Тоді, в далекому 1918 році, захисники Крут боронили свою землю неподалік села із символічною назвою — Пам’ятне, між Ніжином, зайнятим збільшовиченими військами, і Києвом, що був від них за 130 кілометрів. Стримуючи ворога, вони і самі не підозрювали, що у такий спосіб забезпечили успіх делегації українського уряду на перемовинах у Брест-Литовську.
Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів зайняла ворожу позицію щодо усіляких спроб проголошення незалежності УНР, навіть у федеративному союзі. 

Козаки і крутянці — одна ланка українських воїнів-захисників.
Чоловік у формі козака біля Меморіалу пам’яті Героїв Крут.

Фото Василя ЧЕПУРНОГО.

 

Довгоочікуваний IV Універсал

У грудні 1917-го до Брест-Литовська на переговори вирушила українська делегація, очолювана есером В. Голубовичем. Напередодні М. Грушевський дав перемовникам інструкції — домагатися, щоб УНР дістала Східну Галичину, Буковину, Закарпаття, Холмщину та Підляшшя, а у разі відмови Австро-Угорської імперії — поступитися землями, які раніше були у її складі, але з правами окремого краю з широкою автономією. Проте для української делегації перемовини не мали успіху. Австро-Угорщині, виснаженій війною, загрожував голод, і вона сподівалася дістати хліб з України, але не погодилася передати Галичину і Буковину, пояснюючи це ускладненням відносин із Польщею, яка вже стала незалежним королівством. Австро-Угорська імперія вимагала офіційного проголошення Української незалежної, а не автономної республіки. Угода з Німецькою імперією зводилася до надання воєнної допомоги уряду ЦР за постачання великої кількості продовольства для обох держав. Після невеликої перерви в 10 днів і обговорення важливих питань 25 січня 1918 року в Києві нарешті IV Універсалом проголосили незалежну Українську Народну Республіку, що стало визначною подією в історії української державності. 
IV Універсал закликав народ до боротьби за визволення України від більшовиків. Брест-Литовська угода, підписана 27 січня 1918 року, між Німецькою, Австро-Угорською та Османською імперіями, а також Королівством Болгарія з одного боку та урядом Української Народної Республіки — з другого, передбачала збройну допомогу для боротьби з більшовиками та велику грошову позику. Ці держави першими визнали незалежність УНР. Але цю угоду підписували тоді, коли вже значну частину території України зайняли більшовицькі війська, впроваджуючи насильницькими методами радянські принципи управління державою. 

Більшовики наступали на Київ із кількох напрямків

На початку січня 1918-го над Україною нависла реальна загроза вторгнення більшовиків. Московські червоноармійці під командуванням Єгорова захопили Катеринослав, а петроградські, під проводом Муравйова, роззброїли два українські полки в Харкові. Через два тижні Муравйов захопив Полтаву і наказав вирізати всю місцеву буржуазію. Московський відділ особливого призначення, очолюваний Знаменським, наступаючи з Брянська, зайняв Глухів і Кролевець. Наступ на Київ більшовицькі війська вели залізницею у двох напрямках: перший — Харків — Полтава — Київ, другий — Курськ — Бахмач — Київ. Із Гомеля на Бахмач і Конотоп насувалася колона Р. Берзіна та І. Вацетіса (3 полки і артилерійський дивізіон), які розраховували пройти через українську територію і вдарити в тил білих формувань козаків Дону, але наштовхнулися на рішучий збройний спротив.
У Чернігівській губернії перебували частини Подільського гвардійського Кірасирського полку (колишнього лейб-гвардії Кірасирського Її Величності полку), у складі якого було найбільше українців, під командуванням полковника Чебишева. Коли в Бахмачі розпочалося більшовицьке повстання, 5-й ескадрон Кірасирського полку викликали для приборкання безладу. Під час перемовин із представниками Центральної Ради офіцерів запевнили в тому, що при невтручанні в політику полк може залишатися на території України і не буде роззброєний. Більшість офіцерів прийняли пропозицію ЦР, щоб разом воювати проти більшовиків, серед них: капітан Микола Сулима та штаб-ротмістр Аверкій Гончаренко. В районі станції Бахмач виник перший збройний конфлікт військових частин УНР із більшовиками, викликаний відмовою українських військ пропустити їх через вузлову залізничну станцію. Більшовики спиралися на Червону гвардію, що йшла з Петрограда і Москви. Вона не була звичайним військом, це були добровольці, переважно робітники і матроси, переконані більшовики, які ненавиділи буржуазну Центральну Раду і українську «контру».
Проти формувань Червоної гвардії військовий міністр ЦР М. Порш виставив розгрупованих у різних місцях 15 тис. вояків, серед них: Гайдамацький кіш Слобідської України на чолі з Головним отаманом Симоном Петлюрою; сільське ополчення Вільного козацтва під проводом інженера М. Ковенка, Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців, що складався із колишніх військовополонених галичан, очолюваний Є. Коновальцем; кілька невеликих загонів з фронту. Чималий загін чорних гайдамаків із Головним отаманом С. Петлюрою перебував на позиціях біля станції Бобрик у зв’язку з подіями в Бахмачі. Отримавши звістку про повстання робітників заводу «Арсенал», Головний отаман з гайдамаками квапився швидше дістатися Києва. Він залишив позиції під Ніжином, як він гадав, у надійних руках. Під Бахмачем зайняв оборону відділок київських юнкерів та кадетів, серед яких згадується кадет Полтавського кадетського корпусу Микола Васильович Сулима, а керував ними капітан лейб-гвардії Кірасирського полку Микола Платонович Сулима, досвідчений фронтовик. Стримуючи шалений натиск червоногвардійців, яких підтримували майже дві тисячі революційно налаштованих бахмацьких робітників, українським загонам зі значними втратами довелося відступити до залізничної станції Крути і там зайняти оборону. В бою обидва Сулими дістали тяжкі поранення і контузію від розриву снаряда. Але їм поталанило більше, бо разом з іншими пораненими їх вчасно відвезли подалі від місця бою.
На підмогу частинам, що утримували позиції у Бахмачі, прибули лише кілька невеликих загонів із фронту та декілька сотень київських юнкерів і гімназистів. 27 січня місто зайняли червоні. З-під Бахмача бойові дії перемістилися ближче до станції Крути. Загони добровольців із Києва приєдналися до частин армії УНР. За плечима захисників Крут був невеликий досвід ведення бою (приблизно два місяці) на стрільниці, де вчилися стріляти і кидати гранати, але їх командирами були досвідчені фронтовики. На озброєнні мали саморобний «бронепотяг» із гарматою і кулеметами, керований сотником Лощенком, вагон із боєприпасами, а також був лазарет із санітарами. Бійці зайняли позиції 28 січня за кілька сотень метрів від станції Крути. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничного полотна, а на лівому вирили окопи і звели земляні укріплення. Надвечір розвідка донесла, що більшовицькі загони підійшли до станції Плиски. Морозна ніч минула в підготовці українських позицій до бою і незначній стрілянині з гвинтівок із ворожого боку. Імпровізований «бронепотяг» старшина Лощенко спорудив зі товарної платформи і паротяга, озброївши його гарматою і двома кулеметами, що давало змогу під’їжджати під ворожі позиції і, незважаючи на сильний вогонь більшовиків, вдало вести їх обстріл.

