічого зробити. Так і проїздила весь день і про-працювала у сльозах. Я не могла ніяк зрозуміти — як це можливо. XXI століття. Люди, мої близькі люди повинні їхати з рідного дому, де прожили п’ять поколінь їхніх предків, де виріс їхній син, який пішов захищати Батьківщину. Я пам’ятаю його хлопчиськом-підлітком. І тепер він пішов на війну. І винувата в цьому моя держава. Я особисто відповідальна за те, що відбувається. А відбувалося пекло. Як юрист, як просто розсудлива людина, я навіть уявити не могла, що таке можливо. Міжнародне право було порушено вмить. Одна історія, коли із законів роблять чортзна-що всередині країни, ми перестали дивуватися, але, щоб порушити зобов’язання, узяті під час підписання міжнародних договорів, це не пояснити ніяк.
Я підтримувала своїх українських друзів як могла. Я дуже уважно стежила за всім, що відбувалося. ДАП. Кіборги. Я захоплювалася мужністю українських захисників. Я чудово розуміла, що Росія окупувала Крим, влізла на південний схід України. Якось я їхала по Москві, була у відрядженні. У крайньому правому ряду рухалися військові машини. Багато. Усі перефарбовані в білий колір. Інтуїція підказала, що вони їдуть в Україну. Потім у новинах дізналася про гумконвой. Це був перший. Потім їх було багато.
Практично одразу виникло бажання приїхати до Києва, в Україну. Я вирішила відзначити свій день народження в Києві в 15-му році. Принципово було їхати машиною. Я везла подарунки. Моє оточення дуже за мене переживало, вони не могли повірити, що я ризикну їхати одна на машині з російськими номерами. На той момент я вже постійно дивилася українські канали. Розуміла, що нічого не повинно статися. Надто відрізнялося те, що відбувалося в нас на телебаченні і що показували українські канали.
Поїздка вийшла чудова. Першого ж вечора я пішла вклонитися Героям Небесної Сотні. Я розуміла, що моя держава винувата в тому, що відбувається. Але теплий прийом у Києві, зустріч із друзями, візит до прекрасного Львова, який нагадав мені рідний Петербург. Я закохалася в країну, в українців. Я познайомилася зі своїм двоюрідним братом, який живе недалеко від Одеси. Він чудовий. Кожен візит в Україну тільки підтверджував моє перше враження від Незалежної. Стала розуміти мову. Чудові музиканти, художники, модельєри.
Українці дуже сильні, в них усе вийде, країна багата ресурсами — тому тільки перемога. Дуже люблю український гімн. Україна стала для мене «наркотиком», я дуже сумую за нею.
Плачу постійно через втрати, які несуть українці. Постійно думаю про Сенцова.
Коли на кордоні вперше побачила назву країни, в мене сталася справжня істерика, я сиділа в машині й на мене обрушився водоспад емоцій, мені було соромно за те, що я росіянка й побічно винувата, я ревіла до самого Києва. Пам’ятаю концерт «Океану Ельзи» у День 25-річчя Незалежності. Дивилася по «плюсах».
Я бажаю перемогти. А все решта в українців є.
Дуже хочеться, щоб мир на-став якнайшвидше.
У перший мій приїзд в Україну я повісила на дзеркало заднього виду синьо-жовту стрічку на знак підтримки. Усі ці роки стрічка висить, я так їжджу Росією.

Павло СЕДАЧОВ (Санкт-Петербург, інженер):
— Коли збили малайзійський Боїнг, потоку «викривальної» інформації вистачало з обидвох боків (незважаючи на те, що я ТБ, звісно, не дивлюся, російські погляди все одно проникали — не на безлюдному ж острові живу). І Ви знаєте, хто переломив гойдалку в бік України? Росія! Своєю нескінченною брехнею!!!
Я вже божеволію від цієї брехні! Коли Росія ще не сварилася з усіма підряд, а була країною з не дуже сильно, але розвинутою зовнішньою торгівлею, ми працювали з низкою європейських заводів. Я був у відрядженні-навчанні в Нідерландах. По суті, трудився пліч-о-пліч за комп’ютером з голландськими інженерами заводу-партнера. І опікувався мною їх головний конструктор. Пізніше з’ясувалося, що дружина в нього українка, і для нас обох тоді це було як зустріти рідну душу за тридев’ять земель. Ми дуже багато спілкувалися, вона мені допомагала насолоджуватися голландськими визначними пам’ятками. Відтоді чудово з нею спілкуємося вже сім років, вітаємо одне одного з усіма святами! У мене відчуття, що я знав її все життя, і з нею мені набагато легше спілкуватися, ніж із багатьма росіянами. Це вони за духом іноземці, а Наташа Де Райтер — своя. На жаль, праця в зовнішньоекономічній сфері поставила хрест на моїй кар’єрі, тому що цієї сфери не стало. З роботи почали викурювати, став переживати, по ночах у таксі працювати. От організм і не витримав. Ні кар’єри, ні здоров’я! Слава Богу, не помер, хоча на 85 відсотків крововиливи в мозок закінчуються так або овочем. Я потрапив у 15 відсотків! Тому до нинішнього російського режиму в мене особисті претензії: це саме вони вкрали в мене життя. Нині вони мене не лікують, ганяючи від лікаря до лікаря, не дають інвалідність, нагло заявляючи, що порушення здоров’я незначні. У цьому вся суть сучасної російської медицини й військової агресії за її рахунок.
От іще історія. У 2012 році ми летіли в Батумі (Грузія) сім’єю на відпочинок через Київ. А в Грузії теж такі люди, що в нас таких уже немає (а якщо порівнювати із тепер, то й поготів). Я їхав з відпочинку один раніше. Коротше, гарячі гостинні грузинські хлопці, незважаючи на всі мої відмовки, напоїли мене чачою. Дружина приводила до тями, але в неї не дуже вийшло. Як сів у літак, як летів у літаку — невідомо! Оговтався — сідаємо в Борисполі. Пам’ятаю, у вас чемпіонат Європи, купа фанатів, але, очікуючи рейсу на Пітер, ми знову щось пили в компанії російського громадянина Казахстану, знову грузина (із тбіліського літака), а наливав нам український бармен. І вели ми задушевні бесіди, було легко й тепло. Як з рідними. Тяга людей одне до одного, а не брязкання зброєю.
Я хочу побажати нам усім миру. Щоб українці не проміняли шило на мило: не давайте нікому, ніколи й на жодні благі цілі підминати під себе закон. І не дозволяйте приймати антинародні закони. Корупція — це головна негативна радянська спадщина, без перемоги над якою рух уперед неможливий! Хочу, щоб ви пам’ятали про загиблих за свободу хлопців і не дали себе обдурити, хоча б на згадку про них.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото Владислава ХОДАКОВСЬКОГО.