Акція «Голосу України» «Допоможи родинам загиблих Героїв АТО»

Коли за шибкою низько пропливають хмари, Ангеліна Кондратюк припадає до вікна їхньої нової квартири, що в мікрорайоні Академічному у Вінниці. Пильно вдивляється в них. Мама сказала, що там, на одній із них, її тато. Мирослава неодноразово спостерігала за донечкою у такій ситуації — думки дівчинки десь там, у небі. «Не видно татуся, — каже вона. — Все одно колись побачу його, правда ж?..»

Ангеліні було чотири роки, коли не стало її тата. Старший лейтенант Олександр Кондратюк не повернувся із завдання 20 січня 2015 року. Він, начальник медслужби 90-го батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади, разом із групою бійців виїхав забирати поранених у район донецького аеропорту. Декілька тижнів про нього нічого не було відомо. Знайшли тіло Олександра під завалами ДАП. Розшукали побратими. Вони ж упізнали офіцера. В останню путь його провели 9 лютого. Поховали на малій батьківщині, у містечку Шпола Черкаської області.

На знімку: Мирослава Кондратюк із донькою Ангеліною.

 

Олександр Кондратюк.

 

Мати Олександра Кондратюка Ольга Кондратюк під час відкриття меморіальної дошки синові у Черкаській медичній академії.

 

Олександр Кондратюк з дочкою Ангеліною.

 

Дочка Олександра — Ангеліна Кондратюк.

Фото авторів та Мирослави Кондратюк зі сторінки у Фейсбуці.

«Одна одну маємо підтримувати»

— Татусь би враз вилікував мене, — каже Ангеліна, яка вже у другому класі. — Тато вчився в університеті лікувати дітей. Але лікував солдатів, рятував «кіборгів».

У дівчинки застуджене вушко, скаржиться, що болить голова. Мирослава змушена взяти лікарняний. Лікар призначив процедури. «Одна одну маємо підтримувати, — каже мати дівчинки. — У Вінниці ми тільки удвох. Мама Сашка, Ольга Миколаївна, далеко, проживає у Шполі, мої батьки трохи ближче, все одно сто кілометрів треба до них добиратися. Гостювали в них під час свят. Можливо, в дорозі болячка причепилася. Ангелінка у нас потребує особливої уваги. Якби ж то тато, менше б хворіла...»

Донечка тим часом ліпить фігурки з пластиліну. Показує малюнки. Розповідає, як її хвалили у школі, що має найкращий почерк. Мама при цьому уточнює, що це було у першому класі. Тепер літери у її зошиті вже не такі каліграфічні. «Ну то й що, — каже дівчинка. — Зате я танцюю гарно. Вже на сцені виступала». Пані Мирослава уточнює, що дочка навчалася у танцювальній студії при їхній школі № 16. До речі, у цьому навчальному закладі викладає математику пані Мирослава. У школі був концерт на честь зустрічі випускників. Саме тоді Ангеліна виходила на сцену. Тепер відвідує іншу студію. Танцювати дуже подобається! «Я ще вірш розповідала, коли починалася школа, на святі першого дзвоника», — знову озивається дівчинка. Недуга не заважає бути балакучою.

— Коли виросту, теж буду лікарем, як тато, — переконливо каже мала. — Вдень буду діток лікувати, а увечері вчити їх танцювати.

Мати гладить волоссячко дівчинки. В очах то радість, то зажура. «Боже, яке щастя, що вона у мене є! — не стримує емоцій співрозмовниця. — Не уявляю, що б одна робила...»

Заважав фільм дивитися

Першим щасливим подарунком долі був для Мирослави Сашко. У той день вона, третьокурсниця Вінницького педуніверситету, успішно склала іспит екзаменаційної сесії. За вікном буяла весна. У кімнаті гуртожитку не хотілося залишатися. Вирішила піти з подругою в кіно. На фільм, який хотіли подивитися в кінотеатрі Коцюбинського, запізнилися. Розчаровані йшли містом. Коли проходили повз кінотеатр «Родина», звернули увагу, що саме починається сеанс.

— Глядачів у залі було зовсім мало, не більше двадцяти, — згадує Мирослава. — Вже коли фільм розпочався, зайшли два хлопці. Присіли у першому ряду. Потім стали розглядатися і змінили місця. Опинилися прямісінько перед нами. Оглядаючись, запитували, то про що фільм, то чи давно почався... Словом, зумисне заважали дивитися. Після закінчення сеансу пішли слідом за нами. Сказали, що їм по дорозі. Хоча насправді мали йти в протилежному напрямку. Ми пізніше дізналися, що вони з медичного університету.