Взятих у полон студентів вороги закололи багнетами

Настав похмурий ранок 29 січня 1918 року, і обидві сторони причаїлися в очікуванні вирішального поєдинку. Вночі більшовицькі загони непомітно наблизилися до лінії українських окопів. Праворуч від залізничної колії залягли юнкери, ліворуч — Студентська сотня, поділена на чотири взводи, три з яких зайняли позиції в окопах, четвертий залишався в резерві. О 9-й годині ранку ворог розпочав обстріл українських позицій із гвинтівок, а потім із гармат. Вогонь був шквальний, але невлучний, снаряди лягали позаду окопів у полі. Єдина гармата, з якої обстрілювали ворога, стояла надто високо на залізничній колії, її було видно і своїм, і ворогам. На неї і спрямували більшовики вогонь своєї артилерії і кулеметів. Бій тривав понад 5 годин із невеликими перервами. На допомогу Червоній гвардії надійшли свіжі сили, зокрема 1-й Петроградський загін, а з боку Чернігова залізницею підійшов справжній бронепотяг і розпочав обстріл захисників із тилу. Праве крило юнкерів під прикриттям насипу утримувало свої позиції до кінця, хоча бій був запеклим, але гарматний вогонь змусив їх відступити. Більшовики тим часом розгорнули наступ на ліве крило — там у студентів попереду і позаду була відкрита місцевість. Студентська сотня, якою під час бою керував сотник Омельченко, відбиваючи ворога багнетами, залишала окопи. Зазнавши втрат, був поранений і їхній командир. Забравши поранених, вони відходили до потяга для подальшого відступу.
Пізніше сотник Гончаренко доживатиме віку в США і в своїх спогадах напише: «Мусив вивести своїх із бою без подальших втрат і подбати, щоб за всяку ціну з’єднатися з чорними гайдамаками Петлюри: вони вже були на станції Бровари і там готували позиції». Він із захопленням описував вміння молодих вояків опанувати себе, які майже не відрізнялися від добре вишколених війною старшин і офіцерів, котрі так вправно і віддано керували боєм до цілковитої темряви. Після цього залишки резерву відступили з поля бою до будівлі школи. Бій тривав, але потім виявилося, що зникла частина Студентської сотні, приблизно 30 осіб. Вони були схоплені більшовиками. Там і розігралася трагедія. Сповнені люті і ненависті до українських «братів», більшовики не розстріляли юнаків, а закололи їх багнетами прямісінько в серце.
Уряд Центральної Ради влаштував пишний похорон і урочисте поховання 27 замордованих Героїв Крут в історичному місці — на Аскольдовій могилі у Києві. Молодий Павло Тичина написав вірш «Пам’яті тридцяти», але, певна річ, з політичних міркувань за радянських часів він не ввійшов до збірки творів поета.

Людмила СУЛИМА, 
історик-публіцист.