Майже чотири роки тому поїздка в Україну дуже змінила життя російської журналістки Анни Домбровської. Тоді вона побачила справжню Україну. Не ту, яку придумали пропутінські ЗМІ. А сміливу, вільну, гарну, яку ненавиділа офіційна Москва і яку вже топтали солдатські чоботи православних «зелених недолюдей» із георгіївськими стрічками. Аня відзняла десятки сюжетів про війну і про людей сходу України («Одна ніч в АТО» — один із кращих документальних фільмів). Після чого стала волонтерити, щодня проїжджаючи сотні кілометрів від Мар’їнки до Торецька, щоб забезпечити людей необхідним: від об’єктивної періодики, в тому числі й газетою «Голос України», до ліків і хліба. Я знаю, про що вона мріє, вибравши квиток в один кінець. І всіма силами намагається допомогти українцям дожити до перемоги.

Олександра КАЛУГІНА (із Сочі, дружина військового, живе в Знам’янці Кіровоградської області):
— Народилася я на Кубані. Мої шкільні роки та юність пройшли в Сочі. Уперше в Україну приїхала з чоловіком. Було це понад п’ятдесят років тому, але досі пам’ятаю, як радо й гостинно зустріли мене його рідні. Настільки тепло, що після завершення служби ми вирішили тут залишитися. 

Чоловік мій Володимир був бортмеханіком — фахівцем з обслуговування військових вертольотів. Познайомилися ми з ним у поїзді, де я працювала кухарем у вагоні-ресторані. Це було кохання з першого погляду...

Мій чоловік ніс службу у військових частинах Вірменії, Азербайджану, Німеччини. Ми часто переїжджали, міняли сусідів, зустрічали нових друзів. Сина Володю я народила в Адлері, а доньку Оленку — у Дрездені. Та хоч би де ми жили, відпустку завжди проводили на рідній землі. Ми приїжджали до батьків чоловіка в Кіровоградську область, а потім їхали до моїх — у Сочі. Або навпаки. Тоді в нас і в думках не було, що минуть роки й Росія почне воювати з Україною.

Уже чотири роки події на сході не дають нам спокою вдень і сну вночі. Мій син не зміг усидіти вдома — пішов добровольцем в АТО. Рік його служби я подумки була з ним. Переживала, чекала дзвінків. Як дружина військового, я розуміла, яка на синові лежить відповідальність і яка на нього чигає небезпека... Я впевнена, що, якби був живий мій чоловік, він би також пішов захищати Україну, боровся б за мир для дітей і онуків. На жаль, він трагічно загинув п’ять років тому.

Кажуть, конфлікт на Донбасі почався з мови, мовляв, росіян там пригноблювали. Скільки живу в Україні, жодного разу не відчула нерозуміння або докорів, хоча я абсолютно російськомовна. Та й, пам’ятаю, в дитинстві — на Кубані поряд із нами жили родини, що розмовляли лише українською. Ми дуже добре розуміли одне одного й ніколи на цьому ґрунті в нас не було розбіжностей.

Син мій, російськомовний, ніс службу в АТО пліч-о-пліч з україномовними й такими само, як він. Солдати були з різних регіонів, з різними говірками, але там вони чудово розуміли один одного, підтримували, виручали й виконували свої головні завдання, а хто якою мовою розмовляв — не мало значення.

Це лише недальновидні політики прагнуть сварок і чвар, а люди праці завжди знаходять спільну мову, хоч би яких національностей вони були. Тут роль відіграє лише вихованість і гуманність. Це я кажу зі свого досвіду, людини, що поїздила по світу.
Нині мій старший брат Юрій живе в Томську, племінники і шкільні друзі — в Сочі. Ми часто телефонуємо одне до одного, ділимося новинами. Отож: ніхто з них не хоче війни! Шкода потерпілих людей, переживаю за молодь в АТО. Дуже сподіваюся, що цього року все закінчиться і на українській щедрій, благодатній землі настане мир.

Павло КАБАНОВ (емігрант, москвич, геолог):
— Світ дуже боїться Росії, боїться, що ламатимуться атомні електростанції й інші технологічні велетні, поширюючи зараження на сусідів. Путін і Ко, обкрадаючи країну, зруйнували функціональні інститути й позбавили людей майбутнього, отруївши свідомість пропагандою і православ’ям, загнавши в убогість. Світові важко впоратися із травмованою психікою біженців з маленької Сирії, він не хоче в майбутньому мати справу з нещасними, злиденними і травмованими росіянами. Росіян більше і вони ближче. Я не хочу, щоб через одного злочинного узурпатора влади з маленькою компанією росіян  вважали нелюдями. Я цілком перебуваю на боці України. Тому що країни зв’язані родинами й, вибачте, культурою та менталітетом. Це ментальне споріднення чудово видно з Північної Америки.