Один із тих хлопців був Олександр Кондратюк, майбутній лікар-педіатр. Восени того само року Мирослава і Олександр одружилися. Також стали на рушничок злагоди і подруга з товаришем Олександра. «З Сашком я по-справжньому почувалася щасливою, — продовжує співрозмовниця. — Відчували одне одного. Могли розмовляти без слів. Він взагалі мовчазний. Дуже людяний. Щирий. Надійний... Багато можна розповідати. Знаєте, про що мріяв? Дуже хотів стати хірургом. Йому казали, що за це треба заплатити. Та ще й немалі гроші. У нас їх не було. Та якби й були, не зумів би дати хабар. Не така він людина».

Через рік у молодого подружжя народилася донечка. Назвали її Божим ім’ям — Ангеліна. Інтернатуру Саша проходив у Києві. Одночасно підробляв на «швидкій». Щоб не з порожніми руками їхати на вихідні до дружини й донечки. Просив їх потерпіти.

Розпочався Майдан. «Що Сашко буде там, нітрохи не сумнівалася, — зітхає Мирослава. — Так само добровільно пішов в АТО. Спершу казав, що його відрядили в Житомир, потім, що у Дніпрі. Одного разу його голос змінився. Зізнався, що ситуація дуже складна. Вже не приховував, де він».

Герої не гинуть...

Коли у Вінницькому медуніверситеті імені Пирогова у 2016 році відкривали меморіальну дошку колишньому студенту Олександру Кондратюку, його побратими по черзі брали на руки Ангеліну. Будучи на руках в одного з них, дівчинка зняла біле полотнище. Мирослава біля мікрофона не могла стримати сліз. «Ангеліна ще малою повторювала слово «кіборги», — каже мати дівчинки. — Ті, з ким Сашко служив, не забувають про нас. Ангеліна особливо прихильна до Анатолія Свирида. Його позивний «Спартанець». Нині він очолює громадську організацію «Серця кіборгів». Анатолій близький знайомий Олександра. Можливо, дитина відчуває це? «Спартанець» розповідав нам, що Сашко врятував його після тяжкого поранення».

Завдяки «Серцям кіборгів», деяким іншим благодійним організаціям Ангеліна відпочивала на морі. Її мама особливо вдячна за те, що організація оплачувала поїздку на двох. Бувають пропозиції відпочинку тільки для дитини. Від таких відмовляється. Не наважується дитину відпускати одну. Самостійно у них нема можливості зібрати кошти. Якби вдавалося хоча б два рази на рік оздоровити дитину, менше б хворіла. Квартиру вони отримали від держави — однокімнатне помешкання у новобудові в новому мікрорайоні Вінниці. У кімнаті — портрет військового в однострої. Навіть на знімку видно, що в нього очі — як у Ангеліни.

— Сашко не загинув, — каже пані Мирослава. — Він продовжує жити в оченятах нашої донечки.

«Я поїду за пораненими!»

...Довкола все огорнув густий туман. І якби не перестрілки та вибухи вдалині, можна було б на мить уявити, що ти вдома й жодних боїв нема. Що то — лиш страшний сон.

Фронтовим медикам з хвилини на хвилину випадало їхати за пораненими. Кожен усвідомлював, що черговий рейд до палаючого аеропорту може бути останнім. Рятуючи побратимів, можна було самому поплатитися головою.

— Ну, то хто цього разу поїде? — радилися між собою військові на блокпості.

Хоч йому ніхто й не наказував того разу вирушати в небезпечний маршрут — через два дні у нього починалася відпустка — Олександр, не роздумуючи, зробив крок уперед: «Я поїду за пораненими!»

Водій санітарної машини запевнив, що чітко знає перевірений шлях, вони безперешкодно проскочать до своїх.

...Тієї ночі погано спалося матері медика. «Не давали спокою тяжкі думки. «Наснилося, що мій Сашко заблукав у тумані і не може з нього вийти, — розповідає мати Олександра Кондратюка Ольга Миколаївна Кондратюк. — На світанку раптом ясно почула синів голос: «Мамо, я так хочу додому!..» Від цього вигуку стиснулося серце, у голові забилася тривожна думка: «З моєю дитиною щось сталося...»

