Ремчицька сільська рада Сарненського району Рівненщини унікальна тим, що на її території, крім сіл Яринівка, Тріскині, Копище, Ремчиці, є ще й чотирнадцять хуторів, де мешкають переважно літні люди.

Природа тішить душу

Хати на хуторах електрифіковані, а в тих, де немає світла, давно ніхто не живе. Покинутих хат багато: напівзруйновані, повростали в землю... Навіть не віриться, що колись у них вирувало життя, лунав дитячий сміх, із коминів піднімався дим... Минули роки. Розлетілися з родинного гнізда діти, батьки одні доживають віку.
Спланувавши поїздку саме на хутори, не сподівалися, що вона буде настільки сумною. Оптимізму додавали хіба що мальовничі поліські пейзажі. Подолавши кілометри асфальту, згодом — лісового бездоріжжя, все-таки сподівалися зустріти когось із хуторян.
На одному з хуторів, що має назву Ліпники, зустріли подружжя Федору та Миколу Савицьких (на знімку).

Хоч на календарі був грудень (а до нового року зима на Поліссі видалась теплою), пенсіонери трудилися на полі — боронували ділянку. Кінь Марко — хороший помічник у господарстві, та й землю обробити без нього не змогли б. Савицькі, хоч і на заслуженому відпочинку, без діла не сидять: обробляють землю, тримають живність. Звикли трудитися.
Микола Павлович 34 роки пропрацював водієм у Сарненському АТП, дружина — швачкою в Будинку побуту. Дитинство Федори Кіндратівни минуло на цьому самому хуторі, а коли вийшла заміж, оселилися в Сарнах, але часто навідувалась в село до стареньких батьків. Коли ті померли, майже переселилася сюди: шкода, каже, надбаного майна, та й природа тут така мальовнича, що тішить душу. Дошкуляють хіба мисливці, які в сезон полювання безжалісно відстрілюють пернатих.

А діти по світу

Як дві сестри, стоять серед лісу на хуторі Попара будиночки двох Ганн: Тіткової та Стельмах. Чому так назвали хутір, жінки не знають. Припускають, назва пішла від урочищ. Хоча сусідки мешкають далекувато від цивілізації, та не проміняли б рідний хутір на жодні апартаменти. І доказом цього є історія з життя Ганни Стельмах (на знімку).

Три роки тому в її оселю вдарила блискавка. Вогонь знищив частину будинку й надвірні будівлі. Син, який мешкає в Бересті, хотів забрати маму до себе, але та відмовилась. На Попарі вона народилася, тут минуло все її життя. А 77 років — це чималий відрізок часу. Пережила періоди розквіту й занепаду глибинки. Тож і віку дожити хоче тут.
— Колись тут було велике поселення, — розповідає Ганна Стельмах. — Люди працювали в колгоспі, у ланці, обробляли плантації буряків, моркви, заготовляли сіно. У кожній оселі підростали дітки, до школи ходили в Ремчиці. А зараз хутір нагадує пустку. Якби покинула садибу, то залишилася б одна тільки хата тут. Мало-помалу відбудую дім. Ще потрібно деякі будматеріали придбати, тверде паливо, на що не вистачає коштів.
Про пережите й сьогодення розповідає плачучи. Троє діток має, всі розлетілися із сімейного гнізда, до неї тільки в гості навідуються. Ось і живе одна, бідкається, що нема з ким і поговорити.
— Сьогодні медичка приходила, — ділиться старенька. — Тривожать біль у серці, тиск. Добре, що є медсестра, — і хворобам зарадить, і сум розвіє добрим словом.
Її сусідка Ганна Тіткова (на знімку) сюди вийшла заміж, звели з чоловіком гарний будинок, який згодом, щоправда, згорів.

Повернулася в дім свекрухи. Тут і мешкає. Хоч має майже 80 літ, без діла не сидить. Тримає домашню птицю, ще донедавна й підсвинок був, але зламала руку, доглядати за ним не мала змоги, тому довелося заколоти. Та хуторянка — справжня оптимістка: «Зніму, — каже, — гіпс, і куплю порося». Живе одна відтоді, як 15 років тому помер чоловік. Діти розлетілися світом. У Сарненському районі лише син Григорій, він здебільшого й допомагає мамі. Донька в Києві. Ще одного сина нещодавно поховали, також мешкав у столиці. Старшого доля закинула на Північ.
У село Ганна Тіткова не ходить, у Сарни їздить хіба що в лікарню. Хліб пече в грубі: «Три буханці вистачає на декілька днів, — розповідає. — Овочі вирощую сама».