З Росії я виїхав вісім років тому, ще до цієї катастрофи в їхній свідомості. Насправді катастрофа відчувалася ще в середині 2000-х, просто її не помічали через відносне матеріальне благополуччя. Я тоді казав, що Путін — убивця і злодій, але зустрічав нерозуміння. Тому що мислення простих людей обмежується розмірами зарплат. І нині я з багатьма теж спільної мови не знаходжу. Поговорю по скайпу з рідними — дрімуче це нав’язане православ’я й бідність як норма життя... або фаталізм, життя сьогоднішнім днем. Радіємо життю, поки є робота. Хоча наступного року її може не виявитися.

У мене в Україні багато друзів і професійні зв’язки, включаючи урядові органи в галузі мінеральних ресурсів. Я уважно стежив за розвитком подій починаючи із грудня 2013-го. Співпереживав. Надсилав кошти, коли у вас було дуже важко. Приїжджав у справах в 2015-му і 2016 році. Є підстави вважати, що у Вас нині історично рідкісна комбінація: уряд значно мудріший усередненого населення. Уряд у розширеному сенсі — це інтегровані в органи влади пасіонарні молоді люди з хорошою освітою, які мають потужний дво-сторонній зв’язок з неурядовими організаціями. Щоб олігархи набули цивілізованої форми, потрібно проводити розумні закони, що захищають суспільство й водночас не пригнічують бізнес. Цей процес у Вас іде. Його запущено саме в результаті Революції Гідності. Я думаю, що Україна на правильному шляху, і у Вашої країни є гідне майбутнє.

У Вас є проблеми із Законом «Про працевлаштування iноземцiв». Він обмежує приплив кваліфікованої робочої сили. До Верховної Ради хтось повинен внести проект поправки, що відкриває імміграцію фахівців, щось на кшталт канадських skilled workers.

Хочу побажати українцям, щоб вірили технократам.

Ваша країна змінюється на краще, хоча багато хто цього не помічає. Поки що не в плані багатства, але в плані структури. Якщо ви на президентських і парламентських виборах правильно оберете владу й не оберете популістів націонал-соці-алістського спрямування, то через 10—15 років побачите, як відрізняється ваша країна від України зразка 2013 року. Як вона стала частиною цивілізованого світу, а в перспективі — «золотого мільярда».

Олексій ВЕРЖЕНСЬКИЙ (Жуковка Брянської області, філософ-релігієзнавець, редактор):
— Коли я вперше побачив по телебаченню події на Майдані, перша думка моя була: якщо вони переможуть, то як же нам буде соромно! Але соромно було лише жменьці людей... Я стояв на барикадах під час ДКНС. Я вірив, що СРСР розвалився остаточно. Я пам’ятаю, як комуністи, вибиваючи зубами дріб, стенали: «Тільки не потрібно полювання на відьом». Ми не стали полювати на них, і тепер на нас полюють вони. Це відбулося, як лавина, що скочується з гори. Вибухи будинків — і гебіст у владі. Ненависний михалковський гімн і «Курськ», «Норд-Ост», Беслан. Наші танки знову на чужій землі — в Чечні, Грузії, Україні та Сирії! Як можна воювати з Україною, яка завжди була для мене країною-казкою. Це моє дитинство! Крим — це виноградники і збирання величезних (так мені тоді здалося) равликів. Це нескінченне море й вітрила вдалині. І я щосили намагався роздивитися берег турецький, який був не потрібен нашим дідам і прадідам і так вабив мене. Київ видався мені величезною великодньою іграшкою, яку помістили у скляну різдвяну кулю. А після Львова залишалося чудове відчуття, що ти побував у Парижі. Принаймні тоді я думав, що саме такий вигляд і має бути у стародавнього європейського міста. Як «Острів

Крим» був романом про нездійснений світ росіян, які змогли врятуватися від «хама, що переміг», так і Україна зробила те, що виявилося не під силу одній шостій частині суші. Тепер є країна, де не потрібно доводити очевидні речі, що Сталін і Ленін — убивці, а комуністи — злочинці. Що свобода може бути дорожча за життя і що західний світ — це не вороги, а сім’я. Я молюся, щоб Україна вистояла і в українців усе вийшло, тому що ви — це дзеркало, в якому росіяни бачать, що можна по-іншому.

Майдан у вашій країні для мене був і буде справжньою Революцією Гідності. Гідності, яка перемагає брехню, мракобісся й дрімучість. Слава Україні! І дай мені Бог дожити до того дня, коли я зможу це сказати і про свою рідну країну!

Алекс КАСТЕЛЛО (з Московської області, живе в Лондоні, журналіст):
— Поки Україна бореться з Ерефією на фронті неоголошеної гібридної війни, щастя в Ерефії не буде. Це клінічний факт.

Було б нерозумно припускати, що якщо організм отримав запалення лівої легені, то права теж занедужає. Нинішня Україна спростувала цей міф і пішла вперед у своєму суспільно-політичному розвитку.

Ну-ну, скажете ви. А я навіть не посміхнуся: так і є.

Удачі тобі, улюблена Україно. Тримайся, дорога! Я тебе люблю.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.