Військові сподівалися, що дістануться непоміченими до своїх поранених побратимів, але природна стихія того разу була не на боці українських захисників. Водій машини медичної служби збився у тумані з маршруту й заблукав, проминувши аеропорт. А вороги не дрімали. Запримітивши санітарний автомобіль, бойовики холоднокровно розстріляли військових медиків...

«Ваш син був професійним лікарем. Скільком пораненим він допоміг! А скільки життів ще б міг урятувати, якби його не обірвалося!» — переповідає Ольга Миколаївна слова Анатолія, товариша Олександра по службі. Вона до дрібниць запам’ятала останню синову відпустку перед від’їздом і боями у Пісках, у донецькому аеропорту.

«Чого ж прощатися? До зустрічі!»

Надворі була благодатна пора. Останні теплі літні дні. За день-другий Сашко мав знову відбути на схід. Мати старанно випрала йому військову форму. Не встигла та й просохнути, як пролунав телефонний дзвінок: час повертатися на службу! Наказ є наказ, не підлягає обговоренню.

Залишаючи рідний дім, Сашко пообіцяв під час наступної відпустки придбати матері новий мобільний телефон.

— Ну що, мамо, давай прощатися! — останні слова сина за його життя кольнули матері у серце.

— Сину, чого ж прощатися? Давай, до зустрічі!

— Мамо, ти в мене така гарна. Я тебе сфотографую, — розчулився й собі її дорослий син і зробив останній знімок матері на мобільник.

Хто ж думав, що його не стане лише у тридцять з лишком літ?

Потім мати чула голос сина лише телефоном. Щоразу допитувалася, як він там. Наказувала, щоб беріг себе. Він просив молитися за нього і побратимів, переконував, щоб не хвилювалася, все буде добре. Після війни працюватиме хірургом — практичних навичок набув «з горою».

З нетерпінням матір очікувала сина у відпустку наприкінці січня. Купила новий стіл, синові гарний светр і собі обнову. Домовилися з ним, що разом поїдуть до його донечки Ангеліни до Вінниці.

Півсела приходило до Сашка по допомогу

Минуло Різдво, Старий Новий рік 2015-го. До приїзду Сашка у відпустку залишалися лічені дні. Вони тяглися особливо довго. Щоб не робила вдома мати — всі думки про сина. Пригадувала, як жили у селі. Чоловік, Іван Григорович, працював у колгоспі агрономом, вона — бригадиром у городній бригаді. Зранку до вечора на роботі, а Сашко, прийшовши зі школи, порався по домашньому господарству. Батьки не могли натішитися єдиним сином: і в школі добре навчався, і беручкий, і працьовитий, і до людей приязний та добрий. Коли закінчив школу, вступив до медучилища, став фельдшером. Півсела приходило до нього по допомогу та за порадою. Нікому не відмовляв. Турбувався про свою стареньку бабусю Теклю. Як захворів батько — лікував його, підбирав медикаменти, возив до найдосвідченіших лікарів. Потім закінчив Вінницький медуніверситет, одружився з Мирославою, народилася донечка. Сашко прагнув далі навчатися, вступив до аспірантури. «Як би гарно склалася його доля, — думала мати, — аби не війна...»

...Наприкінці січня на вулиці біля будинку Ольги Миколаївни зупинився автомобіль. З нього вийшло дві жінки, зайшли на подвір’я, сказали, що одна з райвійськкомату, друга — лікарка. У матері потемніло в очах.

— Ваш син загинув...

Мозок відмовлявся вірити у те страшне, чорне, невідворотне, що пролунало з уст жінки. Світ розколовся навпіл. Війна забрала сина...

Навколішках проводжали Олександра Кондратюка в останню путь мешканці Шполи. Приїхали попрощатися з бойовим побратимом учасники АТО, колеги-лікарі, жителі навколишніх сіл, школярі. Згодом Президент України вручив дружині Мирославі та п’ятирічній доньці Ангеліні орден Богдана Хмельницького третього ступеня, медаль «За мужність», якими нагороджений старший лейтенант Кондратюк (посмертно).

Відтоді минуло три роки. У Шполі з’явилася вулиця, названа іменем Олександра Кондратюка. Пам’ятну дошку на честь випускника школи, військового лікаря відкрито у його рідній школі, у селі Ярославка Шполянського району. Вшанували свого випускника і у Вінницькому медичному університеті, й у Черкасах.

Вінниця — Черкаси.

Для тих, у кого є можливість підтримати родину загиблого «кіборга» Олександра Кондратюка, — номер картки «ПриватБанку»: 5168757292105451 (Мирослава Кондратюк).