Учасник АТО з хутора Невеселі

А ось на хуторі Невеселі вирує життя. Тут живуть і молоді сім’ї, навіть магазин є. Його облаштувала на своєму подвір’ї Галина Гуранець (на знімку), яка понад двадцять років працювала в торгівлі.

У ньому є все необхідне для селян: хліб, спеції, олія, крупи, побутова хімія... Пані Галина родом із Білятич, на хуторі ж мешкає сорок літ, виростила трьох синів. Усі з дитинства привчені до тяжкої праці, кожен чесно виконав військовий обов’язок: Василь служив у ракетних військах, Ярослав — спеціального призначення, Микола був зв’язківцем. Згодом Ярослав перебував у зоні АТО — його мобілізували у 2014 році, 14 днів провів на Яворівському полігоні. У складі розвідувальної роти відбув у Луганську область. Служив у 80-й ОАЕМП, побував у гарячих точках: Щастя, Мар’їнка, поблизу Донецького аеропорту тощо. За проявлені мужність і героїзм має подяки від місцевої влади.
Мама Ярослава вдячна сільському голові Леоніду Доліду, голові Стрільського споживчого товариства Івану Левчаку, рідним, друзям, які весь час підтримували її, коли син воював. До речі, вдома на нього чекала не лише мама, а й молода дружина, син Дениско (на знімку Ярослав Гуранець із ними).

Щодо життя на хуторі, Гуранці, як і предки, обробляють землю, тримають господарство, збирають лісові ягоди, гриби. Безумовно, хутір не має такої варіації відпочинку, розваг, як місто, але він дає безмежну свободу. За що його і люблять поліщуки.

Ольга ЛОТОЦЬКА.
Фото Василя СОСЮКА.

Сарни Рівненської області.

 

КОМЕНТАР СІЛЬСЬКОГО ГОЛОВИ

Ремчицький сільський голова Леонід Володимирович Долід, який ось уже двадцять років очолює численну громаду, про села й хутори, їх мешканців, проблеми знає все. Вважає, що доля населених пунктів людям не байдужа: на сходи села щороку приходять дедалі більше селян.
— Порушують актуальні питання. Скажімо, жителі Тріскинь просять збудувати дитсадок. Імовірно, що до цього спонукало відкриття в Ремчицях ДНЗ «Сонечко», де понад 50 дітей отримують якісну дошкільну освіту. Тріскині також перспективний населений пункт, стрімко розбудовується, зростає народжуваність. Тут мешкають багатодітні сім’ї, тож дитсадок тут потрібний, — розповідає сільський голова. — До речі, минулого року на утримання ДНЗ із бюджету сільської ради спрямували більш як 200 тисяч гривень.
— Понад 80 тисяч гривень власних коштів витратили на вуличне освітлення вул. 40-річчя Перемоги та Шкільної в Тріскинях. Виготовили проектно-кошторисну документацію на електрифікацію новозбудованого масиву по вул. Шевченка, на що потрібно більш як 650 тисяч гривень. Таких коштів у місцевому бюджеті немає, тому клопотатимемо перед обласним керівництвом, щоб проект включили в обласну Програму електрифікації новозбудованих вулиць сільських населених пунктів Рівненщини. Розв’язуватимемо цю проблему, мабуть, шляхом співфінансування, тобто участь мешканців також необхідна, інакше електрифікація масиву може затягнутися на роки, — розмірковує Леонід Долід. — Завершуємо роботи з виготовлення проектно-кошторисної документації також на електрифікацію вул. Богдана Хмельницького та Сергія Мінчука (пам’яті загиблого воїна-афганця) у Тріскинях. Понад 120 молодих сімей мають намір там будуватися. У планах — підготовка таких документів і на вул. Вишневу, що в Яринівці. До речі, цього року тут планують завершити вуличне освітлення. На впровадження задумів потрібні чималі кошти, тому важливим питанням залишається наповнення бюджету.
Розповів Леонід Долід і про хутори. Кожен має свою назву: Ліпники, Попара, Невеселі, Грабина, Суха Груша, Озірці, Язвини, Підкопище, Ковбан, Масляниці, Кицина... Архівні дані щодо їхнього утворення не збереглися. Ремчицькі хутори з кожним роком занепадають. Живуть тут переважно пенсіонери. І лише де-не-де можна почути на подвір’ї дитячий щебет.